Важко нести цілу нішу навіяних протиріччями думок та хитких надій у житті в якому живеш не по-справжньому або не живеш взагалі, коли віра в матеріальність кожної такої думки, сказаного або написаного слова стає жахливо невиносимою…
Кілька недоспаних ночей давалось взнаки. Як правило безсоння не тільки притуплювало усі психомоторні реакції але й, як дорогоцінну компенсацію напевно, загострювало якісь інші дев’яті відчуття. Збоку промайнув чийсь силует. Я зупинила погляд на дзеркалі. Худе бліде тіло із довгим чорним волоссям викликало у мене недобре відчуття.Прозора шкіра з синіми прожилками та дрібними царапинками, сірі синці під очима, блискучий погляд, мабуть знов підніматиметься температура. За спиною повіяло холодом. Я завмерла. На хвилину здалося ніби відображення відокремилось, абстрагувалось і зажило своїм життям. Німа зачухана істота пильно вдивлялась у мої очі. Я наблизилась ближче до дзеркала. На секунду все помутніло, зійниці почали розширятись, поглинаючи очі, лице, створюючи ефемерний образ чогось нелюдського, ні це не я, це не моє відображення, ненавиджу дзеркала.. Зі ступору мене вивів дзвінок в двері. Я оділась, спустилась по сходах. В дверях чекав вже пару хвилин роззлючений сусід.
– обід на дворі, ти шо ше спиш? Де ключ?
– який?
– мені твій дід мав лишити, води нема, тре лізти під колонку в підвал ремонтувати..
Я пройшлась по сходах ще вверх і вниз і зрозуміла шо піднятись повторно не зможу, серце калатало як дурне.Тому я почалапала за сусідом, який вже встиг протягнути з дому до колонки перехідник для електричної лампи, підключив в розетку, дав мені в руки і наказав лізти вниз з ним.Довелось зачекати доки він поперетягує все необхідне в нору, і мене аж на сам кінець. Драбини в нас небуло, тому прийшлося стати йому ногами на плечі, а далі він сам опустив мене вниз.
В підвалі, чи правильніше в норі було холодно і вогко. Незрозумілий запах йшов десь з-за мого плеча.Тримаючи лампочку в одній руці і в кишені з іншою, слухаючи примітивні мати алкоголіка зі стажем простояла так майже пів години, поки його не трафило, а води не набралось нам вже по-кісточки. З водою прибував і незрозумілий запах нізвідки, і шматки гнилих водоростей під ногами.
– йоб…рот б..дь, карочє, стій тута нах, я зара..
Він вправно вистрибнув наверх і лишив мене одну внизу.
Я залишилась стояти в тій же позі намагаючись не обертатись назад. Заіржавіла до гнилизни труба різко контрастувала з новими запчастинами до насосу, але продовжувала протікати. Краплини жовтої води скапували під прямим кутом чітко відміряним тактом десь мені під ноги, цей звук заворожував, відбиваючись ехом десь там за спиною, рівномірна циклічність паралізовувала, унеможливлювала будь-який рух, але щось було неприємне в цьому, як гіпнотичний погляд змії..
Зненацька шось холодне і слизьке проповзло повз мою ногу. Я відскочила назад, низька стеля дугоподібно витягнулась, сформувавши разом з підлогою темний тунель. Я оглянулась. Ліпше б я цього не робила.
Труба протікала не тільки в цьому місці. Прямо по центру виднілось реальне пекло сантехніка, – десятки ржавих труб переплітались між собою на рівні стелі, вздовж по стіні, брудна вода цюркотіла вниз по трубам, а на трубах сиділи дивні білі птахи, цокіт їхніх кігтів тепер йшов в розріз з багатозвучністю іржавих струмків. Я вагаючись помалу рушила вперід, але чим далі я заходила, тим більше птахи віддалялися від свого єства. Тепер передімною відкрився цілий легіон гротескних істот з головою людини, тілом птаха і курячими лапками. Над головами в істот яскраво світились німби. Ангели на курячих ніжках витанцьовували на слизьких трубах, а поміж ними повзали гади, змії і вужі, однаково мертво-сірого забарвлення. Інші ангели на трубах вище пильно слідкували за мною. Шум води і лапок потроху наростав, до нього додався тепер ще й шурхіт десяток крил істот які намагались втриматись на слизистій поверхні, дріботіння лапок ящірок по стелі й стінах, таких же сірих як і змії, божевільні танці демонічних птахів набирали обертів, їхнє біле пір’я злипалося від слизу плазунів а янгольські світлі обличчя несли радість; усе це неймовірне поєднання непоєднаного співіснувало, рухалось і несло в собі таку гармонію, яка змусила вернути мене свій вчорашній сніданок назовні.
Хтось смикнув за руку.
– ну то ти ходиш чи як?
Внизу біля мене в калюжі сидів сусід-алкоголік, і ще один пацієнт мого діда, в руках у них були незвичайні карти і грали вони, і я очевидно в звичайного дурня.
