Я Божевільний! Хворий! Ну як ще назвати людину, яка стовбичить посеред зливи на даху дев’ятиповерхового будинку? Романтик? Брехня! Це не романтизм. Просто я це… ну… люблю. Ось і все. Для когось це може і романтично, а для когось і ні! Стояти тут лячно. Адреналін гуляє по венах. Серце гуркотить в унісон із краплинками дощу. Волосся мокре і спадає пасмами, водоспадами по плечах. Навіть сильні пориви вітру не здатні зрушити це волосся. Воно ніби зрослося зі шкірою на обличчі і шиї. Ось вдарила блискавка і грім пройшовся по вухах, як поїзд по рейках. По очах вдарило молотком світло від блискавки. І викарбувало на очах її слід. Краплинки з силою падають на плечі і скоро я повністю розчинюся у воді.

Зі мною тут стоять ще двоє. Але вони не мокнуть. Вони у моїй голові. Ось і весь романтизм. Стою під дощем і розмовляю сам з собою. Божевільний. Хоча дехто і думає, що розумний. Дехто каже що філософ. А де там. Просто я розмовляю сам з собою частіше ніж хтось інший. Я знаю, що у мені є три людини. І одна з них, сама тиха і спокійна, завжди керує. Два інших люблять сперечатись і спілкуватись. Але він… Він не спілкується, він керує. Якщо ті двоє кажуть, що завтра кинемо курити, то він тільки посміюється з них. Він знає, що завтра скерує нашу руку до сигарети. Він її підпалить і … насолодиться димом який ввійде до легень. Дим, який поволі розповзеться по крові і дійде до мозку, заспокоюючи тих двох. Він керує. І Він це я! Так завжди було, але тільки тепер я це зрозумів. Деякі люди називають його «Лівим». Деякі просто кажуть що це якийсь демон. Але це ти сам. Ти керуєш собою, просто у тобі ще сидять люди, які хочуть чогось іншого, але не мають доступу до дій. Вони шепочуть, вони щось кажуть. Але то все пусте, бо вирішує він. Йому притаманне якесь почуття садизму до самого себе. Наприклад він знає. Що мало спати – це погано, але він заставляє не спати. Він знає, що мало їсти це погано і він не дає їсти. Всім решта надоїв той спосіб життя. Вони вже готовій перейти межу… піти у забуття. У прірву, у інший вимір, у смерть… але, але, але. Він не дає. Всі ниточки управління у нього в руках і він насолоджується стражданням інших. Він любить щоб його жаліли, але не занадто.
Дощ почав іти в перемішку зі снігом. Все-таки початок весни. Сніг тихо опускався кружляючи в калюжі і там зникав. По всьому тілу пробігли дрижаки. Волосся на ногах і руках здибилось щоб хоч трохи зігріти тіло. По лицю і плечах течуть маленькі потічки. Спадають на джинси і далі у калюжу по серед якої стою я, чи краще сказати ми. Небо перетворилось у темне не прогляне покривало, яке огорнуло все навколо. Вітер зі всього розгону налітав на тіло, пронизуючи його до самого серця, яке імпульсивно почало гуркотати з більшою частотою намагаючись зігріти змерзле тіло. Хочеться в туалет і все тіло волає. Них живота напружується і розслабляється. Вони кажуть що можна і не розщібати ширінку і сходити, так кажучи, під себе. Але він гордий не позволяє. І чого питається? Що то так важко випрати потім чи що? Ех, і скільки раз вже підводила гордість. Колись били… Били по лиці, поламали носа і що? Можна було побігти втекти, або дати здачу, захищатися. А він знущався. Своєю гордістю не давав побігти і своїм садизмом не давав дати здачі. Дехто скаже що це страх скував моє тіло. Але ж ні. Я відчував насолоду від цього. Перед очима літали зірочки, а я насолоджувався разом з ним спогляданням десь з боку, як б’ють моє тіло. Яке набравшись гордості продовжувало стояти, не згиналось під ударами і не падало. По обличчю текла тепла і лагідна кров. Боліла щелепа, але все було чудово. Відчуття непоясниме… Здається треба було соромитись, що тебе так побили. Насолода і гордість. Ось і все, що я відчував у ті хвилини. Насолоду і гордість. Тіло страждає, а дух чи може мізки відчувають легкість. Може це аскетизм? І душа шукає шляху до Нірвани? Але стан гармонії з космосом мене не приваблює. Краще ще побути тут і знущатись з близьких мені людей. Шокувати їх своєю поведінкою, діями і думками. Найбільше дістається близьким, по ним приходиться найсильніший удар. Далі ідуть друзі, які непомітно змінюються під професійним