Третей боли не будет уже никогда
Вырван глаз, что вел к греху
И птицей поднялся крик ветра
Гроза навалилась черным камнем.
Эта боль, что сводит город с ума
Выкинута прочь, порывами горя
Под мостом течет мертвая река
Омывая кости старых скелетов.
Книги все прочитаны и сожжены
На кострах из серой толпы
Туда же бросили и ветер с грозой
Осталась только серая пыль.
И ступеньки остались церковь
Хотя храмов тоже уж нет
Вырваны глаза пустых домов
Что вели к греху познавания.
Так уютно стало в серой пыли
Толпа свила себе гнездо, где уснула
Чтобы поутру проснуться и понять
Что третей боли уже не будет.
03/1399
– – – – – – – –
Туда, куда ветер уходит на Запад
Туда, где ступеньки в Небо
Ступить на голые острые камни
И в крови дойти домой.
Туда, где нет уже Боли
Туда, куда линия Судьбы
Не пускают серые мысли
И Голоса серой Толпы.
В камне высечен Крест
На нем нет уже Никого
Снять Его и увести домой
Чтобы узнать когда Он вернется.
Оттуда, где ветер на Запад
Оттуда, где ступеньки в Небо
Оттуда, где нет уже Боли
Чтобы спросить “А как там?”
13/03/1999
– – – – – – – –
Чужими дорогами ночи
Между домов и оград
Тень серых бездонных глаз
Уходит на Запад к Солнцу.
И восемь черных котят
Испуганно смотрят вслед
Они туда же хотят
Но их не пускает мать.
А Тень бездонных глаз
Все также уходит на Запад
И кажется, что все уже спят
Но кто-то еще не хочет.
Деревья машут вослед
Желая Тени удачи
Но Солнце бежит на Запад
И не успеть за ним.
Но Тень никак не сдается
Потому, что главное, не Солнце
А путь что ведет на Запад
По которому долго надо идти.
13/03/1999
– – – – – – – –
Я устала, и больше нет сил
Поднимать руки к мертвому небу
Потому что ответа нет
Я сморю на крест среди снегов.
Я увидела на белом поле
Когда вечер приходил в город
Черный одинокий крест
И поняла, как я устала.
Я лягу возле окошка
И буду смотреть, как кошка
Брезгливо подняв усы
Пробирается среди антенн.
Уставшее небо вечереет
И кажется, что Завтра не будет
Но утро принесет облегчение
И я забуду про усталость.
Я забуду про крест среди снега
И про вчерашний синий свет
Только вечером снова вспомню
Что ответа не было и нет.
13/03/1999
– – – – – – – –
В город пришла полная Луна
И изменила очертания домов
Кошки вскричали на чердаках
Снова пришел Страх.
Ветер мимо слепых окон
Несся и разбил эту Луну
На тысячи мелких осколков
Что усыпали мертвые улицы.
Полная Луна зовет туда
Откуда нет возвращения
А в глазах пустых домов
Снова чужие отражения.
И нет покоя, не уснуть
Ведь в Городе полнолунье
Кажется, что отражения домов
Исчезают под бликами облаков.
В город пришла снова Луна
И нет избавления от боли
Но уже завтра, усталая Луна
Исчезнет в пелене тумана.
13/03/1999
– – – – – – – –
Что сбудется, что не сбудется
Не понять. И под окнами
Видим старые туфли дождя
Стоптанные до самых носков.
Что случится под крышами
Этих старых и ветхих домов
Не узнать. Не улететь вслед
За быстрокрылым дождем.
Дождь. В этом городе
Где судьба нам уже уготована
И не вырваться из ее
Серых и душных объятий.
Но запомнить, что мы
Еще есть и нам надо идти
Чтобы понять этот дождь
И то, кто ж такие «мы».
Не успеть ничего и успеть
Долететь с крыши вниз
До земли, где под окнами
Валяются старые туфли дождя.
04/1999
– – – – – – – –
Кто-то шепнул: «Господи»
И Ты обернулся, чтобы взглянуть
Последний раз на этот город
Что распял Тебя на кресте.
Когда насупило утро
Понедельника, ясное утро
Ты понял, что случится в
Пятницу, и Ты улыбнулся.
