Густе море зеленого лісу розрізав широкий шрам нового тунелю. Я стояв на пагорбі і намагався насолоджуватись вечірніми сутінками, котрі швиденько окутували все навкруги. Внизу розгулялось будівництво, сріблястою змією зі сталевими боками, тунель повз до далекого міста. Маючи лише один намір – забрати в своє черево якомога більше людей та не тільки людей. Робота навкруги кипіла та кишіла. Шум, гамір, лязкіт металу та приглушені голоси. Я досить давно перестав будувати тунелі. Це звісно голосно сказано – старший куди пошлють. Але працювати було цікаво, мене кидало з одної ділянки на іншу, я освоїв майже всі види роботи; починаючи вкладанням кабелю і закінчуючи програмування відсіків. Більшість робочих на цій частині, була мені знайома, тому не передчуваючи ускладнень, почав спускатися до вагончика. Те що зараз була невеличка перерва на обід, якщо бути точніше то вечерю, не було випадковістю, час я підібрав ідеально.

Навкруги було гарно, якщо не зважати на тунель, зеленів ліс та шумів в кронах привітний вітер. Це не зовсім був тунель, скоріш широченна труба, котра в собі містила: комунікації, пішохідний перехід, магазинчики та кафе по обидва боки, широку автомобільну магістраль. Нелюди, давно навчились поратися з хмарами та відсіювати ультрафіолетове проміння. Але такі яскраві клаптики землі, були для них нездійсненною мрією. Отже, вихід один – тунелі. Вони, немов капіляри, та артерії, охоплювали усю земну кулю.
Попиваючи гарячий чай, я спостерігав за метушнею робітників. Вмикнули потужні прожектори, люди ще й досі, погано бачили у темряві. Підійшовши до дороги, котра губилась в темряві лісу, присів на землю. До прибуття автобуса та поїздки в мегаполіс було ще трохи часу. Можна відпочити після довгої пішої прогулянки. Щось привернуло увагу охоронців. Це були кремезні, “чолов’яги” (людей в охорону майже не наймали), в важких бронежилетах з сучасною зброєю та гострими зубами. Приглушений “хлоп” і один з них впав підкошений свинцевим тиском. Не шкодуючи горла – кричав я сержанту, щоб він був обережний, десь в зарослях засів вправний снайпер. Розумного в тому, що я почав кричати, звісно, нічого не було. І як відлуння мох думок, біля ніг влучила куля. Не чекаючи наступного пострілу, кинувся що міць до захисту зелених кущів. Ось як воно; свистячі, різкі, звуки грозили швидкою кончиною. Навіть життя б не встигло перед очима промайнути! Завили сирени зі сторони тунелю, пролунали постріли у відповідь. Мить, і я, незважаючи на задіту гордість, повалився у кущі. Так, це були вони – вампіри. Чому розділились думки, щодо тунелів, та їжі – хто нею був, здогнатись неважко. Усі вже забули і просто продовжували ворогувати. Нас висмоктували немов пляшку добротного вина і викидали на сміттєзвалище непотребу. Я не знаю, але підпільна війна тривала і від неї потерпали усі. Хоча добровільних донорів було багато і кров можна було вільно придбати в будь-якому місці земної кулі. “Мало гемоглобіну, крутиться голова, погіршилось самопочуття? Подзвони! Наші сантехніки прокладуть до вас кровопровід!” – неоновою кровизною, червонили усюди рекламні вивіски.
В голові відбились важким відлунням слова “– Я тебе знайду і дістану, ти поплатишся!”, і впали разом з сніданком на дно шлунку, чай був ще десь на півдорозі. На мене м’яко відкрили полювання і людей котрі б мене змогли захистити просто не існувало, або вони ще не встигли народитись.
Я відступав з лісу, назад до зупинку, під захист бравих охоронців. Листя почало, падати з кущів, захрустіли сухі гілочки, він не ховався, не поспішав. Я знав, що мені з ним не впоратись, навіть якщо йому відстрелять руку і виб’ють ікла, і він це також знав. Ось і з’явилось перерізане широкою усмішкою лице, придуркуватою усмішкою. Добре, що я не бачив свого. Я завмер, немов крихітний кролик, перед гіпнотичним танцем кобри.
Зненацька з’явилась машина, відчинились дверцята і якщо б я не встиг захлопнути щелепу, переживши здивування, мене б затягнули всередину за язик. Обійшлось порваним коміром. Різкий писк горілої гуми і я получив невеличку відстрочку.
– Привіт, Трісті. Привіт, друг Трісті. Я навіть не буду питатись звідкіля і яким богам дякувати що ви проїжджали поруч.
– Привіт! – в унісон відгукнулись вони. Їм було весело, вони не відчували того, всепоглинаючого, страху. Прийшлось видавити усмішку, та придумувати подяку в ритм цокотіння моїх зубів.