наглядом того. Він не змінюється, він просто ховається десь глибше, а потім знову появляється. Але завжди однаковий. У момент коли всі навкруги привикли до мене і до моєї поведінки він вискакує і дзьобає направо і наліво. Міняє весь стиль життя. Поведінку звички і ставлення. Ще повезло, що друзі привикли до його вибриків, а то б прощавай… Але його це злить і він починає бити по слабких місцях друзів. Хто вірує тому б’є по вірі, хто любить тому по любові. І основне, що в нього то виходить. Ось віруюча людина починає задумуватись і майже губить вірю. Людина закохана, розпочинає роздуми. А не краще б було з минулою? Монстр і Божевільний. Ще добре, що йому притаманне відчуття жалості і деколи пожалівши своїх друзів, він починає щиро розказувати про те що він міг і помилятись. Що все що він сказав могла бути і не правда.
Дощ зупинився. Тепер тільки холодний вітер омиває моє тіло. Він проходить через мокру одежу до мокрої шкіри і охолоджує тіло. На небі і далі темне покривало з хмаринок, які і не думають тікати. Після шуму дощу здається, що стало тихо і спокійно. Але це не так. Ось чути як знизу проїхала машина, далі чути чиїсь обережні кроки, видно намагається пройти найбільші калюжі. Чути як люди відкривають вікна, впускають у гарячі хати порції холодного, після дощового повітря. Все це зливається в одноманітний шум. Який застеляє вуха і переростає з тихого у ґвалт. Який все глушить і глушить. Навалюється. Заповнює всі думки і все тіло. Від самих ніг і до коріння волосся. Кидаюсь на землю, припадаю до даху. До водички, спочатку кладу у калюжу ліве вухо, тоді праве. Вони набираються шуму і тепер я не чую зовнішнього шуму. А тільки внутрішній те що відбувається у мені.
Цікаво чому він не долюблює дівчат? Що він у них бачить? А я знаю, що він бачить. Він знає, що просте відчуття близькості, відчуття її волосся на обличчі і важкість її голови на своїх грудях, переповнює все тіло радістю і очищує думки. Стирає роздуми про смерть і заспокоює його самого. Але він не хоче бути спокійним, тому він боїться їх як вогню. Комплекси, шмомплекси. Комплекси долаються дуже легко і просто, але бажання спілкування не приходить. Деколи дивую ніжністю і романтизмом, а деколи грубістю і тваринністю. Все це у мені поєднано. І він виставляє завжди той бік, який відштовхує дівчат. Знищує будь-які почуття. Він викликає страх пере відмовою. На моєму обличчі не написано жодного почуття. Жорстокість. Пофігізм. На ньому буває лише страх і жалість. Але ніколи, Ніколи не буває ніжності. Хіба награної не правдивої. Все це мене лякає і знову підштовхує до кінця даху, але знов таки він сміється. Він знає що не дасть зробити цей останній крок. О Боже, о Великий Ктулху, Зевс і всі хто там є , або кого там немає, зупиніть цю круговерть думок. Цей безперестанний потік роздумів і пошук шляхів. Як це важко жити і не знати про що ти будеш думати, у що ти будеш вірити і заради чого ти це все будеш робити. Весь час виходить так ніби я роблю, а потім знаходжу причину для здіяного і починаю сам себе запевняти, що ця причина правдива, істинна. Але більшість моїй дій спрямована на шокування оточення, на привернення до себе уваги і жалості . Скільки раз я казав людям що вони говорять з подвійним задумом, тобто може і так а може і ні. Але скільки раз я сам так говорив, з таємним помислом. Я засуджую те що сам роблю. Я висміюю те, що є в мені. Я знущаюсь з собі подібних. Так хто я є? Людина? Тварина? Може це така кара, думати? Всі кажуть думати це круто! Але хто сказав, що проста бактерія дурна? Може вона не думає тільки через те що все знає. Вона знає нащо вона тут і знає куди піде далі. Вона знає, що зробить у наступну хвилину і так далі… А ми весь час сумніваємось, бо не знаємо і тільки здогадуємось, або просто ДУМАЄМО, що здогадуємось. Так хто Я? Один з тисячі, мільйону комах? Що повзають по цій землі натикаючись один на одного і як ті атоми міняють траєкторію і знову розлітаються. Чи поєднуємось у щось ціле і продовжуємо летіти по новій траєкторії. Або наштовхуються і розбивають собі подібних. Знищують їх життя і їх спокій. Змушують обертатись навколо себе з неймовірною швидкістю.
