У теплий літній вечір стара похила жінка сиділа у дерев’яній кріслокачалці і читала газету. Сонце повільно полишало землю і забирало свої золоті яскраві промені. У сусідній кімнаті було чути гучну і неприємну для бабусі музику. То внучка. Її зовсім не цікавило, що бабусю дратував шум із її кімнати. А на кухні вже хвилин із 20 свистів чайник, який доречі, поставила онука, та старенька і не думала його виключати. Вона лише через зуби безмовно сипіла. Терпець її увірвався і вона крикнула:
– О Боже! Коли вже я нарешті помру, щоб не чути усього цього? – та крик її нічого не змінив і вона далі почала гортати свіжу газету “Високий Замок”
У двері хтось подзвонив. Старенька, піднявши свої кості, направилася вбік вхідних дверей. По дорозі зайшла у кімнату внучки і попросила зробити тихіше, пояснивши, що у двері звонять. Та на прохання старої онука зробила музику ще гучніше.
Махнувши рукою, бабця відкрила двері нежданному гостеві і чуть не присіла.На порозі стояв високий страшний чоловік у довгому чорному плащі із капішоном, який повністю закривав облччя незнай. А за плечима у нього була довга коса.СМЕРТЬ. Так так. То вона.
Бабуся не знала, що їй і думати у цей момент. вона ніби потрапила у хвилинний транс, та свист чайника на кухні швидко повернув її до тями. Невже це Бог дійсно почув її благання. Та вмирати саме зараз у неї не було ні найменшого бажання. І перше, що вона змогла сказати це:
– Дайте мені час, ще трохи пожити. Ну принаймі місяць. Чи недільку…
Смерть підняла голову і із під капішона стало видно страшну дряплу суху шкіру нагадуючу кору дерева. Скляні чорні і бездонні очі глянули на стареньку.
– Ну хоча б день…- шепотом сказала вона і присіла.
Смерть зайшла у квартиру і повернувши погляд до старої промовила:
– Маєш ти ще трохи часу, не хвилюйся.
– Ну тоді навіщо ти прийшла?Та смерть нічого не кказавши рушила по коридору до кімнати онуки. У квартирі стихла гучна музика і навіть чайник перестав сопіти. Із кімнати вийшла внучка і репетливо голосила:
– Чому я, а не вона, – тикаючи пальцем на бабусю, кричала онука.
– Бо їй ще рано, – спокійно і рівнодушно відповіла Смерть.
– Як рано? То мені рано. Я така молода і ще нічого не зробила у цьому житті…
– Ти усвідомила те, що нічого не зробила. А твоя бабуся зробила, та не усвідомила, – сказала смерть і зникла разом із душею онуки.