* * *
2 грудня. Я як звичайно прокинувся в 12:00. Вчора ми з друзями посиділи в честь свята, мені понасилали есемесок. Надя також прислала. Це ж треба, я її вже в думках проклинав, а вона мене привітала, жодна дівчина, крім сестер не привітала. А я її день ангела навіть не згадав – соромно. Треба подзвонити. Я взяв телефон і через секунду положив назад на тумбочку. «Вона зараз на роботі, подзвоню пізніше, може обідає». Я встав, нікого не було дома. Включив комп, пішов на кухню. В холодильнику порожньо, крім вчорашнього тортіка нічим перекусити. Я витягнув майонез і витиснув його на чорний хліб – пожива, поки варяться макарони. Ненавиджу макарони власного приготування: скільки разів готую завжди то недоваряться, то переваряться. Комп вже загрузився, я підключився до нету. Зайшов перевірити сайти знайомств на яких зареєстрований. Нічого, нікого. З двох десятків дівчат, кому вчора написав відписала одна – якась не дуже. І навіщо я їй писав? Ага вона також рак – хоч буде про що поговорити. Завжди зневажав такі сайти, чи оголошення знайомств: що можна судити про людину, яка знайомиться заочно? А зараз сам до них перейшов. Після того, як посварився з Надею, ніби все перевернулось, відпала будь-яка охота знайомитись з дівчатами. Може це любов? Мені більше ніхто не потрібен крім неї. Але її ж уже нема, і до того ж я зусрічався з іншими, коли вона була поруч. Ні мабуть це просто звичка – втратив кваліфікацію для знайомства, все-таки 2 роки зустрічання дається взнаки.

Що за макарони? Фіг розбере варені вони чи ні. Байдуже, і так з*їм.
Ну їх ці сайти, який з них толк? Краще в «козачки» пошпіляю. Хоть якась забава. «Загрузка»….
В коридорі почувся стукіт замка. Ого вже щоста година. Пора перекусити. Мабуть подзвоню до Наді, що вона робить.
-Алло.
– Привіт, ти на роботі?
– Ні я сьогодні вихідна.
– Що робиш?
– Гуляю.
– Серйозно? – я повеселішав і одночасно мені стало завидно: зі мною не хотіла гуляти, мабуть зі своїм. – І де гуляєш?
– А де я ще можу гуляти? Ти ж знаєш – на Пасічній.
– А з ким, якщо не секрет?
– Секрет. – вона засміялась. – з Мішою, а ти думав з ким?
– Звідки я знаю, з ким ти там гуляєш?
– Ну-ну, нащо ти так говориш? – ображено.
– Вибач, я не хотів тебе образити. Зі мною не хотіла…
– Не виходить мені. Як ти вчора відмітив?
– Весело. Можна з вами погуляти? Бо більше в тебе часу мабуть не буде, хіба що через рік, – ідея явно божевільна, але спитати можна.
– Не знаю. Треба в Міші спитати.
– Дай йому трубку, я спитаю, – посміхнувся я, а по тілу пройшов холод.
– Алло, – почувся чоловічий голос, – Хто це?
– Привіт, – говорив я весело, – Я Роман, … друг Наді, – спочатку мені було до нього байдуже, поки він не сказав своє «Алло».
– Ну привіт, і що далі, – хотів показати з себе директора, а насправді рагуль-рагульом.
– Я пропонував Наді зустрітись сьогодні, бо в інший час в неї не вийде…
– А для чого?
– Так просто поговорити. Давно її не бачив, – я старався говорити весело, але голос ставав все сухішим.
– Та? Хочеш поговорити, тоді давай поговоримо.
– Треба зустрітись, бо по телефону я вже наговорився.
– То ти з нею по телефону говориш? – він почав злитися.
– Переважно так, на жаль, тільки по телефону, – тут я згадав, що все-таки говорю з її хлопцем.
– Значить хочеш зустрітись? Ладно давай завтра на 18:00, – знервовано.
– І Надя також буде?
– Ти шо дибіл? – він закричав у трубку. – Зустрінемось ти і я.
– Ясно. Такий герой? Давай зустрінемось. Скажи де? – я набрався мужності, з кожною хвилиною розмови мені все більше хотілось дізнатися хто він такий насправді.
– Сам назви місце.