Місяць розігнав хмари і подивився з височінь на моє змокле змерзле тіло, яке розтягнулось з насолодою посеред калюжі. Приємно дивитись у це жовтуватобілосіре сяйво місяця. Споглядати на його плями. Які показують, як у дзеркалі наші думки. Тобто щось не зрозуміле, але цільне і тільки декотрі думки-плямки наштовхують нас на дивні роздуми і вчинки. Я загубився у безмежжі свого мозку. Загубив ту стежину що вела мене крізь ці джунглі і гори, ліса і пустелі. І тепер я блукаю і кидаюсь на все, що хоч трохи подібне до стежини. Хоч за формою чи контуром. Але це не моя стежина – це клаптик чужої. Яка попала сюди невідомо звідки і нащо. У цих пошуках я знаходжу насолоду, бачу свою сутність. Ці пошуки мені подобаються і я продовжую пошук. Крокую через ліси, залажу на великі гори, і з криком лечу вниз, розбиваюсь. Піднімаюсь, збираю до купи мізки, разом з пилюкою. І тоді сиджу на місці, і намагаюсь витрусити цей порох зі своєї довбешки. І так день за днем. Коли я вже змучусь шукати стежину? Коли я почну робити собі нову, а не бігати як навіжений у різні боки, намагаючись збагнути незбагнене і знайти не загублене. Гарний жарт він зі мною грає. Заставляє переживати через дрібниці і не зважати на великі проблеми. Це важко, так важко, але з тим всім і приємно! Бувають моменти забуття. Моменти коли мене поглинає книжка, чи фільм. Тоді я зливаюсь з героєм і живу чужим життям, переживаю за їхні, такі прості і далекі, проблеми. А тоді виринаю з цього озера, океану, моря і відчуваю, що це дурня. Цей фільм дурний, або ця книжка не несе інформації. Чому ж вони мене так захоплюють? Може я ще просто занадто малий? У цьому вічі якраз і приходить бажання знайти свою, окрему від всіх, віру і світосприйняття. Але де там. Для такого не хватає фантазії. Хоча якщо подумати, вірити у все зразу і не вірити ні в що – це вже унікальна і незбагненна віра. Таких людей ще треба пошукати. Але це говорить егоїзм. Що я самий дивний, самий відокремлений і різний від всіх інших. Але ми всі абсолютно різні. Живемо у своїх світах зі своїми ілюзіями. Що колись прийде гарна принцеса з великим розумінням світу і мало того що задовольнить фізично так ще й поможе духовно. Пояснить все про все. А оце вже дійсно мрії. Ще й погані мрії. А що самому важко щось подумати? Самому важко розвинути в собі віру, надію ну і любов. Важко, бо мізки кажуть що це не потрібно. Але це може бути і просто омана, проста ілюзія. А де ж правда? А нащо запитувати? Треба шукати, шукати самому і допомагати у пошуках іншим.
Ось і все. Тіло замерзло, серце зупинилось і я звільнився назавжди від фізичної оболонки. Але не від своїх запитань і роздумів. А просто кількість питань збільшилась, як і час на роздуми. Тепер у мене вічність, або приблизно десь так. Але основне питання так і лишається. Хто я?