Я прокидаюся. І знову я у цьому залізному блоці! У цьому бетонному сховищі! Як я його ненавиджу. Я хочу знов поринути у сон у свої думки і мрії. Саме там я ховаюся у лісі , пірнаю з головою у травичку , відчуваю подих вітру і шелест листя. Чую далекі потічки водички які зливаються у велику річку. Бачу пташок десь там у горі і чую їхній спів – це все я бачу у своїх думках і снах. А у дійсності бетон, бетон і ще раз бетон. Він тут він там він усюди куди б я не пішов і де б не побачив людей. Скрізь люди полишали сміття і непотріб. Хіба вони не можуть бути чемними, хіба вони не можуть не смітити? Я цього не розумію… Але дійсно хіба це комусь потрібно? Всім подай комфорт , гарну їжу , зручну постіль і гарну машину! А навіщо це? Хіба не приємніше стояти під потічками дощику який летить десь звітам з хмаринки і ти знаєш що цей дощик є чистий незабруднений, у ньому нема ніякої пилюки з доріг чи просто якихось газів від заводів! Де ж цей милу серцю рай?
У котре вирушаю я за межі міста, але мене переслідують. Всюди куди б я не пішов чутно гул машин і видно що тут колись були люди. Я вже починаю ненавидіти самих людей а не вироби їхні. Коли закінчиться це безглуздя і людина зрозуміє що рубає сук на якому сидить? Я задався цим питання знов і знов і не бачу відповіді на нього. Кожна людина живе по простому закону, а саме краще те що краще для неї у даний момент. А я так не можу, я давно перестав думати про дитину бо не хочу продовжувати рід людський який споганює все до чого він притуляється. Він паскудить і цього ніхто не може заперечити. Я так глибоко зайшов у своїх роздумах що зрозумів що я ненавиджу і себе самого, так я є також людина і я також займаю простір на якому б могло рости щось гарне. Чому ж я досі тут?

І ця думка також ятрить мені душу, хоча душі то немає. Чому я тут? На ненці Землі? А через те що я даю силу іншим людям, які є слабші і які черпають з мене свою силу. Але ж без віри тяжко жити! Кожен у щось вірить а я вірю у те що я потрібний принаймні моїм друзям. Але чи це так? Як дізнатись я не знаю , я не довіряю тому що вони кажуть це неможливо провірити поки я дійсно кудись не зникну. Але мені здається що вони трохи посумують і перестануть. Ні ця думка погана вона мене зведе з розуму.
Але знов таки у що я вірю? У смерть? Ні! В життя? Знов таки ж ні! Ну а у що? Де мій внутрішній голос? Де мій провідник, де то світло у темряві яке прийде і врятує мене? Не знаю я і не знаю чи взнаю. Такі сумні думки … піду я краще визирну у вікно , можливо там найду розраду я!
А за вікном дощ! Як це гарно, просто чудово! Це не просто дощ а сильний дощ з вітром. Дерева пригинаються до землі і з них злітають листочки. Яка чудова картина. Я хочу бути там по той бік скла. Бачити і відчувати на собі подих вітру і холодні цівки дощу. Я хочу відчути листя яке вітер жбурне мені в обличчя. В голові малюються приємні картини і я їх навіть відчуваю. А головне на дворі темно. Саме темрява дарує мені почуття життя почуття потрібності і бажання жити. Саме у темноті я думаю і починаю розуміти все про що коли-небуть задумувався. І я знову поглинаю у свої думки і почуття відчуваю безнадію і одночасно радість. Бо тільки дощ може змити у короткі строки все що позалишали за собою люди.
Ось з’явився місяць. Саме він завжди мене рятує вихоплює з моїх думок і показує красу яка навколо. Це і травичка і дерева і ліси десь там далеко за межами міста. Я бачу що не все вже так погано, якщо навіть місяць може на це дивитись то і я зможу. Я витримаю і буду радіти тому що нам дано, а саме цим малим залишкам від дерев які ростуть по місту, кожній травичці де б вона не росла. Кожній хмаринці які пропливають у небі , кожній зорі у нічному небі. І взагалі усій природі. Ось заради чого я живу, я це відчуваю і бачу. Я живу заради того що б побачити усю красу і силу природи , яка є де не-буть !!! Ось що я шукав , ось мій сенс життя. Дякую місяцю він відкрив мені очі і показав шлях.
І тепер коли мені сумно , страшно чи просто у думках якась погана думка я йду у ніч , туди де мене ніхто не чекає! Туди де я можу посидіти у тишині і спокою , на самоті із своїми думками. І лиш місяць мій друг, який завжди врятує і покаже дорогу Коли його немає я сумую , але розумію що він також хоче побачити усю нашу Землю з усіх сторін тому деколи він іде на інший бік, куди і я колись піду у пошуках куточків де ще не ступала нога люди, або ступала але людини яка вірить в природу і піклується про неї. Людина яка не створює бетоні стіни і вікна не закриває себе і не замикає від вітру і дощу.
Іноді місяць дивиться на мене сумними очима і ніби благає знищити усе це навколо , а залишки відати на поталу природі. Та я боюсь це зробити! І тому картаюсь , все-таки не легко взяти і знищити усі будівлі і всіх людей. А питань при цьому скільки виникає : кого знищити , а кого лишити. Я не Бог для інших людей і тому не можу вирішити їхньої долі , але я можу вирішити свою долю. І я щиро знаю я піду за місяцем на берег океану там де тихий шелест листя і дзюрчання потічка ніколи не порушується голосною розмовою або просто завеликим гуртом людей. Саме там я знайду собі спокій і саме там я помру , або просто з’єднаюсь з природою!!