Я вирішив описати свою історію, щоб ті хто не вірить у кохання з першого погляду, або ті, що зовсім не вірять в кохання чи казки – повірили. Щоб вони повірили в те, що кохання може жити не тільки в фільмах, мультиках, казках чи книгах, що воно може жити і зараз, можливо саме ваше кохання і має стати прикладом ідеального кохання для всіх, чому ви відмовляєтесь вірити у почуття заради якого складали безлічі віршів, пісень, створювали бої, вечори, від найчарівнішого почуття впродовж всіх років, заради якого не вмирали, а жили?… Можливо саме ваше кохання допоможе комусь повірити у нього. Тому прочитайте мою історію і не бійтеся вірити.

Ця історія – це ніби маленька сповідь з мого життя. Все почалось коли мені було 14 мої батьки розвелись і я став ніби між двома вогнями, я став невизначений, ніби просто загубився у світі. Через деякий час, я почав кардинально змінюватись, я ріс і став помічати, що на мене задивляються дівчата, що хлопці дуже прислуховуються до моєї думки і завжди з нею погоджуються. Мене це дивувало, але згодом я привик і навіть більше, мені це стало подобатись. Я почав використовувати людей, робити все заради своєї вигоди, керувати своїми друзями, використовувати дівчат. Я був привабливим, але до 18 років я став егоїстичною потворою в середині. Я був просто жахливим, я кричав на свою маму, в магазинах, в маршрутці, на вулицях я зробив з себе ідола, ніби навколо мене крутився світ. Я був настільки самовпевнений, я ніколи не міг подумати, що найдеться людина, яка не побоїться мене змінити. Та зрештою, кому я вже був потрібний, в 21 мене навіть перестали поздоровляти з днем народження мої батьки, а друзі були біля мене тільки тому, що боялися. Згодом, мама поставила мені ультиматум, або я іду на курси етикету і змінюю себе, бо я не вписуюсь не тільки в світ вулиць, але й в світ бізнесу і гламуру з якого я і вийшов, або вона відселить мене до тата, який живе трохи краще за бомжа, в одній кімнаті з трьома дітьми, собакою, жінкою і її мамою… Я просто не мав вибору, звичайно перший раз я пішов на курси етикету, бо мама сама мене завезла, а всі решта рази я сидів в кафе чи просто в друга. Потім коли моя мама взнала, що я не ходжу на курси, але беру гроші я пішов ще раз і тоді я полюбив етикет і щось світле проснулось в мені. Етикету навчала мене мамина найкраща подруга з якою вона вчилася, росла… Її звати Анна в неї є донька, якій 15 років, в нас різниця 8 років. Коли я прийшов на цей урок я вперше познайомився з Монікою, дочкою Анни. Коли я її побачив зрозумів, що вона втілення чогось ідеального, заради чого я міг би зробити набагато більше ніж роблю. Для мене вона втілення ніжності, сили, краси, терпіння, витонченості, розуміння у маленькому тілі. Нехай для когось вона буде непомітним підлітком, але для мене кожен її крок, слово, рух були вже настільки досвідченими, впевненими та точними, що багато хто міг би повчитися. Після знайомства з Монікою я зрозумів, що в кохання немає рамок, обмежень, що воно керує нами і приходить до нас тоді коли ми цього найменше очікуємо. Я зрозумів, що я закохався в її оченятка, манеру говорити, культурно сперечатися з мамою, говорити по телефону… Але вона дитина, яка живе у світі в якому давно за неї все рішили, мама знайшла їй підходящого хлопця з яким вона ходить в школу та вирішила куди та піде вчитись, а тато записав бізнес, все, залишилось сказати дату коли вона повинна народити їм внуків. Куди їй до мене?! Вже в 15 я переспав з однокласницею, в 17 почав курити, крім того, я люблю ввечері коли ми збираємося всією компанією випити пивка. Тобто я це ЛЮБИВ робити. Якщо ви ще не кохали, то ніколи не зрозумієте, чому заради коханої, коханого багато чого можна зробити. Я не знаю, що в той день зі мною сталось. В нас з Монікою було зовсім не романтичне знайомство, навпаки це було схоже на сварку, але серед її обурення і крику я побачив в ній просто людину з якою хотів би прожити все життя. А познайомились ми так, вона зайшла в кімнату і її мама попросила, щоб вона зробили нам чай, вона була зовсім без настрою, нехотячи зробила чай, але коли принесла розлила його мені на штани. Її мама почала кричати на неї, що Моніка нічого не може зробити, що справжня леді вміють все робити ідеально, а Моніка почала кричати, плакати, що їй надоїло бути витвором мистецтва, яким всі мають милуватись, що вона не може прожити життя без власного вибору та без власних помилок, що вона живе і знає, що буде через 20-ть років. Пані Анна стримано сказала, щоб Моніка закрила рот, бо їй соромно перед мною, вона сказала познайомся це Нікіта, а Моніка сказала та мені байдуже хто це, мені вже в печінках сидять твої гламурні інкубатори. Моніка вийшла з кімнати Анна мовчки подивилася на мене і на цьому наш урок закінчився…

