Перейти до контенту

Вірші

Маруся – Вірші
Я бачила вчора дощ кольоровий із сліз веселки
Вони теж таке буває плачуть.
Коли сонце сховається за хмари
Вони стікають краплями нам на долоні.
Треба ними вмиватися, для чого?
А я вчора малювала кольорові сни
Поки не почали вони падати з неба
Нам на босі ноги.
А ми з тобою вчора були такі щасливі,
Були такі нещасні як дощ, що за вікном.
А ми з тобою вчора купалися у сонці,
В чиїхось теплих променях
І грілись. Закопане у землю
Проросте насіння, посаджене весною,
Заколоситься літом твоє-моє волосся
І вітер нестиме твій голос : куди? Далеко, туди, десь там, а може де?
Чи ти то знав?
А я живу від нині у теплій ванні болю від сонячних дощів і твоїх злив й громів.
Читати далі…

Заклик до природи

Я прокидаюся. І знову я у цьому залізному блоці! У цьому бетонному сховищі! Як я його ненавиджу. Я хочу знов поринути у сон у свої думки і мрії. Саме там я ховаюся у лісі , пірнаю з головою у травичку , відчуваю подих вітру і шелест листя. Чую далекі потічки водички які зливаються у велику річку. Бачу пташок десь там у горі і чую їхній спів – це все я бачу у своїх думках і снах. А у дійсності бетон, бетон і ще раз бетон. Він тут він там він усюди куди б я не пішов і де б не побачив людей. Скрізь люди полишали сміття і непотріб. Хіба вони не можуть бути чемними, хіба вони не можуть не смітити? Я цього не розумію… Але дійсно хіба це комусь потрібно? Всім подай комфорт , гарну їжу , зручну постіль і гарну машину! А навіщо це? Хіба не приємніше стояти під потічками дощику який летить десь звітам з хмаринки і ти знаєш що цей дощик є чистий незабруднений, у ньому нема ніякої пилюки з доріг чи просто якихось газів від заводів! Де ж цей милу серцю рай?
У котре вирушаю я за межі міста, але мене переслідують. Всюди куди б я не пішов чутно гул машин і видно що тут колись були люди. Я вже починаю ненавидіти самих людей а не вироби їхні. Коли закінчиться це безглуздя і людина зрозуміє що рубає сук на якому сидить? Я задався цим питання знов і знов і не бачу відповіді на нього. Кожна людина живе по простому закону, а саме краще те що краще для неї у даний момент. А я так не можу, я давно перестав думати про дитину бо не хочу продовжувати рід людський який споганює все до чого він притуляється. Він паскудить і цього ніхто не може заперечити. Я так глибоко зайшов у своїх роздумах що зрозумів що я ненавиджу і себе самого, так я є також людина і я також займаю простір на якому б могло рости щось гарне. Чому ж я досі тут?Читати далі…

Хто я?

Хто я ? Навіщо я…? Де я в загалі знаходжуся ? Може відкрити очі і роздивитися все навкруги ? Так і зроблю. О чорт ! Чому так страшенно болить голова? Так я і думав: я дома. Так, ось моя кімната, моє ліжко (чому так болить голова!?), моє нікчемне життя. Почався ще один безглуздий день, який треба проіснувати. Знову треба іти на роботу, де кожен вважає себе великим начальником ,не зважаючи на недостаток розуму. Роботу , де кожен хоче тебе принизити , а потім без мила залісти тобі в душу, бо думає, що це необхідна процедура. В більшості випадків я не звертаю на це уваги, але бувають і винятки. Хтось казав, що кожна істота виконує свою місію на землі, а от одного я допетрити не можу : для чого людина? Людина вміє лише шкодити, і якби тільки собі.Читати далі…

Я чекав місяць

Я чекав місяць. Настіж відкрив вікно впускаючи прохолодний вітер в свої думки. Вітер швиденько скориставшись ситуацією, захопив контроль і поніс мене в безмежні простори своїх мрій. Вмостившись зручніше в фотелі, прислухався до тихого шепоту вітру. Він почав розповідати про сьогоднішнє парі з чорною вороно. Вона була настільки самовпевнена, казав він, що вирішила обігнати його на короткій дистанції. Вітер відверто сміявся з дурної, чорної ворони і я сміявся з ним. Він швидко перевів тему і розповів про цікавий дощ: дощ падав тільки над одним будинком – це була помста за викрадання братів та сестер, які хитрим вченим були запроторені до скляної в’язниці. Я вже не чув слів, я просто відчував їх. Вже не було потреби прислухатись до дивних фраз невгамовного вітру. Це були неймовірні історії і їх власник з великою насолодою розповідав мені.Читати далі…

Народження

Сайт працює, він Існує в мережі :)

Буду рахувати цей день днем народження сайту :)

Декількома пунктами роз’ясню відповіді на можливі ваші запитання.

