Іноді стає тужно у затишку чотирьох стін, так, що аж не вистачає ковтка свіжого повітря, і я виходжу в життя. І хвилі свіжого і жвавого, ще молодого вітру несуть мене повз площі та вузькі провулки, старі паркові алеї. Сторонньому оку може здаватись, що я байдикую, і знічив`я озираюсь по сторонах поглядом прибульця. Та насправді я глядач грандіозної художньої виставки, вернісажу під небом, сонцями, зорями і вітрами, де представлені сотні й тисячі неповторних шедеврів: натюрморти, пейзажі, портрети і жанрові сцени… все це роботи одного автора, творче злиття мейн-стріму Життя і Весни. Тут звуки зростаються мелодією душі – джазові ноти вітру, імпровізація життя вулиці, весни, що міксує попсу з магазину, де продають компакти, Моцарта з вікон музичної школи, сигнали клаксонів автівок… Весна, як і всі генії, має своїх Муз. Безчисельна когорта Муз майорила вулицями міста N. Під чорними, різнокольоровими, прозорими парасольками – весінньою грозою, або ж у сонцезахисних окулярах, сором`язливо ховаючи свій погляд, і бадьоро постукуючи підборами у яскраво сонячний день… Всі вони – вигнанки письменницьких друкарень, скульпторських майстерень, з холстів і мольбертів, нотних сторінок. Байдужі чоловіки вбачають у них лише жінок та дівчат, що поспішають у своїх справах. Або сумно, стомлено неквапно йдуть сутінками міста… домогосподарки, секретарки, продавці і виховательки, літні і зовсім юні, красуні і звичайні… Але я знаю – всі вони Музи, в пошуках, або покинуті своїми художниками. Кому, як не мені про це знати… адже я і сама колись була Музою… чи мені так здавалося… Мій художник теж одного разу знайшов мене, а я серед сірого, мертвого і холодного шукала щось життєдайно яскраве. А він дав мені зрозуміти… ні, хотів, щоб я так думала: “Ти – моя Муза.” І я йому повірила. Повірила, що я мушу прокинутись від цієї сірості і плісняви і вилити життя на його холсти. Хто ж із нас не мріяв бути Музою? Та наш творчий тондем виявився фіктивним, а гучний титул музи згідно з розумінням цього поняття моїм художником, заключався в тому, щоб завжди опинитись у потрібному для нього місця у потрібний час. Я намагалася збагнути його творчість, як, між іншим, і зрозуміти його самого. Я довго намагалася зосередитись, вдивлятись і проникнути в його полотна, в цю довершеність ліній та досконале поєднання тіней і світла, тонів і напівтонів, поєднання несумісних образів на малюнку “Дещо-ніщо №167”. Щоправда, одного разу я все-ж була зображена на одному з його творінь…, принаймні, він сказав, що це була я… Я не втрималась від коментарів. У відповідь мені довелось вислухати цілий трактат щодо моїх сентиментальних та провінційних поглядів, та цілковитої відсутності смаку і почуття такту, щодо моєї відсталості у житті та культурі, і взагалі, що до того, яка я огидно-нормальна, постійно-звична, бо у мене, на відміну від його намальованих ляльок, є голова, руки, ноги і навіть серце, але все це не настільки довершено, як образи з його картин. А я дійсно анічогісінько не розумію у творчості свого художника і його друзів. Я не розуміла, навіщо вони ламають на шматки гармонію, яка створена віками… Мене не цікавить його гранітний колорит і скупо напружений малюнок, це поєднання сірого і… сірого! Вони байдужі до нас, а ми,- ми живі, рухомі, кольорові, ми- люди, ми їх Музи! Але їх не стосуються тіні, що лягають на шкіру, пухкі губи. Колір волосся, думки у голові… лише сюжети. Будь-яка неприязнь взаємна. І тепер я більше не Муза… напевне, ніколи нею і не була. Я літаю весняним містом N і милуюсь картинами Весни. Ось на цьому холсті з повітря, гілочок і бруньок – молода дівчина, майже дитина, озирнулась своїм світлим обличчям, і продовжувала йти до заплутаних темних лабіринтів-клубків вулиць. А тут – стрімка акварель: чорно-смарагдовий плащ, темне волосся, грубий грим її засліплюючого обличчя. Вона зупинилася біля брами храму, торкнулася кованого паркану рукою, і якось дуже болісно вдивилася, ніби з глибини душі. Все це шедеври Весни. Скільки їх неповторно ясних у прохолоді сизих ранків, у тепло-п`янкому погляді вечірніх вікон… Шкода, що я лише думала, що я Муза, а може мені нею ніколи і не стати, шкода, що я не вмію малювати, шкода, що мій улюблений художник – юна Весна.