Один мій колега, “розумник” не розуміє деяких моїх творів, оповіданнячок чи записок людини-психа, називайте як хочете. Він мене уже дістав! Йому хочеться реалізму, хліба та видовищ. Видовищ для сліпих очей, хліба для слабкого шлунку. Декількома словами, чогось такого щоб могла зрозуміти середньостатистична людина. Він мене уже так дістав, що я вирішив сісти і написати реалізм. Після прочитання якогось твору каже: – “ну і що це ти написав?”, коли ти йому відповідаєш – “шановний ти тільки що прочитав”, відповідь -“а для чого, а що ти тим хотів сказати, а де сюжет, де Реалізм?”. Я починаю нервуватись, злитись та жбурляти речі. Задумуюсь над глибиною сприйняття та проблемами світобачення окремих людей. Ці роздуми ні до чого хорошого не приводять. Ось я сиджу за монітором, і починаю писати. Можливо вийде навіть реалізм! Почну його напевно що так:

Знову стукають у двері, голосно стукають. Цікаво, труп може відчинити двері якщо в них так настирно грюкають? Напевно душа покійного кинулась би в ноги Петру та благала відпускний для такого діла, як відкривання дверей. Коли вони перестануть грюкати? Навіть поставив залізні двері, дерев’яні поламали, напевне вони і їх зламають потрібно тільки трішечки почекати. Пора їх впустити.
– Ти чого так довго не відчиняв ці кляті двері?!
– Просто залізні двері важче відкривати ніж дерев’яні, ті що ви поламали минулого тижня сокирою.
– Забирай свою голову з тумбочки і пішли до низу, треба поговорити!
– Зараз спущусь, тільки голову заберу. – і чого вони від мене хочуть? Знову якусь дурню на рахунок способу мого перебування на цій грішній планеті. Або почнуться розмови про роботу в банку. Чим не задовольняють гроші принесені з бібліотеки? Можливо почнуть повчальні лекції на тему “дівчата та хлопці”? Я знаю: буде розмова на рахунок книжок та музики, яка нібито не спеціально перейде на “дівчата та хлопці”, потім за вечерею перейде в інше русло “зовнішній вигляд і товариші” і це все закінчиться впливом алкоголю на юну, невинну душу, ніби без алкоголю мало факторів впливаючих на неї. І так майже кожного вечору. Інколи приходиться вислуховувати події, що відбувались на роботі у моїх люблячих батьків. Потім можливо зайде Микола, або хтось інший тай витягне на пиво. За таким ділом, як пиття пива можна поговорити з розумною людиною, наприклад: про проблеми навчання молоді, наскільки ми свобідні, зачепити декілька езотеричних тем та пофілософствувати про космічні простори наших душ.
– Ти довго будеш спускатись?! Мерщій ходи сюди! – кричав нервовий голос знизу.
– Зараз іду! – файно що мені позволили перебратись на горище. Двері поставив та стіни розмалював в підходящий моєму настрою колір і музику можна голосніше слухати, правда літом жаркувато. Усе зробиш для рідного сховку! – ще трішки почекайте, голова під диван закотилась, зараз знайду і спущусь.
– І в кого ти такий розумний вдався?!
– Як в кого? В маму. – зайшовши до кухні сказав я.
– Ти ще мені поговори!
– Яке виховали – таке і маєте.
– Виховали?! Ти сам себе виховуєш!
– А хто мене в дитинстві заставляв їсти борщ, а коли я зі сльозами відмовлявся мене лупцювали березовим прутом. А хто мене зачиняв у коморі, коли я розбивав щось недуже цінне. Хто довго спостерігав за моїми потугами над газовою плитою, аж поки полум’я не спалахнуло і обпалило мені руки. І я так можу продовжувати три дня підряд. Напевно ви не хочете говорити про моє виховання і вплив батьків на нього?
– Не хочемо. Сідай поїш.
– Так чого стільки шуму?
– Просто дзвонив мій начальник і запитувався чи не передумав ти на рахунок роботи в банку. Він казав, що шукає таких спеціалістів як ти. Обіцяв багато грошей. Дуже просив поговорити з тобою.
– Мама ти ж працюєш у тому гадючнику і добре знаєш яке там ставлення до людей і патлатих зокрема. Хочеш запроторити мене в психлікарню?! Після місяця роботи на такій роботі я остаточно втрачу здоровий глузд.
