На вулиці був саме розпал серпня, літні пахощі наповнювали гуртожитську кімнату легким вітерцем, вивітрюючи задушливий запах цигарок та дешевих ароматичних паличок. Надворі було затемно, як на таку пору дня, важкі хмари нависали над Пасічною і з них накрапав дощик, що віщував перерости у зливу.
Я неодразу помітила чорно-білу точку під стічною трубою крізь вікно. Це був чорний котик з білими лапками, хвостиком і мордочкою. Уся його задня частина нагадувала криваве місиво з кишок і кісток, в крові були також його білі лапки і хвостик. Котик жалібно нявчав і звивався в конвульсіях. Я спустилась вниз, переложила його з дороги на траву. Як на диво котик конав ше довго. Я промокла вже до нитки і продовжувала гладити його голівку, вушка, мокру шерсть. Нарешті коли чорно-білий клубок вже не ворушився я встала і вернулась назад до кімнати.

Плящинка з горіховою настойкою була уже надпочата, в такі дні як цей страшенно хтілось курити, а робити таку процедуру без алкоголю було штукою марною і на мою думку безглуздою. На мене вкотре навалилось знайоме важке відчуття, якого марно намагалась позбутись. Суміш гніву, розпачу, страху і хворого спокою колись обов’язково б накрили мене цілком і повністю, кожен раз здавалось ніби вже зараз, ше трохи, але не сьогодні ше, не сьогодні.. Під руку попались пігулки залишені колись старим хорошим другом-педіатром. Амітриптилін зентіва, діюча речовина Amitriptylinum з розрохунком 25 мг на майже 40 кг моєї маси. Ще один глоток алкоголю. Гіркий присмак пілюлі. Алкоголь жене кров, кров жене Amitriptylinum, 25 зайвих міліграм відкриють мені дорогу в поле.
…
Перше що спало на думку було те, наскільки свіжим було повітря. Після стількох днів в маленькій кімнатці мені здалось ніби я задихнусь киснем. Я була легко одіта і взагалі мені було легко, проте ноги і руки були дуже важкими, настільки важкими що ступивши крок мені довелось присісти на траву і заодно розгледіти пейзаж. По всім даним змахувало на початок листопада. Поле було широчезним і порослим травою, осінній вітер ганяв над площиною посохле листя , в повітрі пахло зимою і мало б бути холодно, хоча холодно мені не було. Над полем тягнулись ті ж самі важкі хмари що і хвилину тому, вже неминуче готові сипонути мокрим снігом. Я постаралася встати і пройти троха далі.
Неважко було здогадатись шо я сплю. Єдине чого мені зараз не хтілось це те, щоб мені приснилось весільне плаття, цвинтар, брудна вода, злягання суккубів та інкубів, ангели на курячих ніжках, карта валет з чорним всадником і датою моєї смерті, або ше гірше – невеличка церква з чорними ягнятами на вівтарі і попід іконами. Будь-яка нездорова фігня яка сниться рано чи пізно закінчується банально вирізаними повіками в стилі фільму про Фредді Крюгера. Хоча всі спроби не спати повертали справи ше гірше, продукуючи монстрів інферно наяву і в підсвідомості.
Осіннє поле було тепер єдиним що б я хотіла бачити і де б хотіла залишитись хоч на декілька хвилин. Відкритий простір породжував дику радість і, м’яко кажучи зривав дах. Та головне він створював ілюзію свободи, дивної по природі волі, зливаючись з ненавистю і співчуттям, розмиваючи межі між добрим і злим, радістю і психозом, прекрасним і хворим, живим і мертвим; волі, яка стирає інстинкт самозбереження і породжує самознищення, чистої води похуїзм, тяне тебе в провалля аби сказати собі я безстрашний, нічим не примітний сухий листочок на вітрі, нічим не окуплене ягня Боже, сучий ублюдок, вічна жива іскорка, порох землі, німий камінь при дорозі. Воля, яка за бажанням могла б затягнути тебе прямо в пекло, неописані дебрі й болота, і мені це подобалось.
Я продовжувала йти вперід, та пейзаж змінювався лише новими схилами, горбиками і маленькими купками землі які нарили кротики. Ноги та руки ставали все важчими. Несподівано я спіткнулась і, зціпивши зуби наперід від майбутньої травми незчулась як мене підхопила чиясь рука і так само вправно опустила на розстелену куртку. В рисах обличчя я впізнала ще одного новоспеченого друга, який вже безпардонно попивав мою горіхову настойку.

– Ми будем пам’ятати його..

Флешбек, низькочастотний гул в голові, і знайоме відчуття важкості знову загребло в свої лапи. Як би не втікав від нього, де б не ховався, всі ідеї про вихід робились безглуздими, а твої зусилля переключитись на шось інше ставали сміховинними і зайвий раз доказували що психоаналіз – лайно. Тому ми просто продовжували сидіти посеред поля, допиваючи настоянку, спостерігаючи за мінливістю неба. Холодний вітер розганяв хмари за горизонт, залишаючи по собі голе небо та сірі мазки атмосфери. На долю хвилини все стихло, врівноважилось. Я лягла на спину і слухала як дихає земля. Відчула, як шось лазить у мене по скроні, здивувавшись, дістала з волосся божу коровку з трьома чорними крапочками.
За хвилину мені вже не хтілось іти далі, та й сил більше не було. Я подумала, що необов’язково топитися разом зі своєю волею для того аби відчути себе вільною. Я згадала лице свого маленького братика, мені стало легко і зникло відчуття приреченості. А головне, глибоке небо над головою тепер внушало спокій. Безмежний спокій і відчуття ніби ти в безпеці.

– Я вільна!..
Усмішка
…
– Галка вставай!
– ??
– Давай-давай… Ало, ми викликали швидку ше пів години тому, ви де? ..Шо?.. Нє, ми не викликали псих-бригаду, тут просто дівчина таблетки переплутала..