Ви колись задумувались над думками? Напевно що так. Думки деколи ідуть послідовно, одна за одною. Як ланцюг, чи буси. Кожна кулька на ниточці це думка. Ось ти береш одну і довго її смакуєш, тоді вона приводить тебе до іншої. Ти відкладаєш цю, нанизуєш її на нитку і берешся за іншу. Так далі. Поки не складуться всі буси і не вийде замкнутого кола. Тобто звідки виходив туди і прийшов.
Але так не завжди. Деколи хтось ножем розрізає нитку і всі бусинки розлітаються по підлозі. Вони котяться хто куди! Одна закотилась під шафу, інша до дверей. У певний момент ти хочеш прослідкувати весь свій шлях по думках і починаєш іти назад. У зворотному напрямі, шукаючи початкову думку. Але ти помічаєш, що всі думки розкидані по підлозі, як порвані буси. Ти лягаєш на землю і починаєш їх збирати. Ось одна, але куди її притулити ти не знаєш, ось друга! Ти знов їх смакуєш, по черзі кожну і вистроюєш їх новий ряд. Так і засипаєш на підлозі розглядаючи і обдумуючи свої ж думки.
Зранку ти стаєш і намагаєшся згадати, що ж це за думки вчора були? Але буси вечором знов випали з руки і розкотились по всій кімнаті. Під боком лишилась тільки якась одна думка, яка коліть тебе у бік. Ти піднімаєш її і починаєш розглядати і смакувати, а з неї появляються нові думки, і новий ланцюг думок. А про старий ти забуваєш, а основне, ти забуваєш про ту розумну думку, що закотилась під шафу. А саме, вона знаходиться у підсвідомості, куди часто забігають і лишаються цікаві думки. Але вона там не просто лежить, та думка, вона вбирає у собі якісь інші, які випадково туди потрапили. Вона росте і збільшується. Стає розумнішою.
Настав момент і ти випадково подивився під шафу і побачив там… Одну велику оповідь чи роман, чи просто віршик. Обережно ти його піднімаєш і починаєш роздивлятись. Як з цибулини знімаєш оболонку за оболонкою, поки не дійдеш до самого основного. Тоді це все записується на папір і … Забувається. Це вже не думка, вона вже не розвивається, не стає більшою, а залишається такою, якою ти її записав. Просто на просто труп. Труп, який ніколи не оживе і не почне жити. Таке буває рідко, що цей труп оживає. Так само рідко, як і у звичайному житі оживають трупи.
Так що? Не писати? Ніколи? Та це теж не правильно. Бо для тебе ця думка може і труп, проте для інших … Це вже плодючий ґрунт. Ґрунт на якому можна посіяти і пожати. Зібрати великий врожай думок. Врожай, який буде більшим за саму ідею, записану і поховану. Бо думка інших завжди заставляє подивитись на свої і продумати їх ще раз. Подивитись під свою шафу, тобто у підсвідомість. Людина починає мислити і реально починає “жити”.
Так думаючи, я крокував по пустих вулицях, вдивляючись у темні вікна. Будинки височіли наді мною, як небезпека. Вони стояли тихі і сумирні, поглядаючи на мене зі своїх височінь. Обступили, які тихі вбивці. Вони нападають зненацька і дуже тихо. Впаде цегла або шматок плитки на голову і все. Не буде ніхто кричати, ніхто тебе навіть не попередить про то.
Ліхтарі так само, як і будинки, темні. Ні промінчика світла не падає з їх очей-лампочок. На вулиці тихо і спокійно, як ніколи. Ніби ти потрапив у самий центр урагану, навколо тихо і спокійно, а за якийсь кілометр все реве і стогне. Люди вбивають один одного, хтось десь кричить, а хтось задихається у своєму кошмарі. Лиш тут, там де я стою у цей момент, тиша і спокій.