Подорож до міста, пам’ятаю як в тумані. Якась швидка музика, яскраві плями вуличних ліхтарів, бруківка допомагала не попадати зубові на зуб.
Широкий внутрішній дворик, кроків п’ятдесят по кожній з граней. Декілька легкових авто, засохлі дерева. Добротний бетон скував усю його площу. Довгий тунель – вхід в у внутрішні приміщення, в якому я, на кінець, сів на п’яту точку просто на бруківку. Дістав цигарку, та простягнув ноги.
Появилась ще одна знайома постать, розганяючи сизий дим.
– Привіт, Дане. Щось ти сьогодні бліднуватий.
– Вечір добрий, Мія. – буркнув, я крізь туманну завісу. – Багато чого сталось і обіцяли продовження в дусі старого, доброго, трилеру. А в тебе як?
– Та, так, вічно згадую про Дюка. До речі, як він там?
– В роботі, сам толком і не знаю. – мені самому було цікаво як він, там, але наші дороги давненько не пересікались.
– А пам’ятаєш ти колись казав, що ми…
– Пам’ятаю! – не давши докінчити їй фразу, різко обірвав я.
– І твої віщі слова не здійснились і не здійсняться! – різко відказала Мія та відвернулась, ховаючи обличчя в долоні. Могла і не ховати, голос тремтів, як струна на бас гітарі, і чудесна акустика дворику, повторила його осідаючим на душі відлунням.
– Угу. – буркнув я. Вампіри дихають в шию, а тут на минуле з присмаком, сльозливої, драми потягнуло.
– Я ж тебе не звинувачую. Просто, ну…
– А як це зветься? Та, я облажався, наговорив те що не треба було. Це в мене талант говорити щось таке, таке – дурнувате. Хоча, ні, просто все змінюється дуже швидко, а я не зовсім вмію за всіма змінами слідкувати. Але почуттям важко вказувати, залишається тільки приховувати. – це вже я точно оправдовувався, відчуваючи сильну вину, за сказані колись слова.
– Точно! – викрикнула вона і зникла у невідомо звідкіля налетівшому тумані, залишивши мене з солоним присмаком сльози на губах.

Кімната для відпочинку прийняла мене в ласкаві, шкіряні, обійми широченного дивану. По телевізорі потрясались в припадку, німі, оголені тіла. На столику поміж журналів, гордою скалою, височіла пляшка. Вже було байдуже чого, в пам’ять, разом з вогнем у горлі, врізались цифри – 40%. Я чекав Фокса. Єдиного вампіра котрий мене зміг б захистити в цій, непростій, ситуації. Замість Фокса, в дверях з’явилась приємна постать Трісті.
Вона всілась напроти і підібрала ноги на диван, розляглась немов , білосніжна, пантера і хитро прищурила, сірі оченята.
– Тебе шукають, Дане. Активно шукають. Майже вся поліція на ногах і наша і їхня. Я вже мовчу про найманців, не хочеться тебе зайвий раз розстроювати.
– Ха! – тільки і зміг видавити я.
– Той, зі шрамом, був одним з верхівки…
– Його взяли, а клан тепер за нього мстить. – закінчив я фразу за неї. Тепер, навіть Фокс мене не сховає. Вони вже певне взяли мій запах і знайдуть швидше ніж я скажу – “Сонце завтра встане”. Я пригубив ще з пляшки, але не допомогло.
– А ти хіба забув про закон “двадцяти чотирьох”?
– Закон “двадцяти чотирьох”? Хіба на мене об’явили офіційну охоту? – я дуже здивувався, навіщо їм було робити таку глупість. В законі говорилось, якщо жертва не буде спіймана і відповідним чином обезкровлена, її залишають в спокою, а також встановлюють нагляд зі сторони правоохоронців, що гарантувало трохи продовжити життя. Але мало куму вдавалось переховуватись так довго. А якщо, так багато людей зігнали на пошуки, то шанси викрутитись і залишитись при всіх літрах крові – дуже малі. Залишилось придумати, як і де ховатись, а головне від кого, цілих двадцять чотири години. І кому вірити, а кого остерігатись. Здати міг хто завгодно.
Здалось, що Трісті, прочитала мої думки та в захисному жесті підняла вгору руки. Немов кажучи, я тебе здавати не збирають.
– П’ятсот. – коротко сказала вона.
– Ого! Не скупились! – шанси вижити швидко перетворювались в прах, немов вампір під палючими променями сонця.
Трісті, кинула на стіл щось кругле та граціозною ходою вийшла з кімнати. Це був секундомір і писало на ньому – 23:16. А секунди дуже повільно перескакували в нове положення.

