Сонце ще бігло по то сторону Великих гір. Я прийшов перший, прийшов щоб зайняти місце ближче. Ближче до лорда, ближче до суддів, ближче до друга. Щоб потрапити сюди, мені прийшлось витратити усі золоті монети, котрі я, котрі ми, збирали на подорож. Подорож, я навіть усміхнувся, смакуючи це слово. А ті ж, що залишились жбурнув у темряву залу. Так важко здобуті, без цілі – вони втратили свою цінність.
Не знаю скільки тут просидів, певне вічність, поки сонце розмалювало зал кольорами вітражів. Зображені на них, невідомі мені, святі, баталії, сцени полювання, міфічні потвори, не викликали жодних почуттів. Так, вони гарні, я знав це, не один раз я, ми, сиділи в цьому залі…
Відчинились двері, ввійшла ще заспана прислуга, вони розпалювали вогнища в камінах, розставляли стільці та лави для менш важливих “гостей”. Мене вони ніби не помічали, обходили з різних боків, ховали погляд. Працювали мовчки, між собою не розмовляли. Уся сцена вибудувались навколо мене: трон для лорда з височенною стінкою – стояв найвище, нижче стільці для суддів та невеличкий стіл. Біля столу, у каміння підлоги, вкрутили сталеве кільце. За моєю спиною, рівними, рядами поставили лави. Навпроти, жодного стільця, та по праву і ліву руку залишився порожній простір до самісіньких стін. Я отримав найкраще місце, щонайближче до кільця, до злочинця, до друга. Слуги кудись зникли, наче розтанули з вранішнім туманом. Почали сходитись знатні міщани, потім поповзла чернь. Навколо було так гамірно, що закладало вуха. Так хотілось встати і викрикнути щось вульгарне, щось ненависне, щоб усі навколо оніміли. Судді одягнені в чорні мантії, з вишитими магічними символами на них, займали свої місця. Лорд, м’якою ходою, прямував то трону. Натовп стих, я спочатку навіть не помітив що стало тихо-тихо. Усі погляди були спрямовані на нього. Погляди ненависті, осуджуючі погляди, жадаючі погляди. Бажаючі крові!

Як уві сні. Його прикували до кільця. Двоє вартових, мечі у руках. Хтось голосно викрикнув звинувачення, натовп завівся. Натовп збожеволів від думки про кров, від солодкого бажання бачити вбивство, відчути його, помацати своїми брудними руками та зі збоченою насолодою вкласти в яскраві спогади свого життя!
Я дивився на нього, на його легку усмішку, відчував спокій в його серці. Мені передався цей спокій. Важкі думки осіли на дно, буря стихла, серце майже зупинилось – все навколо зупинилось, вкрилось льодом та перестало ворушитись. Він вклонився мені, потім лорду та суддям. Голос його був тихий, але лунав голосніше грому. Він визнав свою вину, та почав розповідати подробиці вбивства: як він це зробив, з ким він це зробив, скільки людей убив… А натовп продовжував впиватись красномовним описом цього звірства. Мені здалось, що дехто не витримав та знепритомнів. Коли розповідь закінчилась, судді в один голос, голос відрази та ненависті, прокричали вирок. Натовп знову заревів, це бажання вбивства приходилось вдихати, смакувати у роті і спльовувати на підлогу…
Я не витримав і різко підвівся, стілець впав викликавши сміх. Я закрив очі, якийсь з внутрішніх голосів продовжував повторювати – “це не насправді, цього не може бути”, але ж знав – це все насправді, це все зараз і саме тут. Коли всі на кінець притихли і випала можливість звернутись до суддів та лорду, я попросив їх тільки одного – надати мені честь виконати вирок. Щоб власноруч відрубав голову найкращому другу. Вони знали хто я, знали хто ми, знали, що ми найманці, та не раз просили допомоги. Когось вбити, покалічити чи повоювати з сусідньою провінцією. Різне було. І я також знав, що мій друг зробив це: убив тих усіх людей, невинних людей. Зробив це майстерно, тому що вмів, тому що міг. Хоча, невинних не буває…
Мене вже нудило від натовпу, котрий збився в густу, однорідну, масу навколо шибениці. Петлю прибрали, а на її місце виставили величезну дерев’яну колоду, вона була майже червона від засохлої крові. Цікаво, хтось спеціально видовбав місце під шию та голову, чи воно витерлось за час її використання? Я відключився, залишився меч, я, він. Загадкову посмішку, навіть наближення смерті не стерло з його обличчя. Руки підняли меч, очі дивилися в очі… Він повільно почав заплющувати їх, а меч по інерції рухався за повіками. Усю, яка в мене була, силу вклав в удар – рівний, швидкий та потужний. Голова відділилась від шиї, колода від удару розкололась на дві половинки. Кров потоком хлинула з рани намагаючись наздогнати голову, котра котилась і котилась, вимазуючись у багні та крові.