From days which are tomorrow
To days which never ends
From sky which is so beautiful
To stars which are so far away
We keep on running along the way
The way which lasts forever
Keep fighting with no win
For only chance to live the life
As the clouds in the sky
Hide the sun in middle day
We are killing ourselves
When we are going to fly away
Живемо ми… Живемо ми століттями на цій землі… Та що там століття, ми живемо тут завжди… Кожен день встаємо зранку ми з новими сподіваннями, надіями… А що на потрібно, на що надіємося ми?? Невже людство мало прожило. Щось не перепробувати все?? Чи щось залишилось таке на цій Землі, щоб приваблювало нас понад усе?… Дивишся часом красиві фотографії прекрасних місць. Є таких багато ще на Землі… Навіть зараз, коли людська нога потопталася по всьому. І що? Так, вони чудові, але водночас далекі… Здається що Земля велика, але насправді для нас це всього лиш маленька кімната. Живеш ти в чудовому місті, маєш чудове життя, насолоджуєшся ним, і що з того. Так місто чудове, є багато друзів, можна з ними ввечері погуляти, попити пива, потанцювати, повеселитися. Можна навіть поїхати кудись відпочивати. Можна подорожувати і все життя. Але… Чомусь люди все таки ходять сумні, чомусь в них пропадає блиск в очах, чомусь… Здавалося б стільки можливостей. Людина може все, якщо тільки чогось захоче. Ми можемо літати, можемо мати купу грошей, можемо перерізати всіх, хто нам не подобається, хто хоч трохи псує чарівність нашої планети. Можемо… Але не хочемо. Чому?
Чому людина, така унікальна істота, яка має такі широкі властивості, продовжує жити в своїй тісній кімнаті? Хтось скаже, що то важко навчитися літати, чи назбирати багато грошей… Може й так. Але куди ти поспішаєш?? Боїшся що не зможеш… А пробував? І що з того що не зможеш. Головне не досягнення, не мета, а шлях до неї… Ми вивчаємо математику, не в той момент, коли здали екзамен, а коли готуємося до нього… І під час підготовки ми робимо набагато більше, ніж просто зазубрюємо пару теорем і доведень. Ми досягаємо чогось іншого, ми їдемо шляхом, якого бачимо тільки кінець, а не бачимо всі досягнень на шляху. Але це не важливо. З часом ми розуміємо, що не варто зневірятися в своїх силах, бо вони дійсно фантастичні. Треба захотіти… Навіть якщо не досягнеш початкової мети, то це також не страшно для тебе, бо ти певний час йшов по шляху і чомусь вчився. Як казав Ейнштейн – Освіта це то що залишається після того коли ми забуваємо те, чому нас вчили… Тоді що тебе зупиняє? Боїшся, що смерть дожене тебе скоріше, ніж ти перепробуєш все? Повір, це буде дійсно класно померти тоді коли ти перебуваєш в нестримному польоті в пошуках задоволення. Смерть прийде так випадково і неждано, що ти навіть помреш з усмішкою на обличчі… Гірше коли смерть не приходить… Коли ти знаєш, що життя вже закінчилося, що ти перепробував все, що ти написав свою найкращу книжку, пісню, твір, коли ти маєш чудову сім’ю, гарну роботу, коли ти маєш всього вдосталь… От тоді смерть дійсно потрібна. Потрібна вона саме в пік життя, коли досягнуто кожну мету, коли нема такого, заради чого варто йти в перед. Коли для воїнів настав мир, коли всі бідні нагодовані та зодягнені… Ну так, кажуть що такого не буває. Можливо для людства загалом, то ні… А для окремої людини? Чому Моцарт помер так рано, чому він впав на дно, чому спився? Він ж міг ще творити і творити. МІГ!!! Але… Своє він зробив, і він то знав… Тому і почав падати. Так, зараз ніхто при згадці Моцар та не згадує що він робив кожен день, а згадують його твори і кажуть яким великим він був. А людина, яка б бачила його щоденне життя і не розуміла нічого в музиці, то щоб вона сказала? Сказала, що то залишок суспільства, п’яниця і розпусник. От коли варто померти… Але не помираємо ми тому, що нам ще дається якийсь шанс. Шанс для чого? Поки що не відомо, але смерть вперто не приходить до нас…
Людський світ відносний. Так ми як сотні мурашок дивимося на кожну річ по своєму. Та й всі речі відносні. Ми один день кажемо що вода – то найдешевший ресурс, бо вісімдесят відсотків Землі покрито нею, але що скаже спраглий в пустелі? Для нього вода – то найдорожче. Все відносне для нас, ми все бачимо відносно себе і умов в яких ми є… Навіть тільки що ми уявляємо себе в пустелі і розуміємо як важко там без води. Але уявляємо себе.