– Привіт, Фокс! – заікаючись промовив я. Звідкіля він взявся, як встиг сісти навпроти та ще й забрати у мене з рук пляшку, я навіть думати не хотів. Один вампір такого поважного класу! Чорт – тільки одна думка вертілась у важкій голові, повторюючись з швидкість звуку.
– Як справи? – я довго не міг придумати достойну відповідь, а коли знайшовся, то швиденько випалив:
– Хочеш заробити п’ятсот тисяч? – Фокс, тільки присвиснув у відповідь.
– Я знаю, про охоту. Але як ти хочеш провернути це все діло? Щоб і я при грошах і ти не втратив рум’янець на лиці? – широка усмішка привідкрила гострі ікла і хижо блиснули очі.
Чесно, я надіявся, що мені прийде щось голову, але як на зло нічого путнього не приходило. Я дивися розгублено на Фокса, а він з цікавістю на мене. Кров важко стукала в венах, відлічуючи секунди. Ми все мірялись поглядами, коли боковим зором я помітив темну постать в присмерках коридору. Порив вітру, Фокс продовжував сидіти навпроти, правда пляшка повернулась у мої руки. Це було схоже дві фотокартки – знайди сім розбіжностей. Я тільки і зміг, що здивовано кліпнути коли в ніздрі потрапив запах горілої плоті. Це добре, слідів після вбивства вампіра зовсім не залишається, а невеличка купка попелу не проходить навіть тест на ДНК, чи як воно зветься.
– Ходімо, надумаєш щось по дорозі. – весело сказав Фокс.
– Таблетки – думки та ідеї швидко змінювали одна одну і випередивши головне питання, Фокс здивовано запитав
– Які таблетки?
– Що сповільнюють серцебиття.
– Не бачу в цьому нічого вигідного для тебе і тим паче для себе. Як вони тобі допоможуть? Твій запах вже мають усі хто хоче заробити швидких і великих грошей. – і мовби між іншим, ще один вампір загорівся біля мене та з шипінням почав корчитись у передсмертній агонії. Фокс – був перший клас!

