Маленька дерев’яна коробочка покоїлась на моєму столі. Я вже декілька разів пробував її відкрити, але ніяк не міг збагнути в чому саме був її секрет. Рівні лінії складались в різні геометричні форми. На кожній з шести сторін чітко було виражено по фігурі: квадрат, трикутник, коло, шестигранник, прямокутник, та на верхній, я так її назвав, кришці був хрест. Деякі з цих фігур можна було рухати; одні прокручувались, інші можна було вдавити всередину. Але збагнути послідовність або хоч якусь систему я не міг.
Вже більше тижня вона покоїться на моєму столі. Придбав я її за безцінь на ярмарку, попередній власник також не знав її секрету і вирішив продати. Мої думки літали тільки навколо цього невеличкого куска різьбленого дерева. З того всього горя, я взяв на роботі відпустку в надії розгадати таємницю.

Вже більше двох дів я провів без сну в маленькій бібліотеці. Всі мої спроби були марними, а просто розламати її, у мене не піднімалась рука. Що ж могло покоїтись у глибині, які скарби потрібно було так ретельно та винахідливо ховати? Мій терпець, потроху підходив до межі. Я так довго крутив її в руках, вдивлявся в прості, на перший погляд, форми та все було марно. Повіки з кожною миттю ставали все важче і важче, хотілось дуже спати. На кінець стомлений мозок почав відключатись. Поклавши важку голову на руки я смачно позіхнув і останнім предметом що бачили очі – була дерев’яна коробочка з різьбленими гранями на відстані двадцяти сантиметрів від мого носа.
Серед столітніх дубів блукав мій погляд, поки не натрапив на одиноку фігуру, що була закутана в темну зелень плаща. Глибока тінь капюшону приховала риси його обличчя. Він мене не помічав – це було мені на руку. Темна постать незнайомця зупинилась перед величезним деревом. Звівши руки вгору, почала наспівувати якийсь химерний мотив. Вітер посилився і підняв в заворожливий танок тисячі опалого, жовтого листя. Свинцеві хмари затулили сонце і гучний грім сповістив про скору грозу. Природа навколо просто збісилась і наростаючими поривами вітру силився змести чорну постать. Знову пролунав грім, яскрава блискавка освітила простір довкола і на землю полетіли важкі каплі дощу. Вітер зірвав капюшон, відкривши моєму поглядові біле обличчя незнайомця. Чорне волосся ще дужче підкреслювало неприродно білий колір його обличчя. Знову вдарив грім, давлячи на барабанні перепони з страшною силою. Я заплющив очі і до хаосу навколишніх звуків додався жалібний тріск дерева.
Величезне дерево перед яким стояла темна фігура – палало, воно було розколоте блискавкою. Незнайомець схилився над уламками і здавалось, що він щось серед них шукав. Вітер потроху стихав, а настирний дощ пустився з подвійною силою і цю всю картину хаосу підкреслював злорадний сміх фігури в плащі.
Він тримав перед собою квадратну шкатулку, різьбленого дерева. Ту саму що мирно покоїлася на моєму столі. Його сміх ставав все гучнішим і гучнішим, витісняючи мою свідомість. Наші погляди схрестились, сміх застряв між перекошеними губами. Холодні каплі поту та дощу текли по моїх щоках і могильний холод заключив мої невидимі кінцівки в міцні ланцюги страху, заморозив стукотіння серця. В мене впилось два чорних провалля очей, вливаючи нові тони відчаю в душу.
Я прокинувся.
За вікном яскраво сяяв місяць, в його примарному білому сяйві предмети набували форми пекельних химер. Дерев’яна коробочка покоїлась нерухомо на поверхні стола, але щось було не так. В її чорну тінь закрались місячні промінчики, що за формую нагадували фігури зображені на гранях шкатулки. Я зрозумів, мане осяяло – маленькі отвори на поверхні пропускали всередину світло і якимось загадковим способом виринали з іншої сторони. Відкрилась частина таємниці, що відділяла мене від скарбів, так майстерно схованих в цьому куску дерева.
Я побіг в магазин і крім їжі, прикупив декілька потужних ламп, в надії розгадати загадку. По волі щасливого випадку, я зрозумів, що сторона де був зображений трикутник – основна, тільки з неї виринало світло, вимальовуючи замислуваті форми. Обставивши зі всіх сторін коробочку, лампами, я прийнявся міняти положення фігур на інших сторонах, в надії скласти хоч якусь систему. Мені вдалось, не зразу звісно, але вдалось. Систему я не розгадав, мені просто пощастило і після зміни положення, всередині пролунало гучне “клац”, трикутник відійшов відкриваючи таємницю дерев’яної шкатулки.
Я дістав пляшку коньяку, стакан та випив за свою маленьку перемогу. Затягнув сизий дим цигарки розглядаючи крізь його пелену трикутну дірку. До мозку потрохи дійшло наскільки виснажився мій організм, коли він займався розгадуванням таємниць.
Обережно я витягнув тремтячими руками невеличкий клаптик паперу, скручений в трубочку та гарно перев’язаний чорною стрічкою. Розгорнувши посеред столу цю пожовклу від часу реліквію, зі страхом почав вдивлятися в чорні письмена, що дрібно вкривали поверхню паперу…
– Він прийшов до тями! – пролунав голос в глибині мого мозку.
– З поверненням!
Знайомі обличчя родичів обступили мене в сліпучо-білій палаті.
– Що трапилось? – поінтересувався незнайомий голос, який теоретично мав належати мені.
– Ти не з’являвся на роботі більше місяця. Не дзвонив, не писав, всі стали перейматися. Твій шеф, зібрав хлопців і вони вибили двері твоєї квартири. Знайшли непритомне тіло та викликали лікаря. Ти пролежав три дні, аж поки прийшов до тями. Це ми усі маємо тебе запитатися, що трапилось.
– Там була дерев’яна шкатулка з гарною різьбою, з секретом і всередині пожовклий пергамент з дивним текстом…
– Коробка? Пергамент? Ти про що?