Сьогодні знову туман. Такий білий, сирий та все проникній. Знову мою голову заволікло важкими думками, як туманом. Батьки померли, люди знищуються, пацани б’ють. А найвища думка – чого так? Можливо я колись не вгодив там на небесах? Можливо доля не склалась і так мені було написано на старому пергаменті нашого всесвіту. Лінія тут, лінія там і кожен хоче її стерти гумкою, або зрізати одноразовою бритвою до станка. Смог, забери мене, забери туди де світить місяць і срають дракони, забери.
У таку ніч грішно просидіти дома, потрібно взяти фотоапарата та йти знімкувати. Знімкувати туман, та вогні що розпливаються у ньому. Кладовище, з догораючими свічками та могили, саме підходяще місце.
Боже, яка краса: ніч, туман та магічні вогники світла над столітніми кам’яними могилами. Клац, клац, супер, тисячі маленьких свічок підсвічують усе кладовище. А туман схопивши світло, забирає його і несе в небачені світи. Смог забери мене.
Що це – голоса? Духи? Ні, п’яні підлітки. А щоб їм, навіть на кладовищі спокою немає. Ще пару могил і я побачу їхні п’яні морди. Ось вони мене побачили.
– І хто тут у нас?
– Та ідемо далі, бачиш якийсь хворий.
– Ні! Я сказав, що сьогодні когось поб’ю, як бачите – маю нагоду!
Ну знову все з початку. Смог, забери мене, розчини у собі, зроби своєю часткою. Забери!
– Ой. А де цей хворий недомірок?!
– Та тільки тут стояв!
– Зник?!
– Що це так смердить?
– Неначе хтось всьцявся!
– Слухай, а де він?
– Зник.
– А-ааа, утікай, нечисть бродить!
З першими променями сонця туман розсіявся і я разом з ним, він забрав мене. Забрав туди де світить місяць і срають дракони…