Тихий вечір з холодним дощем. Косі цівки дощику натикались на скло і зливались з ним. Потім потічками стікали на підвіконник, а з нього далі на землю. Вітер гнув дерева і насилав дощик на рекламні плакати, зриваючи їх. На дорогах були вже калюжі і через них було вже не пройти. Сіра маса хмар закривало небо і сонце. Дощ йшов, не перестававши уже третій день.
В такі вечори на нього накочувався сірий настрій. Він виповзав з-під шаф і ліжка, заповзав у душу і голову. І він ставав тіню. Ходив по хаті і дивився у вікна. В хаті була тиша і спокій. Жодна лампочка не світила і жодне радіо не займало ефіру. Тиша і спокій, ну і звичайно сірий настрій. Але не тільки настрій вилазив з-під шафи, разом з ним виходили страхи. Вони накривали, ще більше ніж просто сірий настрій. У ці вечори він боявся всього.

Так як на дворі був сильний дощ то у нього з’явилась паніка. А якщо дощ буде лити і далі? І його за льє? Дивина тай годі! Мозок казав, що все це брехня. А душа боялась. Він виходив з одної кімнати і йшов у іншу, до іншого вікна і дивився на скільки великі калюжі з іншого боку будинку. Потім йшов на кухню, закурював сигарету, випивав кави, але й це не допомагало. Душа бігала і нервувалась. І заставляла його тіло бігати від вікна до вікна, від вікна до вікна. Нарешті від не витримав і підійшов до телефону, набрав номер. Довгі гудки. Тільки б він був дома. Довгі гудки. Тільки б він був дома. На тому кінці хтось підняв трубку і теплий голос спитав:
– Я вас слухаю.
– Тарас, це ти?
– Я!
– Як справи?
– Нормально, тільки дощик захарив.
– Мене також. Ти що зараз робиш?
– Та так, ходжу по хаті і дивлюсь на дощ.
– Я то саме.
– Ти щось хотів?
– Та ні. Просто подзвонив.
– Ну то бувай мене кличе жінка.
На тому боці короткі гудки. Але голос друга трохи заспокоїв нерви. І чого він одружився? Не розумію. Зараз би так добре було напитися, сісти перед комп’ютером і дивитись фільми або кліпи. Він підійшов до комп’ютера, але бажання його включити не з’явилось.
Дощ так само барабанив по склі. Небо стало ще більш сірим і почало темні. Скоро ніч. Сонце пробило хмарки і простягнуло останні проміння. Воно ніби прощалося з цим світом і скочувалось у безмірні сірі хмарки. Які як хижі тварі захопили його і не збирались відпускати ще довго. Він подумки попрощався з сонцем, ввімкнув лампу і взяв книжку у руки. Так він сховався від всіх, закрився книжкою від всіх думок і роздумів. Від всіх страхіть і монстрів. Поки він читав його ніщо не подолає. Та й книжка скоро скінчилась.
Тепер було набагато моторошніше. На дворі було темно, жодної зірочки не видно. Дощик продовжував і йому не було видно і краю. Стало страшно і він, як колись, сховався від всіх страхів під ковдрою. Прислухався до звуків. Було чути як капає вода на кухні. А чи це вода? Може це кров з трупа? Труп розходить по кухні і з нього капає кров. Труп заглядає у холодильник, дивиться чи там нема запасної літри крові. Та її там нема. Зараз від розгнівається, візьме на кухні ніж і прийде сюди, щоб взяти теплої крові. Він зірвався з під ковдри і з криками понісся на кухню. Та там просто капала водичка з холодильника. Відімкнули світло. Він витер воду з підлоги, витяг все з холодильника і знов сховався під ковдру.
І намагався заспокоїтись, але перд його очима виникали все страшніші і страшніша образи. Вони його лякали. І чого вони мене лякають? Їх не існує! Їх нема. Але про всяк випадок він взяв великий ніж у руки і тепер лежав під ковдрою і стискав його у своїх худорлявих руках. Треба було одружуватись, так би зараз сидів з дружиною і горя не знав. Розмовляли б при свічі і обнімалися. Треба як у Кінга, рахувати від ста у зворотному напрямі і все стане на свої місця і легше. Так почнемо, 100 – він йде, 99 – грюкотить ногами, 98 – в роках сокира, 97 – в очах лише жах, 96 – він вже за дверима, 95 – ключі в нього є, 94 – ось двері відкрив він, 93 – заходить до мене в кімнату, 92 – стоїть наді мною, 91 – роздумує як краще мене порубати, 90 – йому я не дамся! І з криком він вистрибнув з-під ковдри і вдарив навмання у темноту. Ніж зайшов у щось м’яке, а по руках потекла теплота. Тихий стон і звук падаючого тіла.
– Ну що з’їв? Мене так просто не взяти!
– Ти що здурів? Боляче то як…
– Тарас? Ти що тут робиш?
– Прийшов подивитись, як – стогін – у тебе справи.
– А чого ти на підлозі? – мозок, ще не сприйняв того що сталось.
– Та вирішив полежати, після того, як хтось запхав мені у живіт щось…
– Я, я не, не хотів! Я тебе сплутав.
– Викликай єєєє, ааааааааа… – і тиша.
Мозок був у паніці. Не зразу до нього дійшло, що сталося. Але ось потрохи склалась картина. До нього прийшов Тарас, щоб провідати його. Він сам дав йому ключі, щоб він заходив без перешкод. Тарас зайшов, а він спутав його з монстром своєї уяви і стромив у Тараса ніж. Він впав коло тіла і почав прислухатись до дихання. Нічого не почув. Помацав пульс – так само глухо.