– тобі випала карта, – сказав пациент-олігофренік, – це і буде твоєю датою смерті, – і кивнув мені вниз. Прямо під ногами плавала карта розміром з долоню, на кроваво-червоному фоні скакав верхи чорний вершник на чорному коні, в правій руці у нього був спис, що слугувало за одиничку, збоку стояла інша цифра, утворюючи разом число _.
Я розвернулась і пішла на пошуки виходу. Спочатку пробиратись крізь поросле мохом кладовище було легко, пригадалось аналогічна дорога якою я ходила на пари. Тішило хоть якесь небо над головою. Захотілось ще раз подивитись на карту, яка мені випала, але виявилось що я її згубила, як завжди впринципі, через дзюраву кишеню або ше якось. А тим часом нахил стежини почав збільшуватись, і згодом вона взагалі щезла, розчинилась поміж травою. Тепер підніматись було важче, сили вичерпувались, волога земля скользилася під кросівками, в болоті були руки, коліна і певно все решта, я чіплялась за кущі, дерева, старі хрести дивного арійського стилю, від старості вони легко розсипались, я чіплялась за них ледь не викорчовуючи їх з землі, прикопувала назад і просила пробачення що потурбувала.
Нарешті поверхня розгладилась і я ступила на кам’яну дорогу. Двері невеличкої церкви чи то каплички були відчинені. Ними грюкотів вітер, відкриваючи їх навстіж і захлопуючи назад, здавалося ніби по святому місці гуляє страшний протяг. Я постояла збоку. Цікаво, чи впустять мене на цей раз, вирішила зайти.
З середини церква була укладена великими брилами каміння, на стінах висіли ікони. Одна з них нагадувала точну копію картини Ганса Гольбейна Der tote Christus im Grabe і зображала Сина Божого щойно знятого з хреста в горизонтальному положенні. Ікона була розмальована в приглушених темних тонах, підкреслюючи смерть; я пригадала, сам портрет Спасителя був змальований художником з тіла утопленика, що начисто стирало всі натяки на безсмертя. Та не це насторожило мене при вході. Внизу на кам’ній підлозі, та тесаних виступах які слугували за лавки мирно лежали паро чорних овець, ніби сторожові пси. Вони, як і ангели в підвалі під колонкою пильно стежили за кожним моїм рухом. Намагаючись якомога тихіше прокрастися повз овець і нічого не зачепити зупинила погляд на вівтарі. Вівтар був освічений свічками, невразливими до протягу а до нього було прибито мільйони мученицьких душ з різних епох та світів. Вони кричали і переплітались в конвульсіях, тисячі запеклих проповідників, які потім заплутувались у власних сітях, віруючі, які ставили ультиматуми Богу, а потім хулили Його за невиправдані надії, підлітки-неосатаністи, для яких релігія всеодно що ігровий автомат з пейнтболу або спосіб самовираження. Мільйони душ, які категорично відмовлялись сприймати світ як належне і привласнювали собі кожен сам свого персонального бога. Сльози за втраченими близькими, хрестоностські війни в ім’я Господа, пуля у скроню в ім’я ордену Equaelita, суцільний делірій, замішаний на страстях пошуку істини і відчаї, – давні як світ містерії завуальованих темних сил, що попри всю християнську атрибутику немало нічого спільного з істинною вірою. Всі муки сторожила ще одна вівця, набагато крупніша за інших. Її сконцентрований, повний свідомості і рівноваги тваринний погляд підказав мені відступитись і йти своєю дорогою.
Металеві двері були наглухо закриті. Пару хвилин шестеро овець мали насолоду спостерігати як я зі всьої сили намагаюсь вибити двері. В замку щось клацнуло, двері подалися і я мало не вилетіла на інший бік.
Я опинилась на бетонній площадці, вгору вели кілька сходинок які виводили тебе з підвалу на один з двориків. Судячи по будинкам я вгадала сихівський район вулиці К_о. На трубі наверху сходів сиділа зіщурившись від холоду постать в темній балоновій куртці, чорних джинсах і чорним волоссям по плече яке закручувалось на кінчиках. Поблизу стояло кілька порожніх пляшок, кілька купок лушпиння, схоже компанія тільки-но розійшлася. Знайомі руки. Дуже знайомі руки які тримали в покромсаних пальцях дамську сигарету з відірваним фільтром. Фінансова криза?)) Я відчула як він посміхнувся. Піднялася по сходах, на радощах хотілось задушити те створіння в обіймах, як тоді, в останній раз, але він теж піднявся і п’яне тєло потопало по зигзагоподібній траекторії до себе додому. Я попленталась слідом з надією випити чогось гарячого. Ось і знайомий підїзд, коридор, кухня. В квартирі нікого не було. Я рішила обслужити себе сама і включила грітися воду на чай. Дивний запах йоду доносився десь з вікна. Я розсунула штори і побачила там море. Незважаючи на сіру погоду воно було таке прекрасне, таке справжнє ніби остання єдина справжня річ на цьому світі. Я оглянулась, але в квартирі мабуть дійсно нікого не було. Шум моря.. Своєю пустотою тепер вона нагадувала закинуту церкву з вівцями по якій гуляв вітер. Але ти казав правду, за вікном у тебе дійсно було море і тепер я розумію його магнетичну красу