Перед мною розгорнулось озеро. Чисте і прекрасне. Вода у ньому була прозора і гарна. Через неї було видно далеке дно, на якому росли водорослі. Вони сплітались у різні узори. Озеро із всіх сторін було оповити травою і лісом. Сосновим лісом. Дерева були з довгими стовбурами і голками десь там зверху. Серед травички лежали шишки. На тому березі можна було розгледіти повалені дерева з під яких з дзюркотанням виринав потічок наповнюючи озеро своїми холодними водами. Я прислухався до дзюркотання і почав уявляти собі той струмочок який несеться геть за ліс у гори де виринав із якоїсь ущелини, піднімаючись з самого серця Землі, куди він попав з хмар. Цікаво що побачив цей потічок до того як опинився тут. Де його носили хмарки і що він бачив з тої висоти. Я підняв голову і побачив небо усіяне зірками, а десь над самими деревами випливав місяць. Дерева разом з місяцем дивились у озеро і бачили там своє відображення.
Я пішов далі у ліс прислухаючись до шепоту дерев і дивився на їхні стовбури, мені далеко до їх віку, дуже далеко. А як би хотілось побачити те що вони бачили, або почути те що вони чули. Зупиняюсь і прислуховуюсь до їх шепоту і намагаюся почути ті історії, які вони переказують один одному. Прилетів вітер і тихо зашелестів деревами. Він приніс їм вістки з інших країв і інших лісів. Він розказував їм що там коїться. А мене обділив і просто жбурнув мені у лице пилюку. Він так завжди! Він мене не сприймає. Він знає що я довго не живу, що таке людський вік по рівняні з віком дерев або й самого вітру. Він любить зі мною побавитись, політати навколо мене, зайти з-заду з-переду, тай збоку. Він мене завжди намагається зломити, щоб я відвернувся, втік. Але я не піддаюсь, знаю він зі мною бавиться, якби він хотів мене змести він би це зробив.
Ось і кінець лісу. Ну не зовсім кінець, а просто початок гір. Тут вони вступають у володіння і рідкі дерева дозволяють собі піднятись вище. Я дивлюсь на ці гори покриті скудною травичкою і усіяні камінням і мені стає легше. Щоб не творилось у світі тут завжди спокійно і затишно, тут володар вітер.
Обертаюсь і бачу широкі простори лісу, які притихли і завмерли, вітер, видно, полетів далі. Озеро звідси здається маленькою плямкою, яке сяє поміж дерев. Гарно! Ну це слово тут не підходить, цю красу не передати словами. Обернувшись, бачу галявину вкриту травою. Підхожу і лягаю на траву спиною.
Там у височіні неба тихо пропливають хмаринки. То білі і пухнасті а то сірі і плоскі. Вони, як небесні кораблі, плавають у безкрайньому океані неба, і лиш вітер їх супутник. І на все це зверхньо дивляться зірки, які зайняті своєю справою, їм цікаво розмовляти про галактики, про нові зірки, а така маленька планета як наша їх не цікавить. В них важливіші справи! Але ми дивимося на них: я, вітер, хмарки, ліси і озера, вся планета, крім людей! Ну не всіх, але більшості.
Травичка ніжно лоскоче обличчя. Вона єдина хто зі мною розмовляє і розказує про те як тяжко жити на скелі. Про те, що вітер не дає їй спокою бо гори хочуть звільнитись від неї і попросили допомоги у вітру. Який без жалю розігнав хмарки і не дав впасти ні краплині води. Трава попередила мене про наближення вітру і я піднявся ставши обличчям до нього. А він розганявся, дерева хитались як хвилі на морі. Ось вітер пролетів коло озера, піднявши на ньому невеликі хвильки і понісся далі набираючи швидкості. Дійшовши до мене він з силою штовхнув мене. Але не занадто сильно.Він знов зі мною бавився.
Спускаюсь до озера і йду до потічка-струмочка. Там вдивляюсь у різні камінці на дні. Вони там по влягалися і лежать у спокої. А потічок невпинно омиває їх і підточує. Але каміння ще лінивіші за людей, воно знає про неминучу смерть але продовжує валятися у потічку. Вибираю гарний стовбур поваленого дерева і знімаю кору. Тоді набираю у неї водичку і вертаюсь до галявини, де зрошую травичку. Вертаюсь назад до потічка, але тут мене вже чекає вітер, він не любить коли хтось робить щось поперек його волі. Тому він захоплює мене зненацька і кидає у потічок. Але мені нічого, трохи холодно,але то нічого. Я вибираюсь з потічка набираю водички і йду знов до галявини. Вітер не хоче мене пускати він налітає зі всіх сторін і намагається вирвати з рук кору, або принаймні розлити воду. Та я не такий простий.Я витримую всі натиски. Тоді він починає дути на мене холодним повітрям, це неприємно, але не смертельно. Все таки я перемагаю і доношу водичку. Трава мені вдячна, але каже щоб я більше не старався, а то вітер образиться і не дасть більше ніколи впасти дощику на травичку, а так як я смертний то я не зможу весь час носити їй водичку. Я прислуховуюсь до її поради і знов розтягуюсь на траві.
Десь там серед гір бачу туман. Він потрохи насувається до мене. Це передвісник світанку. Дивлюсь на місяць, він вже потрохи ховається за горизонтом так і не піднявшись високо у небо. Слабенькі сонячні промінчики пробиваються десь із-за гір. Я дивлюсь як прокидається ліс і як міняються його фарби. Все стає виразнішим і чіткішим. Зникають тіні і ховаються під повалені дерева і великі камінці. Зірочки також зникають, але тільки для мене, а насправді вони все там на своїх місцях невпинно розмовляючи про майбутнє Всесвіту.
Сонце піднялось високо і зігріло мене і травичку. Вітер відступив і дозволив мені погрітися у сонячному промінні. Наставав день, закінчилась чарівна ніч…