Сизий, цигарковий дим важкою, пекучою масою осідав на горло та в’їдався в втомлені очі. Крізь його сіре марево відкривалась обстановка інтер’єру невеличкого бару. Вперше я побував там з подачі товариша. Всередині було зовсім непогано: маленьке приміщення, декілька дерев’яних столиків за котрими, увесь час сиділи одні і ті самі лиця, важка кремезна стійка бару простиралась аж до невеличкої сцени на котрій сиротіла група музичних інструментів. Мені ще жодного разу не вдавалось попасти на живий виступ з їх участю. Старі пожовклі від цигарок та тепла фотографії, вицвівші шпалери та вічний туман цигаркового диму, ось напевне і все що можна було сказати про цю забігайлівку. Хоча ні, можна ще додати – одні і ті самі лиця друзів та знайомих, а також вічний занадто сильний гамір п’яних гуляк.

Цього разу ми вломились невеличкою, сп’янілою групкою розштовхуючи дим та думки останніх відвідувачів. Щось зразу ввірвалось в свідомість нотками піаніно, захопило думки у вирії джазової мелодії та понесло відбиваючи в такт сп’янілої та змученої душі. Так, цього разу мені дійсно повезло, на невеличкій сцені, зручно вмістившись за піано сидів, згорбившись над монохромними клавішами одинокий піаніст і виводив невеселі мелодійні мотиви. Наша групка замовила ще випивки та зайнявши місця прийнялась обговорювати та жартувати про різноманітні веселі події минуло тижня. Але музика, вона не виходила мені з голови, затягувала мої думки у вирій своїх каденцій, акордів та ритмів. І ось, коли вже тіло заспокоїлось і було готове сприйняти нову порцію заворожуючої музики, пісня обірвалась. Піаніст вклонився та важкою, втомленою ходою пішов до барної стійки.
Два перекури і кружку пива не міг я знайти в собі спокою. Мене ніби кинули, забрали цукерку, знівечили душу, забравши такі відчайдушні, сумні мотиви музики. Не витримавши я підійшов до стійки, замовив собі та піаністу ще чогось зігріваючого і намагався вмовити його повернутись до гри на піаніно. Він все відмовлявся, зсилаючись на втому та поганий настрій, непідходящу публіку та кінець робочого дня. Але я не хотів відступати, наполягав щоб він ще б хоч трохи пограв ці зворушливі мелодії своєї душі. Після перепалки, він все-таки погодився, але з однією умовою; він буде грати доти, поки хтось не встане зі свого стільця, і байдуже, піде він до туалету чи вийде подихати чистим, нічним повітрям. Погодившись на такі умову, діватись ж мені було нікуди, я ще замовив маестро випити та повернувся до свого столику, і прийнявся чекати на продовження чудового концерту.
Так і сталось, піаніст покінчив з стаканом, важко зітхнув та поплівся до інструменту. Він почав грати. З перших звуків мелодія мене зворушила до глибини душі, впавши в якийсь незрозумілий транс звукового сп’яніння я насолоджувався мелодіями, що не переставали дивувати мене своїми замислуватими ритмами та відтінками музичної теми. Я вже майже розпрощався зі своєю свідомістю, відався течії музики, але неправильний, не в ритм акорд вивів мене з трансу і заставив глянути на сцену. Там нічого суттєвого не змінилось, сиротіли старенькі музичні інструменти, тихенько гуділи останні звуки піано, а біля стільця лежав непритомний піаніст, виснажений грою душі на інструменті. Всі зірвались з місць, почався галас, гамір, кинулись хто куди. Бармен підбіг до непритомного, зміряв пульс чи щось в тому дусі і сумним, звучним голосом закінчив виступ – “Він помер”. Дійсно, піаніст стримав свою обіцянку: грав доки хтось не встане зі свого стільця, і байдуже, піде він до туалету чи вийде подихати чистим, нічним повітрям.