Я задумався. Яке би вибрати місце? Це ж стрела, я ніколи не ходив на стрелку. Я чомусь згадав епізод, колись бачив дві машини з номерами 001-15 і 001-16 біля Монументу Слави і серйозних дядьків, що біля них стояли і про щось мирно говорили.
– Давай біля Монументу Слави, – рішення спонтанне як і завжди.
– Ладно, підходить, – погодився він, я ніби побачив його дурну ухмилку після моїх слів.
Він поклав трубку, я більше нічого не чув, але тримав трубку біля вуха, думав. «Це ж що виходить: я нарвався на стрелу? Так просто? На пустому місці?» Пацан явно настроєний серйозно.
Прийшов тато. Побачив, що я граю в ігри, зробив зауваження: «Ти чого не пишеш диплом? Менше місяця залишилося». Такі слова були, як удар нижче пояса, я весь час старався уникати таких питань, бо будь-які згадки про диплом нервували мене, як сам факт, що я мушу захищати його, а він ще не готовий. Захист 25го. Нічого страшного – диплом можна написати за три ночі. Ні не буду вночі писати, ну його.
Розмова з Мішою стала темою дня, «Козаки» вже не радували. Я думав, що робити. Треба йти – це однозначно, але треба когось з собою взяти. Подзвонити до Андрюхи, в нього є друзі, які зайжди раді таким зустрічам – буде місиво. А якщо він прийде сам? Смішно тоді буде з мого боку. Не буду ні до кого дзвонити. В кінці-кінців, це тільки розмова. Може підемо на пиво.

Я встав з самого ранку в 10:00. Вмився і побрився – щоб виглядати солідніше. Щось дома не сидиться. Дзвонити ні до кого не буду, просто пройдуся. Ситуація ясна – сьогодні зустріч на 18:00 біля Монументу, нічого страшного, але на душі щось тривожило.
Я гуляв по свому району. Дивно якось, коли зайнятий, стільки ідей щоб кудись піти, а коли є час, то не знаєш куди. «Закон подлості». Я глянув на годиник: зараз тільки-но за 15 друга. І чому мені нема чим занятись? Це все через неробство. Було би чим занятись, то би не дзвонив до своїх колишніх. Як тупо. Треба вбити дві години. З пивом час йде швидше. Від цієї думки стало веселіше, але я ж не п’ю. Доведеться щось вигадати.
П’ять по п’ятій я сідав на маршрутку – може хоч один раз приїду вчасно. Зайняв місце зліва, я останнім часом завжди сідаю зліва, щоб привикати до сторони водія, це звичайно не допоможе отримати свою машину, але хоч трохи заспокоює. Ми проїжджали зупинку за зупинкою, я заспокоївся: «Я їду на зустріч, що перший раз, чи що? Все буде добре».
Пі дійшов до монументу: пів шоста. А якщо той дурак подумає про Холм Слави? Во пруха буде. Що робити пів години? На камені не посидиш – холодно, хоча на день міста ми не погано тут зажигали. Ха-ха.
За п’ть шоста під’їхала машина і встала точно там де стояла тоді «001-15». З неї вийшли четверо пацанів, а ні – ще водій. Вони попростували до мене, всі як один – в чорному в шкіряних куртках. Я раптом згадав, що червоний викликає агресію, дарма я вдягнув цю куртку. В мене похололо серце – вони якось повільно йдуть, чи може мені так здається
– Ти Роман? – спитав білобрисий невисокого росту. Невже це Міша?
– Так, а хто з вас Міша?
– Його ще нема, – всі глянули на годинники: майже шоста.
Під’їхала ще одна машина і стала за першою. Дві машини – це вже серйозно, з неї вийшло так само п’ятеро пацанів.
– Це Міша? – спитав я киваючи на них. Білобрисий оглянувся:
– Ні, його ще нема.
– А сам він на зусрічі не приходить? – питання явно зконфузило Білобрисого.
– Діло серйозне, тому ми приїхали.
– Прівет, пацани, – поздоворався один з пацанів, що щойно під’їхали.
– Прівет. – відповів я, але віталися явно не зі мною. – А що, питання про дівчину таке серйозне діло? – мені ставало смішно, але я намагався говорити відповідно до серйозності їх ситуації.
– Зараз розберемось, – сказав Білобрисий і відвів очі мені за спину. Звідти появився пацан: високий, короткострижений, в синій короткій куртці і в голубих джинсах. Він привітався з усіма рукостисканням, з усіма крім мене. По голосу я впізнав що це Міша:
– Ну шо? – він глянув на мене.
