Маруся – Вірші
Я бачила вчора дощ кольоровий із сліз веселки
Вони теж таке буває плачуть.
Коли сонце сховається за хмари
Вони стікають краплями нам на долоні.
Треба ними вмиватися, для чого?
А я вчора малювала кольорові сни
Поки не почали вони падати з неба
Нам на босі ноги.
А ми з тобою вчора були такі щасливі,
Були такі нещасні як дощ, що за вікном.
А ми з тобою вчора купалися у сонці,
В чиїхось теплих променях
І грілись. Закопане у землю
Проросте насіння, посаджене весною,
Заколоситься літом твоє-моє волосся
І вітер нестиме твій голос : куди? Далеко, туди, десь там, а може де?
Чи ти то знав?
А я живу від нині у теплій ванні болю від сонячних дощів і твоїх злив й громів.
* * *
ми гріли на сонці свої волохаті пуза
дивилися на чорні очі вишень
і ті скрапували нам на обличчя
своїм соком
нагрітим у долонях сонця
присипаних вологою ночі
і кислинкою необов’язкового пробудження зранку
а ржа життя – то їхня цинамона
Глінтвейн. Гаряче пійло в здоровенних
Горнятах, гріє руки і груди
А нам обличчя
Бо ним плачуть вишні
Тому що прийде скоро майбутнє
* * *
Завалений камінням і порослий
Бур’янами
Стояв фонтан
Він народився зі мною в один день
Він грівся на сонці і ловив
Сніжинки
Щораз коли мені здавалося
що то я
тепер ми віднайшли себе:
ми мерзнем
на вітрі
на сонці
під музику чужих ніг
не тільки він знає чого я тут сиджу
бо я знаю чого він тут стоїть
* * *
привіт сьогоднішній день
я від тебе млію
вдихаю пахощі твого
сонячного тіла
крізь шкіру приймаю
твій ніжний голос
і грію щоки у твоїх долонях
я вірю що ти і далі такий будеш
хоч ти і втікаєш як павутина по вітрі
прослизаєш крізь пальці як пісок
а вітер гортає листки
і я вже не можу читати між рядків
привіт сьогоднішній день, вечір, ніч, ранок
чи ти віриш у мене?
* * *
Пройшовши тихо зачепив
Туманом
А може легким порухом
Руки
Торкнув за плечі
Час…
Той що біг навперегонки
З моїм передчуттям присутності
Що вислизає
Рука тримає руку й знемагає
І камінь в порох перетворить тільки так
А час біжить
Людей розштовхує
Не вибачається
* * *
Під тихий шелест кожної піщинки
Одна об одну труться-туляться
Шаленні миті
Чи просто хвилі б’ють об береги
об скло причалює наш човен
і прапор на ньому завжди приспущений
бо так прощається одна хвилина
з іншою
б’ючись об скло
і сипле піском в очі
та лазять равлики і плавиться медуза
під сонцем
бігають роздягнені діти
лежать рушники під парасольками
…припали всі до скла
і п’яти колять їм миті-хвилі
женуть їх далі в море
а корабель все висилає шлюпки
й готовий потонути щомиті
хто знає? Може і через сто років?
Одна мить тягнеться через все і все – то одна мить
А ми живемо на дні годинника
Ми біжимо і час від нас біжить
* * *
Я ліплю з спогадів твоє тіло
Кожен твій вдих і видих
Коліна лікті і дві ямочки на щоках
І кожен струмінь чорного волосся
Я ліплю тебе із сонячного світла
Вкладаю жовті барви тобі в очі
Вони там сховані як дві краплі бісеру
Як два сонячні зайчика-бісика
Я сховаю частку кожної знайомої краси
Тобі у кожну клітинку твого тіла
Нехай по цитоплазмі плавають
Сонячні зайчики тримаючи в руках
Останні квіти кульбабок
Я зліплю тебе з цигаркового диму
Що оповиє мені очі і я
Буду плакати як наречена
Чого? Хто його знає
А я знаю. Від щастя
* * *
Боюся впасти а потім вже повзти
На колінах
Зігнувши голову чекати
На дари життя
Завмерти всередині
І жити життям тіні
Чекати на наступне співчуття
А миті йдуть і кланяються беззвучно
Цілунком припадають до ноги
Ти спробуй їх забудь
І вже
У день наступний
На тебе знов чекають синяки
Боюся лізти а куди не знати
Поставити ціль й до неї плазувати
Вже краще бігти і ловити
В груди всі постріли
Які залишать тобі люди
Й згоріти вже
Не потім уві сні
* * *
Я вірити у смерть твою не хочу
яка настане хтозна через скільки літ
а може завтра?
і я не буду знати
у що тебе в останній раз вдягати
і де шукати твій останній заповіт
якщо подумати
то я не буду знати
над містом чиїм твій попіл розвівати
і де ти вмер не буду знати
не буду плакати не буду я мовчати
і говорити я не буду
а небо зараз плаче за тобою брудом
бо сліз уже нема
їх вкрали зовсім чужі люди
* * *
Чого кульбабки жовті?
Вони об’їлись кульбабового меду
І тепер хочуть пити
Тому і живуть в землі
Пхаючи своє коріння
Всюди куди не лінь
Їм ніколи не лінь
Навіть літати
І спати
* * *
Сьогодні тут росте дерево
А завтра ти йтимеш
По цій давно знайомій вулиці
І рахуватимеш бруківку
А я, як завжди, чекатиму
Поки опаде листя
Щоб через чорні гілки
Побачити небо
І ти подивишся під ноги
Там в калюжу впало небо
Ти бігтимеш
Мене шукатимеш
Щоб сказати:
„Он небо. А де твої птахи?
Чого воно таке самотнє?”
Білою крейдою на асфальті
Хтось намалює голуба
Це в нашому небі
З’явився наш з тобою птах
* * *
Mortal lips
чи ви хочете почути те, що я насправді чую замість ваших голосів?
а може хочете ваших снів
потримати в руках?
відчути смак тих уст що я щораз куштую
і упиваюся, шукаючи рятунку від безглуздя
чи може вам то все є нецікаво?
ви хочете так ніжно і ласкаво
померти тонучи в сльозах пустих?
але вже навіть час притих
чекає
на вашу реакцію чекає
але
чи мине хоча би мить
ні поруху руки ні подиху теплого на щоці
напевно смерть
я вас розумію
я щодень її смакую, її уста
* * *
коли я побачила цей день то він мені здався поцукрованим
бо дивився на світ і розрізняв кожну мить по різному
збирав з крупинок ціле життя і плакав над ним щоб розчинити і поєднати все що випадає з убогого сприйняття
але як хмари прийшли в наше життя так і закінчився день
і знову розсипали цукор
і щоранку сто разів проклинаючи його початок хтось збирає світ
але нема в ньому води
хіба в очах змучених і напіввідкритих