Світло ввімкнулось і показало усю страшну картину. На підлозі у калюжі власної крові лежав Тарас, з його живота стирчав ніж. Кров повільними і вже лінивими потічками стікала з живота на підлогу. Мозок, як завжди за панікував і дав безглузду команду, закрити вікна. Він закривав вікна і все думав про те куди слід подзвонити: у міліцію чи у швидку. В трупарню, філософськи замітив голос у голові. Але що ж це буде? Його ж посадять! Сам не розуміючи що він робить, він приніс мішки і запхав туди тіло свого друга. Тоді вимив підлогу і ніж. З труднощами звалив собі на плече труп, поніс його на вулицю. Як на диво нікого не було. Він приніс його на клумбу перед школою і закопав там. Вернувся додому.
Прокинувшись на наступний день він почувався добре. Тепер він знав на що здатний. На його обличчі з’явився оскал вовка і хижака. На вулиці була чарівна погода. Виглянуло сонечко, дощик перестав лити. І калюжі посміхалися до нього. Він знав, що тепер він сильніший і вищий за всіх. Він дивувався на свою слабкість і тепер знав, що він далеко не слабкий. Ні! Він навпаки сильніший від всіх! Це ж треба було вбити найкращого друга і холоднокровно поховати його тіло. Ще й де поховати! На клумбі перед школою. Оце сила, оце міць. Тепер він завжди з собою носив ніж! Йому все було до снаги, він відчував в собі силу, якої раніше не помічав. Тепер він Бог, він вищий за всіх!
Але в ночі все одно приходили страхи. Він бачив як з під паркету б’є ключ крові. Він наповнював калюжу, яка так недавно була знищена. На ножі з’являлися плями і з ножа капала кров. Він чув крик, який приносився з далека. Крик ненависті і бажання помсти. Тепер сильний у день і слабкий у ночі він не знав що робити. Але рішення прийшло саме по собі.
Одної такої ночі, коли він вже не міг стерпіти дзюркотання крові і крику у голові, він вибіг на вулицю і біг поки не побачив самотню людину. Два удари у спину і один у шию і з людиною покінчено. Кров омила його. І тепер йому стало легше. Він закопав тіло. Тепер і тільки тепер він зрозумів, що він має робити. Кожну ніч він виходив на полювання і не вертався з нього аж доти – доки не зробить свою чорну справу, або ж не настане ранок. Він збився з ліку. Скількох він забив? Десять, двадцять? Яка різниця. Головне йому легше! Він набирався сили від них. Він відчував, що кожен новий труп, це ще одна крапля до його сил. Він змінився, став більший. М’язи налилися силою. Він навіть підріс і став вищий. Тепер попробуйте мене подолати, думав він про свої нічні жахи, ну де ви тепер? Злякалися, піджали хвости і втекли. Слабо вам сперечатися з таким сильним, як я? Слабо! Ви боягузи. Тепер він вбивав за ніч не одного а двох, трьох. Темпи зростали, зростали і потреби у крові. І він не задумуючись виконував всі бажання, які виникали у голові. Яка різниця, що там станеться. Міліція? Та вони ніхто, раз два і нема голови у міліціонера. Три чотири всі вони закопані в чужі могили. Я сильний, я могутній, я БОГ!
Все було як завжди. Він вийшов у нічне полювання, вже давно у нього був спеціальний ніж. Найшовши жертву, він оглушив її ззаду і приволік на кладовище. Тут зняв з жертви мішок і повернувши обличчям до себе надрізав горло. Кров великою потоком вдарила його у лице і наповнила його рот. Він пив, він жадав цього. Тоді зробивши ще глибший надріз припав до нього і пив кров. Потім відкопав якийсь гроб і кинув на нього зверху цей новий труп. Взявши за лопату почав закидувати яму. Лопата за лопатою. Ось уже не видно обличчя і зникла права рука. Ось зникла ліва нога. Зникло під землею все тіло. Тільки ліва рука ще стирчала з під землі. Він все кидав і кидав землю, а рука так і стирчала. Коли він закидав яму до верху то рука і далі стирчала. Але як? Це ж не можливо! Два з половиною метри землі. Ні в кого нема таких довгих рук. Земля ніби зірвалась і перед ним постав труп.
– Що не очікував?
– Ти хто?
– Я той кому ти завдячуєш силою своєю.
– Сила у ме… ме… мені.
– Ну та певно! Це я був у тобі і вимагав смертей. Це я змусив тебе вбити свого друга а потім вбивати, вбивати і ще раз вбивати. Але ти мені надоїв. Біжи.
І він побіг. Він прибіг додому і сховався під ковдру, як колись. Сили він не відчував. Тільки страх. Страх перед тим. І докори сумління. Перед його очима спливали всі його жертви, вони йшли перед його поглядом і дивились на нього з ненавистю і бажанням вбивати. Кожен день і кожну ніч він чув їхні голоси. Крові, вони вимагали крові. Вони передвісники смерті, вони жадали, щоб він забив себе. Але він розумів, що якщо заб’є себе то попаде до них. Де вони будуть знущатися з нього, вбивати і воскрешати, знов і знов…

Так його і знайшла міліція, сидячого коло плити з ножем у руках. Вся підлога була залита кров’ю. А він сидів і різав ножем вени на лівій руці, все різав і різав. Він не знав , що в кого вселився дух Вбивці ніколи не помирає, він живе і бачить всі обличчя всіх своїх жертв. І деколи дух Вбивці повертається, щоб подивитись на свої подвиги і тоді в очах у нього з’являється темна іскра, а рот скривлюється у смертельній посмішці. Час настане і він прийде і до тебе…

——————————————————————————–

Створено : 05/12/2004 @ 21:10