Ми сиділи в маршрутці і розмовляли про проблеми “золотої молоді”, та чому наші маршрутки дуже нагадують консерви. На дворі була зима, всі люди були тепло вдягнені і більшу половину маршрутки займали одежі.
На зупинці виходили та заходили люди і з ними впхалась невеличка кобіта, років сорока п’яти. Вона була низенька, метр п’ятдесят в стрибку. Таким людям легше стояти в низькому транспорті, але не цього разу. Натовп загнав її у сам куток маршрутки, затиснув її у свої ніжні обійми. Вона почала крутитись і корчитись від болі. Натовп надавив сильніше, але замість матів вирвалось: – “уууаабббік”. Ще один натиск: -“аааімобк” і знову відчайдушні, але нажаль марні спроби знайти вільний простір. Складалось враження, що усі хто їхав у маршрутці намагались здавити її. Люди почали сміятись і кривлятись, ще більше надавивши. Нерозбірливе бормотання: – “сеабрак” і знову відчайдушні спроби. Ненависть та злобу можна було відчути фізично, вона змішалась з піднятим настроєм натовпу і нагадувала густий сироп у якому можна було ув’язнути та захлиснутись, і втративши контроль – втопитись. Кобіта, голосно закричала, запищала і сказала такі слова: -“аабар хтааркііть некьсса ббаітт хооввь аввдее”, який юнак більше схожий на шафу запитав – “Ви хочете вийти? – “тааа” з чималими зусиллями видавила жінка.
Маршрутка спинилась, німа кобіта вийшла, натовп залився сміхом. Глянувши на кобіту та поспівчувавши її, я почув поволі затихаючий сміх, який змінився на невиразне “ммее”, “баее” та перелякане “ааа”.