Калюжі нам не перешкода! І болото нам не перешкода. І тільки звуки моїх кроків відлунювали між будинками. Вони відстрибували від однієї стіни і повільно летіли до іншої, у них встигали вплестися інші відлуння і тепер вже не я іду, а ціла велика громада людей. І вони топають неймовірно голосно! Зупиняюсь… Так вже краще. Знов починаю іти, але тепер тихими і повільними кроками. Обережно як кішка, просуваюсь по вулиці. От там збоку винирнуло з-поміж будинків деревце. Маленьке і бідне. Воно задихається від цього смороду, який іде від будинків.
Тінь. Велика тінь. Вона зненацька закрила все навколо мене. Стало дуже моторошно і холодно. Тінь зникла, але за нею прилетів вітер. Такий самий холодний і темний, як і сама тінь. Він пройшов крізь одежу, як ніж через папір. І гостро пройшовся по тілу. Серце зупинилось. Потім легенько стукнуло, і ще раз, і ще раз… Тепер загупотіло як потяг і кинулось у п’ятки. Е ні! Постій! Куди зібралось? На місце. Твоя функція качати кров, а не бігати по тілу. Бігати буду я. І тільки після того, як мозок підтвердить, що є небезпека. А поки що була тінь і вітер. І то я навіть не впевнений, що щось було. А може мені здалося?
На небі зірки, проглядають у порвані хмарки. Деколи там виходить і місяць, знайшовши собі велику дірку. Але нічого великого не видно. Дивлюсь навсібіч і знову не бачу нічого дивного. Що ж це було? І де воно тепер?
Цього разу мозок не встиг зреагувати. І я з великим хлюпотом пригнув у канаву, закриваючи голову руками. Одежа промокла майже зразу, а морозець додав своє. Волосся сплуталось і впало на очі. Тепер дійсно було страшно. Я нічого не бачив і не чув, крім клацання моїх же зубів. Мозок намагався найти відповідь на питання що сталось. Напевно я підсковзнувся і впав. Нормальне пояснення. Але чого я так далеко від дороги, ніби я стрибав у бік? Напевно я довго пролетів. Мозок відмовлявся сприйняти тінь, яка набігла вже два рази і змусила серце зупинитись. В це мозок не вірив.
Я вибрався з калюжі і намагаюсь зігрітися у холодній і мокрій одежі. Черевики набрали води і тепер смачно хлюпають. Волосся також мокре і брудне. Цікаво, який у мене зараз вигляд? Напевно кумедний. Який у кішки після примусової ванни. Більше б світла і я б побачив своє відображення у калюжі. Підхожу до калюжі і вдивляюсь у своє відображення…
Я вже біжу, біжу швидко, не розбираючи дороги у не відомому напрямку. Перечіпляюсь за бордюр падаю, піднімаюсь і знову біжу. Куртка майже впала, намагаюсь її надягти і вона зачіпляється за дерево. Нема часу щоб вертатись за нею, треба бігти, бігти. БІГТИ, подалі від цього місця. Чому я біжу? Бо те що я побачив у калюжі не передати. Очі вилізли, язик звісився і вся ця гримаса страху, вперемішку з істеричним сміхом… Це не моє лице! А головне – не мої очі! Вони дивились на мене з ненавистю. Вони просто хотіли втопити мене у тій калюжі. Якби у мене було коротке воля, воно мабуть стало дибки. Але воно і так ворушилось. Ніби живе. Дивне відчуття.
У ліву руку, одразу, вп’ялося тисячу голок, гвіздків, шил і ще там чогось. А по шкірі пройшлися всі надфілі, наждаки і пилки. Це все гострою біллю віддавалось у мозку. Та біль це ніщо, головне це незнання причини болі! Я побіг ще скоріше. Будинки проносилися повз мене, ніби я сидів у машині і дивився на все через вікно. Біг зігрівав тіло, але не душу. Тіло було гаряче, проте у середині все було холодним. Тіло покривалось потом, але холодним. Все це ніби казочка. Страшна і без закінчення. Нереальність реальності. Сон на яву. Чи навпаки?
Бігти ставало дедалі важкіше. Куріння напевно не сприяло великим пробіжкам. І легені пекло, ніби туди залляли смолу чи розтоплений жир. Жир людини, тому легені не просто пекло а вивертало. Серце повернулось у груди і намагалось тепер вискочити через горло. Не вийде. Замале горло для тебе.