– Ну привіт – відповів я.
– Значить ти колишній моєї Наді?
– Так я колишній моєї Наді, – намагався я змавпувати його.
– А для чого ти до неї дзвониш? Надоїдаєш їй? – він стояв дуже близько, ніби нависав надімною. Може він вищий за мене, тоді проти нього – Надя просто дюймовочка.
– Я їй не надоїдаю, – почав я виправдовуватись, – ми з нею мирно спілкуємось, як друзі, вона навіть рада, що я дзвоню.
– Ви чули? – він ухмильнувся і звернувся до пацанів. – «Вона рада».
Я глянув на них, по їхніх лицях було видно, що вони з презирством до мене ставляться, але вважають себе тут лишніми і відверто нудились, один писав комусь есемеску. Серед них був пацан, що найбільше привернув мою увагу: він трохи був вищий, також в чорному. Куртка була розщіпнута і на футболці висів срібний хрестик. Лице продовгувате і виразні чорні очі, коли перший раз дивишся на нього, то перше що бачиш – це ті очі. Він стояв позаду Міші, біля Білобрисого, всі решта стояли за ними. Це мабуть їх авторитет. Коли Міша до них звернувся всі посміхнулися, крім того що з хрестиком, він просто байдуже відвів погляд в сторону дороги, мимо якраз проїжджав «Лексус». Біля монументу стояло вже три машини, значить, їх уже п*ятнадцять, але решти чотирьох не було видно, вони мабуть в машині.
– Кароче, – сказав Білобрисий, – краще до неї не дзвони, бо гірше буде.
Я не хотів виглядати лохом, тому відповів:
– Хіба друзі не можуть говорити одне з одним?
– Ти їй не друг, паскуда, – розізлився Міша, – щоб я більше не чув що ти до неї дзвониш, взагалі забудь її номер.
– Скільки ти її знаєш? Пів року? Я її знаю майже три роки, як я можу її забути?
– Ти тупий? Белий скажи йому!
Ага, Білобрисого звати Белий, можна було догадатися. Втрутився той з хрестиком, він рукою відсторонив Мішу від мене і опинився в притул до мене:
– Ти хочеш проблем? Ти ж хороший хлопець. Мама, напевно, тебе любить. Ти ж не хочеш, щоб вона за тобою плакала?
– До чого тут моя мама? – те що він назвав мене «хлопцем» було для мене тривожним знаком: «не пацан».
– До того, що якщо ти будеш мішати Міші з Н… Надьою, – він забувся, – то ми тебе дуже сильно обідемо. Ти поняв?
Він гарно говорив – стримано, без матів, але це «обідемо», було лишнім
– Не поняв. Я що, не можу поговорити з дівчиною, яку знаю? Ніхто мені не заборонить.
– Ти починаєш мені надоїдати, – він явно хотів себе настроїти, бо в моїх словах не було нічого образливого. Всі інші просто стояли і втикали, їм не було чого робити.
– Дєман, тут все ясно! – крикнув Міша. – Він наривається.
– Я тебе попередив, – сказав протяжно Демон і похитав головою. – Бережи себе.
Було ясно, що Міша, просто якась шестєрка і пацани були не в захваті від цієї зустрічі.
– Пацани, вдумайтесь в суть цієї ситуації: Міша зустрічається з моєю колишньою дівчиною. Наїжджає на мене за те що я до неї дзвоню. У вас же самих є дівчата, ви маєте зрозуміти, як це коли дівчина йде від тебе і тобі раптом треба про неї забути, – я бив на жалість, але схоже не розчулив їх, а от на Мішу це справило враження:
– Сука, я за Надю тобі оч.. порву. Ти поняв?
– Якщо ти мужик, то не повинен мене боятися, я ж всього навсього її колишній. – я сказав це з тріумфом, бо Міша просто заткнувся, а от Демона це вивело. Він схопив мене за горло:
– Слухай ти, казьол, – лице його враз помінялось, я в думках перебрав свої останні слова і намагався вгадати, що саме його вивело, – я знаю таких як ти. Відстань від неї, бо пошкодуєш, – від стиснув мені горло. «Цікаво відпустить чи ні?» – в мене почали трястись коліна, вони завжди трясуться від нервів, або від страху, чим видають мене. Почувся легкий смішок і перешіптування. У мене не лишалося вибору.
