Шелест вітру в голові. Блискавка із-за хмар і тишина. На небі сірі хмари, які своїми животами зачіпають криші будівель. Блискавка. Така далека і без грому. І знову сірі хмари. Білий-білий сніг із хмар. Він поволі кружляє і набирає темпу. Ось одна сніжинка за нею друга, третя. А ось сотні. Снігова злива. Вона заливає все навколо і закриває самі хмари. Блискавка. Тільки вона ще пробивається крізь цю білу стіну. Всі звуки припинили своє існування. Все навкруги затримало подих, дозволивши почути свої думки, побачити своє життя, задуматись над тим що ніколи не цікавило раніше. Навколо вже нікого, я сам і дивлюсь у цю білу стіну, слухаю гуркотіння серця, хрипіт у горлі, і ритм крові. Алкоголь здіймає завірюху у середині пустого мозку. І ця завірюха розповзається по тілу і зникає десь у снігу. Тепер я сам. Я дивлюсь в низ, де силуетами проглядається асфальт, де білі деревця шепочуться. І знову тільки я. Я сам і я з ним, а він зі мною. Він поруч тут стоїть і дивиться на мене. Він так само я, просто я не він, але він є я. МИ боримось, і вже давно. За що? Та за життя. Він хоче вмерти, а я боюсь померти. А до життя нам однаково. І знову крик, його крик. Стрибай! Не хочу. Стрибай і буде рай! Не хочу. Ще крок і я вже там… На самісінькім краю. Я дивлюсь в низ і бачу там кота. Він весь облізлий і дивиться на мене своїми жовтуватими очима. Цікаво що він думає про мене? Чому він не тікає від снігового дощу? Чому він витріщився? Блискавка. У небі і в очах кота. Кіт утік, а разом з ним і він. Тепер я бачу всю безглуздість своїх задумів. Я знов не зміг , я знов стояв над прірвою і страх заполонив мене. Не зміг піти. Ні сніг ні блискавка не допомогли. Чому я знову хтів піти? Чому прийшов сюди і тут стояв. Холодний сніг у мене за спиною, я відчуваю його бо вже лежу і дивлюсь в пустоту кружляючого снігу. Який це раз, яка ця спроба? І страх… можливо колись я не вернусь? Прийду сюди і не піду вже звідси? Навіщо це мені , для чого хочу я піти?
Самотня зірка в небі. Вона велика кругла і ясна, напевно то луна. А піді мною вже калюжа наповнена водою. Водою сліз із снігу, які оплакували мене. А може і його, бо він пішов, а чи назавжди? Його створив лиш я, і він самотній як і місяць, йому б піти, але Земля тримає, і я його тримаю також. Відпусти! Не можу. Вбий! Не хочу. І знову тишина. Він зник як і появився. Може у мене тіло на двох? Але тоді хто він? І чому так щиро бажає смерті? Треба з ним поговорити, мабуть він скаже все що знає, але ж він з’являється тільки над прірвою, за крок до останньої митті. Можливо все навпаки? І я хочу піти а він хоче залишитись , але йому треба це тіло – ціле! Піднімаюсь і йду до краю. Знову дивлюсь на землю і бачу різкі зміни. Тепер там знизу, крім асфальту, видно зелену траву, яка тихо шелестить під вітром. На деревах появляються листочки, які радіють промінчикам сонця. Облізлий кіт тихо підкрадається до пташки. Все це ідилія, все це породжує приємні думки про завтра і сьогодні, проте забирає чарівні думки про розплющене тіло на землі, про сіру масу з мозку, яка розмазалась по капоті машини. Життя стає чудовим і прекрасним і все стає так ідилічно тихо, що не хочеться псувати це все своєю смертю. І саме тут виринає він! Тобі це все подобається? Так! І ти не хочеш цього руйнувати собою? Так! А ти не думав, що це саме слушний момент, він викарбовується у твоїй підсвідомості назавжди, на все ніщо, що буде після! Але…? Але що? Друзі, родина, сусіди? Ти думаєш про них, ти хочеш щоб їм було добре! Так! І навіщо це тобі, коли тобі останній раз було добре? Не пам’ятаю. А я точно знаю, це тоді коли ти лишився на самоті і дивився у прірву, коли навколо була буря і ти знав, що саме так стихія і природа прощається з тобою. Але ж близькі люди… А ти не думав, що ти їм більше потрібен, ніж вони тобі? … А ти не думав, що саме через їх забаганки ти ще тут, що саме вони і те як ти на них впливаєш, тримає тебе тут. … Подумай нарешті про себе, що ти хотів?Що ти хочеш зараз? Спокою… Так, саме спокою, а що таке спокій? Не існування! Так у чому ж причина? Нема причини.
Земля швидко наближалась до мене. Промінчики сонця то ховалися за антенами, то знову вискакували і сліпили очі. Трава у низу різко змінювала забарвлення від яскраво зеленого, до чорного. А облізлий кіт, як у повільній зйомці, подивився на мене і почав втікати у бік. Ось нарешті спокій, який я так давно прагнув. І нічого тут складного нема…