Ты прошел в сад на горе
Чтобы там просить Отца
Но старые камни Цитадели
Молчали, как молчало Небо.
А потом они пришли
Шесть стражников, одетых
В багрянец и черное
Чтобы забрать Тебя.
Ах как хотел бы Ты
Улететь, и видеть улыбки детей
А не оскалы звериных морд
Этой серой толпы, что смеялась.
Но так уже было написано
И в пятницу утром повели.
Вырезали крест и взвалили
Чтобы нести его на Замковую гору.
Тебе было больно. Но кто-то
Прошептал тихо: «Господи»
И Ты понял, что наступит
Тот день, названный Воскресением.
04/1999
– – – – – – – –
Бессмысленно умирать, когда
Завтра разрежут Мира пирог
И расцветет город мой
Под косыми лучами солнца.
Но так надо, для того, чтобы
Снова возродится, и снова ждать
Вечернего чуда заката
В этом городе призраков.
И призрачные тени, одеты
Празднично, исчезают мимо
Меня. Но я знаю, что сама
Исчезаю, как пятна тумана.
Бессмысленно воскресать когда
На башнях храмов ударят
Колокола и созовут в двенадцать
Тех, кого уже нет с нами.
Ветер несся мимо окон
Затронул листву старых деревьев
Город умер, город уснул-
Город воскрес, в городе-Солнце.
04/1999
– – – – – – – –
В переулке, затеряном,
В подворотне заблеваной
Я увидела как спускается
Девушка в белом с розою.
Тихо мимо прошла,
Обходя стороной пьяницу
Что забыл проснуться утром
А был уже вечер.
И крик вороны пронесся
Как набат к пожару
Свиснули, гикнули деревья
И умчались с девушкой на пару.
Осталась в луже загаженной
Огнем алым, нездешним
Роза, та что девушка
Обронила нечаянно.
В переулке, загаженом,
В подворотне заблеваной
Я увидела на плитах
Тело девушки в белом с розою.
04/1999
– – – – – – – –
Среди травы, среди оград
Среди серых стен и массы окурок
На уровне третьего этажа
Мы увидели Чудо.
Всадник на бледном коне
Убивал копьем Дракона
А девушка, что достанется всаднику
Тихо плакала над Змеем.
Из последних сил Он тянулся к ней,
Чтобы защитить от Всадника,
Но конь бледный стальными
Копытами резал его пополам.
Среди травы, среди оград,
Среди серых стен этого Города
На уровне третьего этажа
Мы увидели Горе.
07.04.1999
– – – – – – – –
Небо серед міста- голубе
Очі дитини збайдужені
Пошуки чогось неможливого
Чекання моменту істини.
В кімнаті сутінки
Насторожена гнівна тиша
Загублене медитування
Під впливом страху.
Плаче щось усередині
А за чим невідомо
Незнання цього ссвіту
Не відіграє ніякоі ролі.
Маски міняються
Щохвилини нове обличчя
Але це не спасає
Від каміння що летить.
Небажання жити
І неможливість вмерти
Байдуже хотіння робити
І чекання якогось чуда.
Дивні подіі
Що впливають на все
Дитячі очі виколені
Лежать на синій тарілці.
– – – – – – – –
Сонце сковзнуло по вікнах
Зачинених навічно,давно
Вітер,танцюючи по вулицях
Побився об зачинені двері.
На вулиці,йдучи під поглядами
Сліпих,уважних вікон
Поважно киваючи головою
Зникла в далині постать.
Бруківка нагріта за день
Уявила себе пекельною смолою
І заляла місто ввечері
Горячи під поглядом сонця.
Руде волосся божевільноі
У руці слуги закона
Вечір у тихому місті
Розбитий на скалки криком.
Луна узяла відпуск
Доми,похилившись,закрили
Все,що могло трапитись
Але ніколи не трапилось.
– – – – – – – –
У склянці – по вінця місячного вина
Випити і забутися від бруду
Чужих відносин і білих квітів
Зелені котячі очі дивляться в вікно.
А небо плаче місячним сяєвом
Про світ цей нічого не скажеш
Загубитися важко,забутися ще важче
Неможливо зникнути назавжди.