– Слухай, – звернувся я до Демона, – я бачу ти конкретний пацан, я тебе поважаю, тому скажу відверто: Я від Наді не відстану, бо люблю її… – решту мені сказати не довелось, бо він міцно стиснув мені горло і почав душити.
Я дивився йому в очі, які, здавалось, від злості стали ще темніші. Кров приплила мені до голови. Що його так розізлило? Напевно, в нього була дівчина, яка його обманула і пішла до колишнього.
Я раптом уявив себе, на монументі, всього синього, якого душать одною рукою, вчепився обома руками за неї і намагався вирватись, але це не вдасться – пізно, сили покидають, кисню не вистарчає. Очі закотилися, тиск в руках зменшився. Я відпустив руку і він бездиханний впав на бруківку. Тіло жалюгідно розпласталося, хтось копнув його в живіт – це був Міша. Звичайно, як же Міша пропустить таку нагоду.
– Демон, ти що задушив його? – сказав Белий.
Хтось нахилився перевірити пульс.
– Лиши його, Деман знає, що робить, – це був Міша, – хай лежить, чмо, – він з ненавистю глянув на тіло, – Правильно, Деман? – глянув на мене
– Ага, – сказав я, ніяк не міг зрозуміти, що сталося.
Хтось поклав руку мені на плече, від чого я здригнувся і оглянувся. Ззаду стояв пацан, який тягнув мене до себе:
– Деман, поїхали, хватить тут стирчати.
Всі пішли до машин, з третьої вийшли пацани, щось спитали. Я ще раз оглянувся до біля монументу.
– Пацани, їдьте без мене, – сказав я біля машини.
– Ні х… сє, – засміявся той що клав руку мені на плече, – як же ми поїдемо без тебе? Ти ж за рульом.
Я сунув руку в кишеню, і витяг з неї ключ на якому була емблема «BMW»: «Ні х.. собі» – подумав тепер я. Я стояв розгублений і не знав що робити.
– Деман, ти якийсь не в собі. Що таке? Тобі шкода того нещасного? Ти ж його не задушив? – сміявся той самий стоячи за дверкою машини. – Поїхали.
– Пацани давайте без мене. – я зробив паузу. – Я тут згадав: в общагах живе одна знайома, я до неї заскочу.
– В «общагах», в «общагах», – глузував він, – не надоїло тобі? Казьол, ти, – за цими словами він сів в машину. – Поїхали.
І його машина від’їхала, за нею третя. Друга все ще стояла. Пацани вийшли з неї:
– А нам що робити? Йти з тобою? – спитав якийсь малий.
– Маршруточкою і додому, – відповів я.
Він нервово хлопнув дверима, очевидно, машини Демана і вони пішли в сторону зупинки. Я провів їх поглядом, а коли вони віддалились повернувся до свого тіла. Воно далі лежало бездиханним. «Що ж це таке? Як це може бути?» Я глянув на свої руки. Я був одягнутий в шкіряну куртку, яка була розстібнута і на мені був срібний хрестик. «Я Деман. Я себе вбив. А де ж тоді справжній Деман? На небесах?». «Боже, – я глянув на небо, – чому? – стиснув в кишені ключ від машини. – Невже це воля твоя?».
Тіло поворохнулось. «Слава Богу». Очі відкрились і витріщились на мене:
– Де я? Я помер? Ти… мій ангел охоронець, – тіло спробувало встати, його зір впав на його руки, – Хто я? – оглянувся. – Що це робиться?
Себе я таким ніколи не бачив. Йому явно було важче ніж мені, бо він думав, що помер.
– Я Роман, – почав я розмову, – а ти хто?
– Я Андрій, – відповів він.
– Деман?
– Та-ак. – він глянув на мене, потім на себе. – Не-е знаю.
Мені стало його по справжньому шкода, тим більше, що я ніби на себе дивився. Я витягнув ключ від ЙОГО машини:
– Це твоє?
– Так
– Усе просто: ти це я, а я це ти. Ми помінялись тілами.
Він підозріло глянув на мене, але осмисливши мої слова погодився зі мною, бо це було єдиним поясненям.
– Як це могло статися?
– А не треба було мене душити. Це тебе Бог покарав.
Він встав, перейшов до стели і сів на її підніжжя:
– А може тебе покарав? За те що ти такий тупий. – він опустив голову і глибоко замислився.

Далі буде….

Прошу залишити свої коментарі та оцінки. Вже є продовження і якщо Вам цікаво, то я його викладу пізніше