Критики знову скажуть – безсюжетно…
Хіба наша доля – не найгеніальніший сюжет???
Тоді я займусь плагіатом того, хто створив наші долі…
Бо ось те, що вже написано чорнилом життя на потертому аркуші моєї долі…
До того, як Він прийшов у моє життя…
Сниться мені, що йду я додому… Темно, ніч глуха, ліхтарі вже не горять. Майже світає. Туман простягає свої руки до зів`ялого і змореного тіла, та до твоєї лякливої але чогось байдужої свідомості. Десь зовсім далеко чути шепіт міста увісні… той час, коли всі діти ночі повертаються до свого в`язкого павутиння на спочинок… вітер ганяє сміття по дорозі, мороз проймає не стільки тіло, скільки душу…
Попереду мене рухається… так! Це вона!!! Як довго я тебе шукала! Смерть… Вона іде не на зустріч, крива, горбата та кульгава… І я якось прискорюю ходу, аби ніби натрапити їй на очі, наздогнати її… та вона чує кроки позаду себе, озирається… Перший її погляд був мимобіжний, швидкий – через плече… але… щось зацікавило її в мені… вона зупиняється і озирається. Мить – ми дивимось одна на одну… На мій подив вона починає пришвидшувати кроки… у мій бік!!! Я стою… я так давно мріяла про це, я так давно шукала її, і ось він, подарунок долі… Вона підходить… майже підбігає до мене!!! Але чому я не хочу померти, але не можу поворухнутись аби втекти?!…і раптом… її за плече вхопив хлопець – на перший погляд – звичайний хлопець, що теж трохи запізно йшов вулицею… але я не пам`ятаю його обличчя… лише виразні світлі очі з довгими та густими віями… І я провалююсь. мене відкидає від цього і я вже спостерігач, а не учасник дійства. Це схоже на змагання… Змагання за мене?!
Я прокинулась…
Я сиджу напроти нього, просто спілкуємось, вже будуємо плани на майбутнє, мріємо про дітей, буденність, але не сіру, бо у нашій буденності будемо ми… Ми і народились в один день… співпадіння… а може і ні… Як багато спільного… спілкування без слів – подихом, жестом, поглядом… доторкання до тонкої матерії…
Поцілунок… і, мов постріл… я дивлюсь йому в очі… Це він!!! Той самий хлопець, що просто йшов вулицею!!!
Пригадую останні дні, коли намагалась піти з життя, але залишилась жити заради нього…
Невже весь світ – ілюзорний? Невже кохання немає? Невже люди по своїй природі нещасливі???
Повірити в диво – непросто… але воно є… І він покличе, і я піду… Бо тримаючи за руку Його, не страшно іти у безодню…