Я чекав місяць. Настіж відкрив вікно впускаючи прохолодний вітер в свої думки. Вітер швиденько скориставшись ситуацією, захопив контроль і поніс мене в безмежні простори своїх мрій. Вмостившись зручніше в фотелі, прислухався до тихого шепоту вітру. Він почав розповідати про сьогоднішнє парі з чорною вороно. Вона була настільки самовпевнена, казав він, що вирішила обігнати його на короткій дистанції. Вітер відверто сміявся з дурної, чорної ворони і я сміявся з ним. Він швидко перевів тему і розповів про цікавий дощ: дощ падав тільки над одним будинком – це була помста за викрадання братів та сестер, які хитрим вченим були запроторені до скляної в’язниці. Я вже не чув слів, я просто відчував їх. Вже не було потреби прислухатись до дивних фраз невгамовного вітру. Це були неймовірні історії і їх власник з великою насолодою розповідав мені.

Зірок було мало, одна, дві, три, чотири і місяць що лоскотав мої почуття холодними променями. Його не було видно. Дякуючи досягненню цивілізації, що називалось „багатоповерховий будинок” я не міг його побачити. Зорі також вдячні цивілізації за „світловий щит”, зітканий із промені електрично штучного світла, який непробивною жовтою масою вкрив місто від їх цікавих поглядів. Ось понеслась одинока хмарка – заблукавша душа безмежного всесвіту. Ще одна, схожа на ангела, розпростерши крила підставляв невидимому потоку часу. Цікаве лице усміхалось незрозумілою усмішкою, дві зірки, такі одинокі на цьому нічному небі, попали в полон пустих очей. Полискуючі очі-зірки, надавали лицю ще більш таємничий вигляд, таке собі лице всезнаючого демона, який сміється над людською самовпевненістю теперішніх днів. Телевізійна антена схопила нещасну хмарку і не хоче відпускати. Вирвавшись вона полетіла ділі стримуючи прокляття.
Ти ніколи не знає коли місяць тебе покличе, коли позволить послухати його історії, подивитись на світ таким холодним поглядом. Він покликав мене, або я його. Байдуже. Я чекав. Місяць тихенько посміювався над моїм бажанням побачити його сьогодні. Я знав він за краєчком цього будинку, відчував його присутність, як дим цигарки в моїх легенях. Він заполонив мої думки своїми променями, заставляв мене побачити, відчути, усвідомити. Я побачив, відчув, усвідомив. Тихе блаженство опустилось на мої думки направляючи їх в інше русло реальності. Стало так тихо. Вітер затамував подих і насолоджувався нічним блаженством.
Ось щось тихенько підкралося під моє вікно, постояло, принюхалось та почало єхидно всміхатись своїм думкам. Блаженну тишу прорізав, гострим лезом, шум: маленькі гілочки тріскали з неймовірним звуком, трава розліталась в різні боки і це злорадне сопіння невідомої потвори. Вона була там оглядаючи моє розкрите вікно. Нас розділяв тільки підвіконник. Знову хрускіт, маленькій кіт не встиг утекти. Чавкання. Тиша. Може нікого не було? Може це жорстока гра моєї уяви? Мої невеселі думки перервав кіт, підтверджуючи тихим шипінням, мої страхи. Вона там була, я знав, кіт знав, навіть місяць який за „багатоповерхового будинку” нічого не бачив – знав, але нічого не міг зробити, йому заважав залізобетон. Ні там нічого нема! Вони помиляються! Я помиляюсь! Потрібно тільки подивитись! Переконатись! Я подивився…