– Але там така велика зарплата.
– Ага, яка піде на транквілізатори для душевнохворого. – транквілізатори допомагають розширити сприйняття тільки не ті що в психлікарні.
– Добре закінчимо цю тему, принаймні на сьогодні.
– Закінчимо, назавжди. Чим не подобається робота в бібліотеці?
– Ти так багато читаєш книжок, що зовсім не залишається часу на дівчат та особисте життя.
– Багато читаю?! Я мало читаю, ти не бачила людей в бібліотеці, оці багато читають, а я просто вишукую відповіді на свої запитання. Дякую, вечеря була смачна. – ну кидай недопалок і тисни на кнопку.
– Ой хтось пройшов, піду відчиню. – з цими словами мама побігла відчиняти двері.
– Це до мене прийшли – говорив я у спину своєї матусі.
– Прийшли до тебе, якась дівчина, дуже схвильована. – схвильована була тільки мама.
На сходах сиділа Оленка – рижа бестія. Вона була непросто схвильована, вона була перебувала в стані величезного збудження. Очі блищали, з лиця стікав піт, на шиї набрякли вени, шевелюра, що завжди нагадувала макарони в які кинули гранату, тепер була схожа на ті самі макарони тільки туди попали три кілограми тротилу. І вона намагалась сховати двохлітрову пляшку пива за своєю спиною. До добра ця жадність не доведе.
– Ну раз ти з пивом то пішли кіно якесь подивимось.
– Яке кіно! Я тобі зараз таке розповім!
– Спокійно, зараз до сховку зайдемо і усе мені розповіси.
Піднялися на верх. Закрив двері, включив музику, збоєм захопив пиво і приготувався слухати.
– Ну значить Микола сьогодні на базар ходив до тих бомжів, що різним непотребом торгують. І побачив пуделко таке, шкатулку. Підійшов розгледіти і бомжі на нього накинулись: мол антикваріат і менш ніж за три тисячі не віддадуть. Казав: погледів я на ту коробочку, я вона уся рунами розписана. От він і почав з ними торгувати, зійшлись на ціні: тринадцять гривень, двадцять чотири копійки, пачка сірників, три цигарки та пів пляшки пива. Іду значить по вулиці, а дивлюсь Микола мандрує, недобрий такий. Я його розпитала. От він і розповів де узяв ту коробку і скільки за неї віддав, страшно йому жаль пиво було бомжам віддавати. Ну дійшли ми до нього додому і давай її розглядати. Ми впали в легенький шок, коли почали розбирати таємний зміст рун. – Оленка підскочила до мене і скориставшись моїм розслабленим станом, вихопила пиво. Миттю цього янтарного напою поменшало на половину. Вона хижо подивилась в мою сторону, потім відпила ще трохи і з великою неохотою повернула пляшку. – Після того як Микола вдари себе в чоло та обізвався ідіотом, почав бігати по кімнаті і щось шукати. Знайшовши якийсь старенький на вигляд камінь він його бережно опустив в коробку і закрив її. Потім відкрив, і тут в нього полізли очі на лоба. Ти б його бачив, ну вилитий муха переросток. Потім зосередився, заплющив очі і вернув свій камінь назад. Я спочатку подумала, що він з мене глузує, але очі на чолі переконали що ні. Ми ще покурили і він мене послав по твою грішну душу, і просив передати, що пиво в нього є і якщо ти хочеш його попробувати потрібно спішити.
Ми поспіши. Підповзаючи до квартири, думки охоплювали нас не найкращі. Він далекувато проживав, а йшли ми швидко з короткими перекурами.
– Ну?
– Чого нукаєш? Сам полюбуйся.
– Гарна штука. Вона дійсно їсть усе що даєш?
– Ага. – Микола стояв і вслухався в Jethro Tull.
– Де пиво?! – порушила мовчанку Оленка.
– Де, де? В холодильнику.
– Може ти знову мене розігруєш? Пам’ятаєш як ти в ножа той камінь інкрустував? Ти міг його заказати і матеріалізувати в будь яке місце земної кулі.
– Якби ж то! Кажу тобі, воно дійсно переправляє предмети. Тільки куди?
– Давай спробуємо.
Обсівши коробочку, що являлась роботою якихось магів пролетарів, почали класти туди усе попавши під наші тремтячі руки. Листки паперу, кришки та корки з під різних алкогольних напоїв, копійки та усілякі непотрібні предмети. Вони усі зникали в моменті, тільки кришка опускалась на звичне їй місце.