Місячне вино забуття і гніву
Втопити у ньому жаль і смуток
На бруківці шляху,брязкаючи
Дзвониками йти до Безкінечності.
– – – – – – – –
Коли настане спокій і затихне
Цей крик замучених жертв?
Мені надоіло затикати писки
Вже не хватає кляпів.
Боже,пошли мені людину
Яка б не закричала
Чи виривати ім язики
Перед тим як виривати нігті?
Єдина незручність справи моєі
Це те,що вони репетують
Як недорізані пацюки безхвості
Але кінець кінцем,вони ж люди.
Моя мрія єдина в світі
Щоб знайти когось без комплексів
І можна було б помучати
Його в насолоду і мені і йому.
Та вони,бідні людики
Кричать і репетують і возопляють
Коли ж пошле мені Бог спокій
Від іхніх недостойних душ?
– – – – – – – –
І порцелянові капелюшки б’ються
Розлітаються на безкінечність скалок
Наче моє серце і моі очі
До тебе,моє серце в місячну ніч.
Не пошукую плиток чорного сну
Бо нема вже нічого,лиш сни
І страх перед прірвою в житах
Де співає моя чорна душа.
– – – – – – – –
Де той шлях,що мені даний
Бог веде до Сонця і до кінця
Я пршу пробачення за гріхи
Але ніхто не дасть прощення.
Лечу над своім спокоєм і буттям
І бачу лиш бруд,багато гріхів
Не маю крові,щоб знищити плями
А вода стає отрутою смерті.
Боже.Дай мені силу збороти
Того,що був названий спокусником
І себе саму,свою злу частину
Прости мені Боже моі гріхи.
– – – – – – – –
Сонце в лице кинуло жменю піску
Захриплі птиці кричать сутінкову
Пісня з занімівшого горла
Сипло сховалась між силуетами.
Брехаючи про настання ранку
Сонце всміхається жорстоко і дурнувато
Пісочні дзигарі міста на піску
Зупинили своє перегукування назавжди.
Пустка.Перехожі ледь бредуть
Тінями хвилюючись між завісою
Деренчання старого знищеного трамваю
Який чудом зберігся з добрих часів.
Сонце підняло спідницями куряву
Піски на волоссі,губах,серцях
Закривавлені стерті голоса смоків
Відбиті від жовто – піскових стін.
Далечінь згубилась між вулицями
Заховавшись за облудами стін і піску
Не вирватись,не втекти,не загинути
Тільки стати тінню серед пісковоі завіси.
– – – – – – – –
Далекий спогад,наче вранішній сніг
Що впав на долоні дахів червонясті
Згадую минуле,якого не було ніколи
Забуваю майбутнє,яке ніколине не прийде.
Пошуки загублених сліз.Та ніхто не знає
Де відчуття сумні, зібрані в листки
Зшиток спогадів чужих про подіі
Які ніколи не стануться з ніким.
Це наче сніг,що від сонячних доторків
Вирішив тверезо,що потрібно зникнути
Спогади далекі про єдине,що могло б
Відбуватися,назва йому – можлива реальність.
– – – – – – – –
Годинник цокає
Переплетення тіл
Твоі губи втікають і
Мене забирають у дощ.
Думок немає
Залишилась нагота біла
І сутінки змінюються швидко
На пристановище нашого кохання.
– – – – – – – –
Наче шелестом крил
Над містом зграєю хмар
Грається вечір пустун
Ховаючи Місяць, мов м’яч.
І знайдені всі слова
Сказати ж нічого не можна
Бо Дорогу розірвали
І зачепили на стовпи.
Ліхтарями закуталось місто
Тиша входить в провулки
Загублена душа скиглить
Не в силах уже кричати.
Слухати шелест хмар
Знати, що Дорогу не склеіть
Сумувати за Місяцем м’ячем
І вітер приймати у серце.
Вечір у місті, сповитому в ліхтарі
Блукаючи по провулках
Знати що хмари підуть
Тільки виплакавши дощ.
– – – – – – – –
Весна. В широких масних
Долонях перекупок…
Підсніжники. Тихо
Дзвенять. Та іх ніхто не чує.
