Він знову прийде…
З захопленням та страхом переглядаю прогноз погоди на сьогоднішній вечір. Знову сухо. Вже середина жовтня а дощі йдуть так рідко, або зовсім маленькі, трішки покапають і закінчуються. Потрібна злива, потрібна гроза з блискавками і громом. Вода – в людині її так багато. Прожити без неї неможливо, але все-таки так бездумно поступаємо з нею. Намагаємось приборкати стихію: запроторити у в’язницю водосховищ, відгородитись залізобетонними дамбами, сховатись під дахом свого сховку, закритись парасолькою. Усе зробимо щоб не мокнути, щоб не бачити, щоб не чути. Краще сховатися в свій панцер повсякденних проблем і роздумувати над впливом вчорашнього алкоголю на сьогоднішній день. Ми боїмося свободи цього елементу. Боїмося втратити свої повсякденні проблеми. Нас охоплює підсвідомий страх залишитись без них, без свого єдиного захисту перед собою. Дощ змиє їх, залишивши тільки “Я”. А людині ой як страшно подивитись у цю глибоку, зі слизькими краями, вигрібну яму де так негарно тхне. Людина починає вигадувати неправильні ідеали і пусті думки, починає ховатись за них, затикати очі та ніздрі, обмазуватись ними як багном. Лише б знову не побачити, не відчути цього нестерпного смороду, цього огидного вигляду, цього неприємного дотику, цього, цього, цього “Я”! Вона немає ніякого бажання залишатися наодинці із собою. Вона боїться! Вона не може повірити, що протягом свого нікчемного життя сама плюндрує свою душу до такої степені. Звісно краще обмежити себе рамками і не помічати що твориться всередині та навколо душі. Краще забути про душу і залишитись зі своїм, нікому непотрібними стереотипами, стати пустою, без душі. Ми боїмося!

Ось воно повідомлення про грозу, завтра вночі. Чудово спостерігати як ховається повний місяць за налетівші зненацька хмари. Відчути швидко наростаючий тиск, такий сильний що його можна ловити руками. Відчувати зародження блискавки, коли вже немає куди це все подіти. Побачити миттєвий спалах, що вириває куски темряви з нічної чорноти. Почути невдоволене бурчання грому.
Знову сиджу на клаптику природи, що неймовірними зусиллями вирвався у всепоглинаючого каміння цивілізації, яка своєю всюди лізучею рукою загарбує її. Я спостерігаю, чекаю, намагаюсь заспокоїти свої і без того розхитані нерви. Відчуваю присутність юного вітру, що прилетів послухати неймовірні історії столітніх дубів під тихе сяйво місяця. Він ще не знає, що зараз буде.
Миттю усе змінюється: місяць вкривається чорним покривалом хмар, дерева починають зі скрипом нарікати на невгамовні вітри, вітри починають оживляти опале листя та траву, заставляючи їх покидати своє нерухоме існування і приєднуватись до невгамовного руху життя. І ось увесь цей хаос завмирає, настає мить спокою що триває вічність, робиться так тихо що починає дзвеніти у вухах. В такі момент починаєш усвідомлювати всю нікчемність людського існування. І коли вже майже відкривається картина цього життя, відчувається вихід відповідей на усі запитання… Хтось невидимою рукою ніжно піднімає тебе і жбурляє назад відбувати відведений строк у чорноті та безграмотності. І тільки коли ти заслужив тобі показують малесеньку частку того, що знаходиться по ту сторону. І вже ніколи душа не буде спокійною, вона буде шукати.
Тріскає небо лінією синюватої блискавки, лунає гонг грому, перші краплі дощу падають на обличчя. Починається гроза! Очі нічого не бачать стіна темряви та дощу ховає усе. Вони повільно починають звикати і помічати усе навколо. Миттєва блискавка вириває обриси та профілі світу і показує вам. Після миттєвого просвітлення знову настає темрява. Це повторюється знову і знову, світло – темрява, світло – темрява. Дві протилежності, які завжди разом. Мозок починає обробляти зображення яке дивним способом залишилось на сітківці ока. Він починає малювати кістяки образів, уява, в міру своєї розпущеності, домальовує відсутні куски картини і свідомість починає жахатися. Вона бачить щось, що не може бути правдою, логіка не хоче прийняти факти, людині важко повірити що Він прийшов.
Він сидить на горбочку в повні нерухомості поглинутий своїми роздумами. Помічаєш неясне сяйво підкреслююче його силует. Починаєш відчувати силу і космічні величини думок, захоплюєшся та попадаєш в величезний замок своєї душі де нескінченними лабіринтами блукаєш в пошуках відповідей. Ти стоїш перед відкритими дверима які ведуть у невідоме крило замку та намагаєшся перебороти свій страх перед темнотою незвіданого. Що ховається в темряві коридорів попереду? Приходить Він, вказує рукою на прохід і закликає піти туди, засвітити настінні факели щоб можна було оглянути досі закриті кімнати. Я йду туди, заплюю факели, розглядаю дивовижні предмети та фрески, роздумую над їх призначенням. Він мандрує зі мною, допомагає побороти страх перед невідомим. Коли я перестаю боятися Він покидає мене, повертається до своїх роздумів та пошуків істини. Я не знаю друг Він, чи ворог, добрий чи злий, використовує мене, чи хоче допомогти. Якась частинка душі підказує: Він хороший, йому можна вірити. Глибокий спокій та тепло огортають мене при таких думках. Знову двері які не відкриваються. Знову Його голос: – Ти неготовий щоб їх відкрити. Знову моє запитання: – Коли Ви мене заберете? – Скоро. – Каже Він. Відкриваю очі, бачу ледь помітну усмішку на його обличчі, відчуває велику радість в Його душі.
Гроза скінчилась, так миттєво як і почалась. За хмарки виповзає місяць, дуби продовжують дивувати молодий вітерець неймовірними історіями, листя заспокоюється і починає облюбовувати нове місце спочинку. І знову неймовірний спокій охоплює мене перед поверненням до людей. Я знаю вони можуть мандрувати коридорами своєї душі, але бояться.
Він знову прийде…