  1. Чого я його робив, та відкривав? – Чого? – Чого? Зараз кожен, …, відкриває собі Веб-Сторінки. А я що, мишей пасу?
  2. Яку мету переслідував, відкриваючи цей сайт? – Важкувате запитання… Чесно кажучи навіть серйозно не задумувався над ним. Людям завжди потрібно щось робити, з кимсь говорити, пити горілку тай взагалі витворяти такі речі, які окрім них самих , людей звісно, нікому непотрібні.
  3. Про що він? – Про все і про ніщо… Кожен, можливо, знайде щось своє.

Приємного перегляду!

Коли день

Коли день передавав палітру з фарбами ночі. І ніч не встигла набрати темні відтінки на пензель і м’якими мазками перефарбувати день в ніч, наступав вечір. Вечір – наймагічніша пора, де тіні ставали гострішими, як шпилі в готичному соборі, як лезо ножа яке відблискує в очі в світлі заповзаючого за обрій сонця. Барви світу під вправними мазками невидимого художника набирали відтінок червоного. Кольору крові. Крові яка має присмак солоно-металічної води. Не потрібно її куштувати, лише потрібно побачити захід сонця у цій магічній порі. Відчути шуршання тварюк які з першими променями повного місяця вилізають із своїх схованок щоб відвідати цього даруючого життя та насолоду напою, який з древніх часів має назву кров.Читати далі…

Один мій колега

Один мій колега, “розумник” не розуміє деяких моїх творів, оповіданнячок чи записок людини-психа, називайте як хочете. Він мене уже дістав! Йому хочеться реалізму, хліба та видовищ. Видовищ для сліпих очей, хліба для слабкого шлунку. Декількома словами, чогось такого щоб могла зрозуміти середньостатистична людина. Він мене уже так дістав, що я вирішив сісти і написати реалізм. Після прочитання якогось твору каже: – “ну і що це ти написав?”, коли ти йому відповідаєш – “шановний ти тільки що прочитав”, відповідь -“а для чого, а що ти тим хотів сказати, а де сюжет, де Реалізм?”. Я починаю нервуватись, злитись та жбурляти речі. Задумуюсь над глибиною сприйняття та проблемами світобачення окремих людей. Ці роздуми ні до чого хорошого не приводять. Ось я сиджу за монітором, і починаю писати. Можливо вийде навіть реалізм! Почну його напевно що так:
Читати далі…

Він знову прийде…

Він знову прийде…
З захопленням та страхом переглядаю прогноз погоди на сьогоднішній вечір. Знову сухо. Вже середина жовтня а дощі йдуть так рідко, або зовсім маленькі, трішки покапають і закінчуються. Потрібна злива, потрібна гроза з блискавками і громом. Вода – в людині її так багато. Прожити без неї неможливо, але все-таки так бездумно поступаємо з нею. Намагаємось приборкати стихію: запроторити у в’язницю водосховищ, відгородитись залізобетонними дамбами, сховатись під дахом свого сховку, закритись парасолькою. Усе зробимо щоб не мокнути, щоб не бачити, щоб не чути. Краще сховатися в свій панцер повсякденних проблем і роздумувати над впливом вчорашнього алкоголю на сьогоднішній день. Ми боїмося свободи цього елементу. Боїмося втратити свої повсякденні проблеми. Нас охоплює підсвідомий страх залишитись без них, без свого єдиного захисту перед собою. Дощ змиє їх, залишивши тільки “Я”. А людині ой як страшно подивитись у цю глибоку, зі слизькими краями, вигрібну яму де так негарно тхне. Людина починає вигадувати неправильні ідеали і пусті думки, починає ховатись за них, затикати очі та ніздрі, обмазуватись ними як багном. Лише б знову не побачити, не відчути цього нестерпного смороду, цього огидного вигляду, цього неприємного дотику, цього, цього, цього “Я”! Вона немає ніякого бажання залишатися наодинці із собою. Вона боїться! Вона не може повірити, що протягом свого нікчемного життя сама плюндрує свою душу до такої степені. Звісно краще обмежити себе рамками і не помічати що твориться всередині та навколо душі. Краще забути про душу і залишитись зі своїм, нікому непотрібними стереотипами, стати пустою, без душі. Ми боїмося!Читати далі…

Гарний день

На дворі було пасмурно, гарний день для смерті.
– “Я вже давно подумував “про це”. Навіть декілька раз спробував, але інстинкт виживання не давав довести справу до кінця. І ось, ще одна спроба. Спроба кинутись вниз з багатоповерхового будинку. Я продумав усе, і навіть ці думки, що будуть мене тривожити. Мама казала, що я розумний. Все прорахував. Навіть врахував куди я впаду. О, сходи хмарочосу на шістнадцять поверхів. Коли піднімусь на дах залишиться сорок вісім метрів до свободи. Свобода – вона мені необхідна, як вітер птиці, як вода рибі, як земля рослині, як вогонь людині. Земля – це добре. Так вже скоро, ось сходи на дах. Ні! Що це за кобіта! А, пройду так.”Читати далі…