– важко весь час посміхатись?
– ні…як що є причини щоб це робити або якщо нема причин не робити цього….
– а якщо є причини цього не робити?
– ну тоді троха інакше….та все ж можливо посміхатись…..щоб не показувати як усередині….
-а якщо усередині занадто погано?
– тоді посміхаєшся до якого моменту..а потім стомлюєшся притворятись….і вже не маєш бажання робити вигляд….
– і що тоді?
– а тоді просто сумуєш…це не депресія….ні….це загубленість…. це сум….
– а твоя ось ця посмішка вона справжня зара?
– а для тебе це має значення? посмішка є собі й є….
– ні, ну я хочу це знати…адже що якщо позаду тої посмішки страшний сум?
– ну і що…він є мій….навіщо тобі його бачити….
– я хочу бачити все як …хочу бачити в тобі усе як є!
– але ж хіба не краще бачити просто посмішку?і вважати що зі мною все добре?
– ні…можливо з кимось й краще…та з тобою я так не хочу!
– чому так? я ж просто хочу все спростити….
– а я хочу щоб усе було по-справжньому з тобою! щоб посмішка була посмішкою, а сум – сумом!
– ти тільки так кажеш…адже раніше ти не намагався бачити усе…то наіщо це тобі тепер?
– тому що можливо я нарешті відкрив очі….точніше відмовився їх так старанно заплющувати…і тому хочу бачити все як є!
– але я боюсь тобі це показувати….ти можеш налякатись такої відвертості…..і може знов зявитися бажання очі заплющити….а тоді ця розмова пройде даром….
– ну і що? цей момент- він же лишиться…а ти сама казала,що треба ними жити….
– мало що я казала…..й не думала що ти слухаєш….
– а я слухав…а ти значить кидала слова на вітер? ти така ж як усі?
– ні…я не така….і я знаю що ти кажеш це тільки щоб знов почути що я не така….та я стомилась тобі це доводити….хоч ти так й не думаєш насправді…
– так, я не вважаю тебе такою як усі…
– то нащо знову це питаєш?
– щоб переконатись що ти памятаєш що не така….
– навіщо?
– бо ти важлива…
– я не помітила….
– ну от знову….
– що знову?
– знаєш же що важлива….то чого таке говориш?
– бо ти змушуєш мене сумніватись…сумніватись у всьому…у собі…у тобі…у цілому світі….і навіть не помічаєш цього певно….
– помічаю….та думав що то тільки здається….адже ти…ти така…ти штовхаєш мене від однієї крайності до іншої…..
– я ж нічого тобі не роблю….
– не бачиш що робиш….а я не можу показати….не міг….
– чому?
– бо боюсь в якусь мить ти підеш….боявся….
– а тепер не боїшся?
– не знаю….троха…та тепер мені всерівно вже…бо більше не можу….але твої “не знаю”…
– ти про що?
– про те,що ти сама не знаєш чого хочеш….цього я й боюсь….
– я знаю чого хочу!
– так?точно?
– точно знаю!
– то скажи!
– не можу….
– ну от знову…а кажеш що знаєш…якби була певна то сказала б….
– я певна….просто….
– що просто?
– я певна в собі…та не певна в тобі….
– ну й що? скажи вже нарешті….
– я вже не раз казала…
– ні!не казала!ти тільки питала….а сама казала “не знаю”…
– …а що мені було казати якщо ти таке казав..питав….
– казати як є…..
– це ж важко…і що б це змінило….
– повір…змінило б….це би приглушило мій страх….
– та?невже?
– так…я так думаю…
– і що тепер?
– тепер кажи…кажи як є…забери посмішку якщо вона фальшива!
– забираю….
– тож вона була фальшива таки значить?
– ну так…ти ж хотів як є….от і тримай….
– то чому нема справжньої зараз?
– через тебе…через мене….
– чому?
– бо я так не можу…не можу так як є…а ти можеш….
– хто сказав що я можу?
– ніхто….але й що не можеш ти не казав….то можеш чи не можеш?
– не можу…а чому не можеш ти?
– еее….
– без еее….якщо знаєш..якщо певна…то кажи вже!
– чого кричиш?
– бо не можу! кажи чого хочеш!
– хочу бути з тобою!
– ким?
– чого мучаєш?
– бо треба почути!
– ну то на!і пофіг що далі!ні, не пофіг!на!хочу бути з тобою!хочу навіть любити тебе!
– от так…я цього чекав…
– чого?
– щоб ти взнала чого хочеш… я не міг зробити щось поки ти не знаєш….
– чому?
– бо тоді б точно тебе втратив би! хоч може й так втрачу….але може й ні…бо хочу бути з тобою!і зовсім не друзями!
– ти знущаєшся? стільки часу…стільки часу тривав це брєд….
– він мусив тривати…я мав переконатись….бо ти така…така….непередбачувана…й різна….й божевільна…й гарна…й весела..й….найкраща….а я…я тупий…нудний….і якби ми щось почали коли ти сумнівалась-я б тобі набрид….і ти би пішла назавжди…з мого життя….я цього допустити не міг….але таке й зара може трапитись….
– ні…ну ти знущаєшся….і ніякий ти не нудний-принаймні для мене….ну троха тупенький-але я хочу щоб ти був моїм тупеньким…моїм…. і не пішла б я з твого життя…хоча хто знає….та чого тепер ти зізнаєшся?
– бо більше не можу….а ще…бо якщо не зізнаюсь зараз то можу втратити тебе ще раніше…а чому?бо не можу убти справжнім другом тобі…а ти мені…бо нам потрібне дещо більше…і це би було дуже подурному так втратити…маючи взаємність….
– і що тепер?
– а ти як думаєш?
– будемо робити що хочемо…разом?
– ммм…давай