– Може давай цигарку положимо? – запитав я.- Може закурить?
– Ага, остання. Ну давай. – поклали, почекали, відкрили, а там записка:
– “Дайте вогню”.
– О дає!
– Дай їй сірників. Може вона вже сто років не курила? Знаю як погано коли вуха пухнуть.
– Давай теж щось напишемо.
– Що? Привіт тобі загадкове пуделко?
– Давайте запитаємо чи пива не хоче. А краще, нехай нам дасть я вже своє випила. – Оленка в своєму репертуарі.
– Може їй ще попоїсти дати?
– Давайте напишемо так: – Сказав я.
– Шановна коробка. Можна з вами поговорити?
Трішки почекали, відкрили.
– “Ви чого хлопці та одна дівчина подуріли? Чого це вирішили, що я баба?”
– Обзивається значить говорити буде.
– А навіщо ти наші речі забираєш? – знову написали записку.
– “А чого ви усілякий непотріб кладете? Я його витягую тай викидаю. За цигарку спасибі. Давно свої закінчились, а в магазин неохота йти.”
– Як ти цигарку отримав? З повітря матеріалізувалась?
– “Ні. В мене просто така сама шкатулка є.”
– Де ти її дістав?
– “Довга історія, при нагоді розповім. А де ви амулет дістали? Гарний такий. Я вже подумав, що мені пощастило дістати такий артефакт на халяву, а тут на, він зник. Ну даєте народ.”
– Скажи хоч як звати.
– “Всьому свій час. А зараз треба поспати. На добраніч.”
Більше на наші записки відповідей не приходило.
– Оленка дуй за пивом!
– А чого я? Самі поприростали до стільців, чи що?
– Оленка ну будь добра збігай. Ти сьогодні така гарна. – двері гучно зачинились.
– Ну і що будемо робити з цією прожерливою коробочкою? – запитав Микола, після довгих роздумів.
– Та нічого. Зараз пива поп’ємо тай ляжемо спати. Завтра день буде, а в променях сонця речі стають іншими ніж у ночі.
Потравивши анекдотів та випивши пиво, всі поснули. На дворі повний місяць своїм холодним поглядом спостерігав за чоловіком, що неспішною ходою мандрував по своїм справам. З глибини туману вирвалось меланхолічне завивання собаки. Вітер покрутився вмощуючись зручніше в кроні дерева яке було його сховком на цю ніч. Місяць втративши інтерес до нічного бродяги поспішив поглянути на іншу сторону планети.
Усіх побудив настирний дверний дзвінок, що сповіщав про прихід якогось ідіота, надумавшого припертись в таку рань. Як таких тварі земля держить? Микола схопив залізного прута і пішов відчиняти двері.
Повертався він задкуючи і без прута. За ним йшов кремезний чолов’яга зав’язуючи прута на морський вузол. Був він високий, патлатий і срібні бляшки на його куртці зловіще подзвякували в такт важких кроків.
– Чого не чикали, що я вас так швидко найду? – сказав чолов’яга.
– Ти чого не світ не зоря припхався?!
– Раніше вас найду, раніше покінчу з невирішеними проблемами.
– А які проблеми?
– Ну по перше хотів на вас погледіти. По друге серйозно поговорити. По третє подякувати, за компакт-диск Pink Floyd-у “The Piper At The Gates Of Dawin” я його давно хотів купити, тільки зараз важко дістати. Старого року мало хто слухає.
– Та він рокер! Оленка дуй за пивом!

* * *

Ну “розумник” задоволений? Кожен може критикувати, але й кожен може написати. Просто, сидіти і кричати образливі слова зі своєї купки. Сам то коли напишеш, а? Обіцяєшся, обіцяєшся, а толку мало. Настрій бач потрібно, пережити чогось хочеться. У світі стільки цікавих речей, так багато переживань. Незлічена кількість подій проходить перед нашими очима, а від нас тільки й треба відкрити очі і насолоджуватись побаченим. Ось так, бери і пиши! Мозок людини цікава штука, а якщо вона боїться розібратися в своїй душі, то хто їй винуватий. Може навіть продовжу писати на цю тему…
“Вселенная не только необычнее, чем мы воображаем, она необычнее, чем мы можем вообразить.”