Але вода завжди залишається водою, де б вона не була… Ми міняємо тільки її значення для себе. Коли повінь – то вода то погано, коли засуха – то навпаки. Ми так робимо тому, що не бачимо речі насправді. Ми не знаємо яка вода насправді, тому і не можемо сказати про неї абсолютно нічого. Виходить що ми нічого не знаємо?… А попробуйте сказати про будь-яку річ абсолютно точно, сказати що вона така і все. Нема таких речей… Або нема слів щоб описати їх… А взагалі, звідки беруть речі, які ми кожен день бачимо, рухаємо, переставляємо??? Це ж виходить що просто декорації, а всі люди – то актори… Ми не можемо нічого створити з нічого, не можемо внести свої декорації на сцену.. Ми повинні перероблювати декорації інших.. От тепер давайте глянемо, який толк нам від машини, грошей, і всіх благ?? Це ж тільки декорації, через які ми всі взаємодіємо… Якщо б не було їх, то ми б просто бачили би весь ланцюжок наслідків і причин… А так вони ховаються за цими декораціями… Світ це всього лиш ілюзія, яка живе в чийомусь мозку… Ми просто маємо кімнату, яка повна меблів і інших людей. І все наше життя ми бігаємо у цій тісній кімнаті, переставляємо меблі, натикаємося один на одного, перекидаємо чужі меблі, але ми ніколи не виходимо з кімнати…
Нас обмежуємо ми самі… Тобто все людство. Воно ж придумало що нема духів, нема життя на інших планетах, що нема НЛО – це тільки думка суспільства… Але так само ми колись думали, що залізо і магніт притягується через любов між ними – і дискутували довго хто з них кого більше любить. Ми думали що земля плоска… А зараз нам здається що ми праві… Як плем’я неандертальців, яке вважає, що крім них в лісі нікого розумного більше нема… Тільки тупі звірі. А що сталося з нами за такі довгі роки “еволюції”??? Невже ми просто переставили меблі по новому, змінили їх форму… Можливо то просто мода змінилася? Колись в моді були грубі меблі, а зараз витончені, але що з того… Так, ми трохи розширили свою обмеженість, але коли ми позбудемося її взагалі, то навряд чи буде Земля існувати, чи Сонце буде світити…
Але це добре що ми обмежені… Така обмеженість, безсилля найкраще виховує нас. Ми таким чином скоро побачимо як тупо переставляти ті тупі меблі-декорації… Чи взагалі ми їх переставляємо?? Чи то може нам просто здається… Безсилі ми маючи в руках все. Нам з часом надоїдають всі розваги, всякі насолоди, радощі, а приходить депресія, ми пересичуємося емоціями і нам не допоможе навіть кругосвітня подорож… Коли надоїдають найкращі друзі… Коли кохана людина, стає нудною і не цікавою, коли гасне найпалкіше кохання… Коли все навколо, ціла Земля, стає буденністю та рутиною… Ще один гарний момент щоб померти… Але і тут смерть не досягає нас… І ми не живемо, а тліємо… Поки не погаснемо… Від палаючого вогню, який вів нас по шляху не залишилося жодного сліду. Ми просто згасли… Кажуть що перегрілися. Але чи правда то? Думаю що ні, просто не залишилося ніякого палива. Ми все прожили і нема куди йти далі. Все. Життя підійшло до логічного кінця. Нам надоїло все що бачимо, ми зрозуміли що людина завжди має всього достатньо, нам на все пофіг, нам нічого робити не хочеться… От це дійсно трагедія людини, це момент, де вона вмирає морально… Тут її обмеженість і добиває її. Нам вже не потрібно ясне бачення, бо воно б просто дало кілька років нових відчуттів, але потім і воно надоїсть… Так, ми можемо гнатися за новими декораціями, відчуттями, меблями, грошами, машинами, але то тільки гонка і вона триває, поки є сили. І подібна до перестановок декорації, яка дає задоволення на пару хвилин… Це наркотик… Але це потрібно… Інакше як поясниш людині, що світ як крапля води – як би ти не міняв його, він обмежений, і завжди залишиться таким самим, тільки форму час від часу міняє… Але ж всередині і ззовні однаковий і ці зміни просто оманливі… Парадокс людини є в тому що вона коли дивиться, то бачить тільки одну точку – себе! Так ми можемо допомагати іншим, жертвувати гроші, але тому що то принесе вигоду всім, в тому числі і собі (прийдеться здобутками ділитися з іншими, але і собі взяти можна буде…). Попробуйте щось віддати назавжди і безкорисно, попробуйте забути про себе… Хм… Це можливо хіба тоді, коли ти перепробував все і тобі гроші в принципі не потрібні… Правильно казали – віддавай щось іншим і воно вернеться до тебе… Так… Але що з того? Нащо тобі то що вертається… Але саме смішно те що воно обов’язково вернеться, як би ти не хотів позбутися його!!! Світ простий, а плутаємося ми в ньому самі… Просто все ускладнюємо… Насправді це просто кімната з декораціями(які ми самі придумали) і кучкою людей. І ми всі неявно працюємо, щоб цей світ існував, ми підтримуємо його кожною своєю дією… Це потрібно, щоб інші не пропали… Щоб людство не пропало в цілому… Але є люди, люди які вийшли з цієї кімнати… Це можливо найвеселіший момент цієї мішанини… На ньому і закінчимо… Про те що чекає нас поза нею, я не напишу зараз, не буду писати навіть то що я там очікую… Бо тільки збираюся піти у напрямку до виходу…