Весна. Болото.Багнюка
А потім пилюка…
І хочеться летіти щоб
Не бачити здуріле місто.
Весна. Ще не зелена
А сіра як мрець що воскрес
Ковбаси продають дешевше
А крику все одно більше.
Весна. Чекання іі минає
За чашкою кави
В пустих підземних переходах
Перекупки продають підсніжники.
– – – – – – – –
Щось обірвалось і зникло
Безодня нічна у листі
Де живе одинокість разом
З диким бажанням смерті.
Гублячи сльози під дзвін
Серце б’ється на бруківці
Комусь треба буде зішкрібати
Розсипану з долонь кров.
А дощ падає молотом
Вдовбуючи в душі чорні гвіздки
Розп’яття на чужих поглядах
Вулиці вимощені кістками.
Добити когось під крики
Перехожі наче нежить бредуть
Іхні душі прагнуть крові
А тіла брудноі слабкоі любові.
Чекання забуття і ночі
Безодні серед бруківки в місті
Розсипаючи почуття під ноги
Небуття і танці смерті.
– – – – – – – –
Лиш почалося літо
Закинувши тенета спеки
Йдучи по вулицях
Відчуваю смак листя.
Воно падає на плечі
Ледь тримаючись неба
Осіннє мертве листя
Пахне на початку літа.
Сутінки наче дракони
Що лежать на листі
Мені пахне осіннім листом
Літо лиш почалося в місті.
– – – – – – – –
Уявляючи себе кимось йду
Сплівши пальці під поглядами
Забуваючи прості істини
Під шелест чужих крил.
Доторк до плеча, страх
Нічні марення на краю дороги
Переплетення добра і зла
Первозданна тиша купи лайна.
Попілковий цигарковий цвіт
Розпущений по плечах сумніву
Залишання слідів на піску
Необачні кроки поруч обачності.
Здерев’янілі почуття надягнуті
На трепет і радість відчування
Голублячи колючки будяків
Співаючи під хрипіння вмираючих.
Догоряюча темрява убогості
Душі порожні запавутинені,
Залишаючи чужаків стогнучих
Йду під смертельними поглядами.
В потилицю летить шматок
Хліб чи камінь не все одно?
Гнівні крики байдужого натовпу
Який вивів когось за місто.
– – – – – – – –
Тиша, Розгублена тиша
В сутінках мертвого міста
Залишки чужоі культури
Яка виникла до війни.
Віки прокрокували поруч
Залізо і мідь навічно
Місто лежить під ногами
Його серце мертве давно.
Істина схована в камінні
Слова померлоі мови
Тиша в старому місті
Яке загубилося серед пустелі.
Нічні тіні серед вулиць
Спить місто,ні,вмерло
Все пішло і не вернеться
Холод могильноі плити.
В пошуках пристановища
Птахи летять на Захід
Зупиняючись в місті
Не порушуючи тишу.
Хто зуміє згадати час
Коли вмирало місто
Розгублена тиша в ньому
Віки відтанцювали танці.
– – – – – – – –
Чужі думки,чужі дороги
Сонце в спину,божевілля
Десь щось кличе за собою
Не вернутися назад.
Почуття чужі,як сон
Небуття,холодні руки
А на згадку тільки муки
Залишені гнівні села.
Розгубитись по Дорозі
Що веде в нікуди і ніколи
Щоб до фінішу добігти
Тільки інші і чужі.
Очужіння,отупіння
Хитромудве заклинання
Пошуковці,науковці
Це від рання досвітання.
А дорога все на Захід
Чужерукий і далекий
І соснові сутінкові
Залишені чужі думки.
– – – – – – – –
В краплині дощу твоє лице
І загублений світ
В якому живе твоє “я”
Коли не мандрує.
Дощ падає бісерним тоном
В кожній краплі щось своє
Я ж шукаю твоє лице
Яке сховалось за дощем.
Я розумію,тебе нема
Ти витвір моєі уяви
Але надія завжди жива
Що ти не тільки привид.
В краплі дощу твоє лице
Я не можу втримати
Краплі дощу лиш привід
Для того,щоб поплакати.