Я влетів у ліс, а вірніше парк, налетів на повалене деревце. Зробив у повітрі гарне сальто і приземлився на листя. Проїхав по ньому і вписався у інше дерево з смачним хрускотом. Темнота… Навколо мене темнота і думки течуть повільно, і ще повільніше і ось зовсім зупинились. Нерухомість і невагомість. Вакуум і я посеред нього. Я десь далеко, мене нема… нема… нема.
Відкриваю очі і не вірю очам. Темно навколо мене, а перед самою пикою дерево. Кора червона, ніби хтось спеціально малював дерево. Придивляюсь і бачу кров… Мою кров. У пам’яті потрохи спливають образи з вчорашнього дня. Чи сьогоднішнього? Чи вже післязавтра? Не знаю. Піднімаюсь і сідаю. Ніс сильно болить. Проводжу руками по обличчю і відчуваю застиглу кров, два потічка з носа і один з лоба. Мацаю ліву руку, здається все нормально. Піднімаюсь і дивлюсь на дерева. Вони сірі, не правильні. Навіть в ночі вони не такі. І всюди лежить кусками туман. Він лежить між деревами і кущами, стелиться по землі. Але не піднімається вище. Ноги не тримають мене, але я намагаюсь встати і пройтись. Не з першого разу це вдається. Трохи походивши, відчуваю себе у нормі. Ну майже у нормі.
На небі щось не зрозуміле. Сіре небо і на ньому деколи видно зірочки. Та коли небо сіре, як зимою, то хіба видно зірки? Сонцем і не пахне на тому небі. І парку не видно кінця. Не міг я так далеко забігти у нього. Не міг! Ну що ж, треба виходити. Вибираю напрям і прямую туди. Тільки тепер відчув холод і замітив, що я без куртки. У пам’яті щось спливає щось на рахунок куртки. Але ці спогади більше подібні на страшний сон, ніж на реальність. Усе сіре і не виразне. Дерева без листочків, але на землі то мала лежати ціла ковдра з листя. І де воно все? Нічого не розумію.
Прокрокувавши з добру годинку, нарешті бачу кінець парку і будинки. Йду до цивілізації, як до рятувальної соломинки. До цивілізації, яка погубила магію і істот не схожих на нас. Але якщо вона погубила це все то що тоді сталось зі мною? Не розумію! Видно я сильно вдарився мозком і розі вчився думати. Або я вчора просто напився. А те що все сіре пояснюється сильним ударом по голові, що зашкодило моєму зору. Ось ми все і пояснили. Чудово! Тепер вийти до цивілізації. Але треба якось обхідним шляхом попасти додому. Соромно в таму вигляді іти додому. Тай за куртку напевно добре дістану. Аж не хочеться іти додому. Зайти б зараз до знайо…
Будинки стояли чорні. Повністю чорні. РЕАЛЬНО ЧОРНІ. Без вікон, без дверей, хоча і смішно звучить. Але це правда. Нічого не порушувало їх гладку поверхню. Від самого низу до верху. Деколи попадалась якась маленька біла плямка. Але її було не легко помітити на цьому чорному обеліску. І взагалі де мої ДЕВ’ЯТИПОВЕРХОВКИ? Де? Я не розумію. Де я є і що зі мною відбувається?
Батьки возили тіло сина у всі лікарні і до всіх лікарів. Дехто казав, що їх син у летаргічному сні. Інші розводили руками. Ніхто достеменно не міг пояснити батькам, що з їхнім сином. Ніхто! І вони возили його з міста в місто і питалися у знахарок і лакувальниць. У темних і світлих магів. Та ніхто не міг помогти.
Тільки в одну місті, коли тіло хлопчини везли у інвалідному візку, якийсь п’яний бомж схопив його за руку і сказав:
Він там, де – лиш тінь
Він там, де – речі мають обличчя
Де душі самотні блукають
Нездатні найти собі пари
І там він залишиться назавжди
Ніколи його тіло не згниє
Завжди буде молоде
І лиш душа страждатиме
Не знаючи спокою
У пошуках спілкування