Рік після нашого знайомства… Моніці виповнилось 16-ть років її День Народження ми святкували разом, бо в неї 15 березня, а в мене 14 березня, крім того тоді ми стали парою. Зустрічались ми тільки один разочок на тиждень, бо її мама була категорично проти мене, бо я не з їхнього кола, як в старі часи, коли бідняк чи нечистокровний не міг закохатися в супер знатний рід. Так дві годинки на тиждень ми все більше розуміли як стаємо потрібні один одному, як ми забуваємо про весь світ коли стоїмо у парку обнявшись. З часом ми помітили, що ми – це сила, яка зможе здолати життєві перешкоди до щастя. Але разом з тим ми розуміли, що їй 16, а мені 25 і нічого без професії, повноліття і підтримки батьків ми зробити не зможемо. Але ми набралися сили і просто чекали, повірте дуже часто час допомагає знайти правильний вибір, хоч він і буде спонтанний чи не зовсім визначений і обдуманий, але точним і щасливим. Ми чекали три роки і зовсім не змучувались, навпаки мені подобалось спостерігати, як моя маленька дівчинка ставала просто шедевром. Її оченятка дорослішали, але продовжували так ніжно і романтично дивитися на мене, яким би я не був. А, забув сказати я пройшов курси етикету і став жити для Моніки, яка завжди хотіла, щоб я був собою, що я і роблю. Через три роки коли мені виповнилось 26, а Моніці – 17 її мама захотіла одружити її на тому хлопцю, що ходив з нею в школу, бо почала підозрювати, що ми з нею разом. Але Моніка перший раз зробила спонтанний, самостійний, СВІЙ вибір. Вона сказала ні, але ні слова не сказала про мене, вона сказала, що подала документи в інститут, який зовсім у другій області і поступила. Вона сказала батькам, що хоче пожити окремо, сама, здобути освіту, а тоді аж думати про одруження. Моніка справді поступила в інститут і ми разом поїхали в столицю, щоб вона вчилась. Там я працював, я – журналіст, а вона вчилась на дизайнера. Ми жили разом в гуртожитку, я заробляв гроші, бо мав вже досить не погану роботу. Тому це були зовсім не скрутні часи. Навпаки, для нас це був просто подарунок ми жили в одній кімнаті лягали і вставали разом, разом готували їсти, прибирали. Ви не думайте нічого поганого, я беріг її, як маленький скарб. Ми спали на одному ліжку, але ніякого сексу, не було навіть ніяких намірів, бо одного дня Моніка сказала, що хоче втратити дівоцтво тільки в першу шлюбну ніч і я її повністю підтримую. Ми могли говорити цілу ніч, ми задавали найпростіші і найвишуканіші питаннячка. На приклад, як ми тримаємо пальці коли ставимо руки в боки, на спині чи на животі? Чи, які в нас пупчики, всередину чи випуклі? Що ми відчуваємо коли бачимо один одного? За три роки в гуртожитку ми вже ідеально знали один одного. На останньому курсі, коли Моніці виповнилось 21, а мені 29 ми одружились, просто тихенько розписались, поїхали поставили перед фактом наших батьків і почали наше життя. Так, як на Моніку був записаний татковий бізнес і я мав гроші ми купили квартиру і чекали народження нашого синочка. Ми все робили разом. Ми їли з однієї тарілки, одною вилкою, разом приймали душ, застеляли ліжко, ходили за покупками, дивились фільми…

Через 30-ть років спільного життя в нас народилось 5-ть дітей, всі наші чудові: Лада, Віталіна, Сабіна, Макс і Кіріл. Ми просто кохаємо, звичайно у нас бували суперечки, але ніколи за все життя я не сказав, що хочу жити без неї, бо я без неї не можу. Коли ми були молоді ми сиділи в парку і побачили, як двоє стареньких дідусь і бабуся ішли тримаючись за руки. Ми задумались, що змушує їх так міцно триматися за руки? Старість, звичка, слабкість у ногах, страх загубитись чи щось набагато більше про що ніхто навіть не міг би й подумати? Тепер коли мені 79 років я можу дати відповідь на питання. Я не знаю, як було у тої старенької пари. Але коли я ішов з Монікою після 47 років спільного життя я відчував кохання, мені було приємно відчувати її зморщену ручку в своїй і знати, що вона моя.

Зараз я сам, бо Моніка померла від раку… Це те саме, що помирає більша половина вашого тіла, частина голови і все серце. Я маю 14 внуків, 6 правнуків, але я не маю Моніки. І те, що мені 80 зовсім не означає, що я нічого не відчуваю. Я відчуваю і добре розумію, що помираю не від старості, а від одинокого смутку за людиною, якою жив.

Ось такі уривочки з мого кохання. Я знаю, що проживу максимум 3-и дня, але можливо завдяки цим уривочкам на наше місце народиться нове вічне та справжнє кохання. Вірте, що ваша половинка знайде вас і скаже вам слова, які змусять повірити у щастя. Знайте ревність і сварки – це не вічне кохання!

Навіть, якщо для когось моя історія дуже наївна чи проста все рівно вона була, ми самі її писали в зошиті життя і вона зробила мене щасливим…

ТИ ВІРИШ? НЕ БІЙСЯ, ПРОСТО НЕ ДОЗВОЛЯЙ МИНУЛОМУ ЗРОЙНУВАТИ ТВОЄ МАЙБУТНЄ. В кожного в житті бувають моменти, коли хочеться просто відпочити. В кожного бувають чорні полоси, або час коли все надоїло… Але це все називається життя, воно одне, не упусти свій шанс. Такщо якщо зараз тобі не дуже кльово, просто знай, що після дощу завжди виходить сонце і те, що тебе не вбило зробило тебе сильнішим. Просто усміхнись, бо всьо буде чікі…
09.07.2007