Ми сіли у машину. По дорозі, він прикінчив ще з десяток нелюдів, включаючи продавця в аптеці. Швидко переглянувши інструкцію, я засипав в себе потрійну дозу. Покладаючи надії, що серце справиться і на кількість адреналіну, який мені був гарантований впродовж наступних, вже, вісімнадцяти годин. Ну і звісно, що з алкоголем препарат засвоїться швидше.
Лабіринт, це була чудесна ідея! Не буду соромитись – моя! Його срібляста конструкція виднілась майже з усіх кутків міста. Це було випробування, або покарання, залежно для кого і з якого боку сріблястої стіни оцінювати ситуацію. Придумали його спеціально. Для тих вампірів котрі хотіли випробувати свої сили, або самотужки не могли покінчити своє безсмертне існування, ну звісно і для злочинців котрі могли “зрізати” декілька століть перебування у в’язниці. Якщо вдавалось пройти пастки і знайти єдиний правильний шлях до виходу з нього, а також поспіти вчасно. Ігри влаштовували за три години до сходу сонця. Цього часу середньостатистичному вампіру просто не вистарчало. Хіба він був дуже вправний та Фортуна була на його стороні. Стіни були срібні, що і так гнітило заблукавшого в надрах вампіра, а ту ще й час спливав. Тоталізатор сягав надзвичайного розмаху і трибуни, що гордо блищали чорними, тонованими, вікнами, завжди були повні різного люду і звісно нелюду.
Була ніч і більшість автоматичних пасток була відключена. Хоча для Фокса це була не проблема, його основним навиком була швидкість. Складалось враження що він хмарка туману, ось він ту, а ось він вже в зовсім іншому місці. І навіть несучи мене на руках не було помітно, що йому важко чи незручно. Немовби він кожен день бігав по коридорах срібного лабіринту, з важкими людьми та не зважав на незручності.
Йому приходилось часто зупинятись та міняти напрямок, не тільки щоб прикінчити наступного бідолаху, а ще й щоб дати мені хоч трішки подихати. До мого горла підступила нудота, голова з думками не просто паморочилась, а нагадувала коктейль, котрий перемішують в надшвидкісному кухонному комбайні. Перед очима фарби настільки змішались, що розрізнити щось було надзвичайно важко. В свідомості тримала тільки одна думка – вижити!
Не знаю скільки часу Фокс носився зі мною, але коли ми зупинились, то навколо кричали диктори, з трибун було відчутно неймовірно велику кількість погляді, котрі пронизували до самих кісток. Включили електроенергію для освітлення цього нескромного дійства, котра відбиваючись від сріблястих стін сильно разила очі.
– Сорок хвилин. – прошипів Фокс.
Він змарнів на лиці та важко дихав. Я думав, що його худе, натягнуте на кістки лице вже більше не може натягнутись, але як показала практика – помилявся. Наші одежі були порвані, з деяких ран сочилась кров. Але таблетки діяли і вона витікала повільно.
– “Більше п’ятдесяти трупів! І це тільки тих, що вдалось полічити за останні години! Такого захвату, видовища, та відчуттів, публіка ще не відчувала ніколи! – ревів з гучномовця приємний, м’який голос.
– Коли ця відчайдушна парочка потрапила в лабіринт, ми не знаємо, – продовжував невидимий диктор – але по останніх даних, там знаходиться утікач за голову якого назначена чимала винагорода в п’ятсот тисяч. І звісно Фокс Грей, власник невідомого до цієї ночі ресторану та готелю – “Суккуб”! Скільки вони ще протримаються?! Чи вдасться їм знайти вихід?! – трибуни просто взірвались від наростаючого збудження, заглушивши всі навколо звуки.
– Трохи більше ніж пів години залишилось втікачу до звершення закону “двадцяти чотирьох”! І отримання імунітету від полювання! – трибуни знову заревіли.
– Так довго і так винахідливо, ще нікому не вдавалось уникати покарання, при таких великих масштабах охоти – останні фрази, я вже домислював сам, Фокс знову стрімко кудись переміщався.

Я вже надіявся що уцілію, коли Фокс голосно прокричав: – Я хочу здати втікача за винагороду! – я навіть не міг думати про те що мене зрадили, я просто не міг повірити що після всього пережитого за останні двадцять чотири години, помру під хижі погляди вампірів.
Ми стояли посередині великої круглої арени. Точніше стояв Фокс. В його руках був чималий чорний кейс. А я висів верх ногами, з розрізаними венами на руках і повільно втрачав тепло та свідомість. Але чомусь лице Фокса було стурбоване, він часто озирався назад та уникав мого прямого погляду.
Почали відлучувати секунди, або з кожною краплиною крові пролитою в спеціальні резервуари, покидав мене і здоровий глузд. Ось вже майже лунає дванадцятий удар, невидимого годинника, але чомусь так довго не наступав цей кульмінаційний момент, що я навіть трохи розстроївся, що не почую його.
– Доктора! – з вражаючою періодичність кричав Фокс. Я втратив свідомість.

Трісті положила мою голову на коліна і весело всміхалась. Певне я помер, бо тільки в потойбічні міг на таке надіятись. Але біль різким штопором вкрутилась в свідомість і мрії про ту прекрасну долину – розсіялись. Хоча голова і тіло залишились на місці і Трісті нікуди не ділась.
Фокс, сидів навпроти і тепло всміхався, на ньому був чистий та цілий костюм.
– Суперова пригода, Дане! Прийшлось правда гарно побігати. Але таку вигоду – п’ятсот тисяч, безкоштовну рекламу моєму маленькому клубу і ще й твоє життя в придачу! Так, це було дуже захоплююче! – я зміг тільки при підняти брові. Не хотілось покидати теплого місця, хоча відчував я себе набагато краще.
– Як? – вмішалась Трісті – Фокс дав тобі ще декілька таблеток для серця і ти не встиг стекти кров’ю!
Її усмішка заполонила мою уяву і я з радісними думками провалився в довгий, без сновидінь, сон.