Звичайнісінька Вона. Просто собі дівчина, студентка. Звичні проблеми-викладачі, подруги, хлопці, косметика, вічна “фешн” та “стайл” проблема, і безліч усього іншого- звичайного, що “просто-люди” звикли називати життям… Щоранку – одне й те ж саме – прокидається, 5 хвилин на збори, та поспішаєш, завжди поспішаєш! Куди?! У широкі та жадібні обійми цього ненажерного міста, яке заманює, затягає, а потім не відпускає, немов в`язка смола, немов павутиння з отруйним павуком, що всюди випускає свої лапи і вже чекає на нові жертви… Її ранок. Ось вона, як завжди поспішаючи, йде вулицею цього міста… Спекотно. Дивно, ще досить рано, а вже така скажена спека! Великі міста мають здатність акомулювати температуру… жадібні обійми… Натовп, нескінченна течія машин, масивні бетонні, мертві будівлі, земля, обтяжена, вкрита асфальтною ковдрою… тут все змагається за ковток повітря. Це так її гнітило, та вона скидала все на навчання, та повсякденні рутинні проблеми. Щоранку- метро- ВУЗ- магазин- метро, та знову,- мала, дешева однокімнатна квартира в одному із спальних районів міста, в одному із тисяч схожих один на одного будинків, в одному із десятків схожих один на одного міст, та і ту змушена ділити з ще однією такою ж студенткою, як і сама. Щовечора- дзвінок мамі, конспекти, курси йоги, бібліотека, раз на тиждень- нічний клуб, формальні “друзі”, “вихід в світ”… і так вже декілька років.
Спустилась до метро, чекає на свій швидкий та “комфортний” (як це можливо у вечірню годину, коли всі і одночасно поспішають з роботи додому!) потяг. Спати скажено хочеться! Вчора подруга посварилась із бойфрендом, всю ніч плакалась на вірному плечі … от дурепа, та і він дурень! Варті один одного- звичайні люди, що з них візьмеш! Голова гуде. Та і люди гудуть. Дивно, ніби кожен сам по собі, кожен – у власних проблемах, майже ніхто нізким не розмовляє, а гул – як у вулику з бджолами! Чи, може, люди і справді махають крилами, розминаючи їх перед польотом, що і викликало такий гул? Та ні, якшо люди і мали крила, то самі собі їх пообдирали до крові. І їй вони заважали у цьому світі, та вона звиклася їх ховати… Зараз те, що могло її врятувати від цього гулу – МР-3 з улюбленою музикою. Радіо її не влаштовувало – навіщо слухати те, що ти і так бачиш, – політика, підвищення цін, війни, сльози, хвороби – втрати і жодного позитиву, – сіра реалія життя. Як на зло сіла батарея. Ну чому?! Чому саме зараз?! Та згадала, що десь у рюкзаці має бути запасна для такого випадку. Так! Врятована! А ось і потяг. Сіла… якщо влізти у вже повінця напханий вагон метро так називається… Від нічної втоми ноги підкошуються, зараз би сісти… Та де там! “Місця для інвалідів, пасажирів з дітьми та ветеранів…” І при цьому всі вищеперераховані чомусь їдуть стоячи. Вона могла б сісти, підійшовши до одного з молодих людей, що спокійненько собі їхали “з комфортом”, та вразити своїм фірмовим кобітовим поглядом так, що одразу б місцем поступилися, та потім сидіти з докорами сумління… –Краще постою, – подумала вона. Закрила очі, ввімкнула МР-3, поїхали.
Через одну зупинку вона відчула чийсь погляд… Озирнулась. То був юнак приблизно її віку, трохи може старше. Високий, волосся довге, світле, і… очі… якісь аж занадто виразні та глибокі. Вони посміхаються до неї, та і він посміхається. Жестом пропонує сісти на його місце. –Та сяду, бо зараз від втоми засну і впаду,- подумала вона. Проказала невиразне “дякую”, “вдягнувши” перед цим привітну посмішку, сіла. А він захоплено дививився на неї… – Ну і нехай, заслужив, нехай хоч дивиться. І вона заснула…
Це була не та спека, що в місті. Приємно. Спокійно. Вільно. Скільки тут світла! Жодні софіти нездатні зрівнятись із цією яскравістю! Скільки тут кольору! Жоден білборд та жодна штучна зелень міських газонів та квітників не може зрівнятись із ЦИМ! Хоча для більшості урбанізованих мешканців ці квітники такі довершені та стабільні. Та їх можна зрозуміти, – маленький шматочок природи все ж бавить око… Та навіть те золото осінніх дерев тут не таке: у місті вони брудні, ніби стара бронза, морена роками, – а тут – інше, ті сяючі та чисті барви, що заливають очі світлом, яскравістю, різноманіттю палітри, немов художник, що розводить фарби для того єдиного і неповторного шедевра, хоча то вже і був готовий шедевр, воістину божественний. Вона посеред поля. Її обіймає ніжний вітер, хвилі зелено-жовтого килиму трави, що грають під її ногами. Легені наповнює п`янке, наче добре вино, повітря, насичене подихами тих останніх осінніх квітів та різноманіття трав. І чому ще не створили такі парфуми, аби кожен міг нести той аромат із собою? Правильність та мелодика звуків пестили її слух. І чому вся “людська” музика така примітивна?! Вона підійшла до річки, що вдало доповнювала ансамбль кольорів та звуків. На березі річки лежав камінець,- один із мільйонів однакових камінців. Та для неї він був найдорогоціннішою прикрасою на світі… та раптом, повертаючись до буденності, вона подумала, що все це покине її в ту ж мить, як тільки вона розплющить очі. І з цією думкою вона прокинулась… Вона бажала забрати це усе із собою туди, у Місто… та, нажаль, не могла. Якби могла, якби хтось міг! Та ні, все те з часом було б знищено і сплюндровано, а багатьма просто проігноровано…
Вагон був вже порожній. Наступна зупинка- кінцева. На навчання вже пізно, бо вона проспала дві пересадки. Поруч із нею сидів юнак із довгим світлим волоссям, і глибокими очима, та тримав її за руку. – Кожен камінь – то є діамант. Темрява веде до світла. Музика- в тобі. Вітер- твої думки вільні. Ти – Стихія. Сон – то є дійсність… лише бажай цього. Вагон спинився, і він вишов. А вона збагнула, що все ЦЕ її не полишить ніколи. А у її долоні залишився камінець, той єдиний і несхожий на усі інші…