Добре, ліфт не їздить, підемо пішки. Не треба на мене так дивитись, я не сторонник здорового способу життя. І я не боюсь маленьких приміщень і темряви, та і не страшно що дроти обірвуться. Просто після одного випадку я перестав їздити на ліфтах. Коли б ти це пережив, то теж б боявся. Кидай курити та йди по сходах. Усього сто тридцять шість сходинок. Ну пішли. Зараз прийдемо віддихаємось та чаю поп’ємо з коньяком.
А, з ліфтом – це відтоді коли мої сусіди пропали, їх ще досі шукають. Вони застряли, двері не відкривались, тільки трохи, на руку. Я їм дав цигарки та розповів анекдот. Коли повертався, двері ліфта були відкриті, сусідів не видно. Тільки дядько порався у своєму безрозмірному чемодані. Він був здоровій, волосся та борода брудні, одежі мокрі та від нього погано пахло. Він витирав здоровенного ножа, залишалось загадкою у що він був вимазаний. Вуйко побачив мене і поспішно сховав ножа у свою торбу. Він всміхнувся і посмішка його була така лукава, така несправжня. А очі, вони ще досі мені сняться: такі хижі, такі глибокі і в них не було нічого людяного та доброго. Я заглянув в кабінку ліфта, те що я там побачив… Стіни були червоні, куски плоті та кісток були усюди і очні яблука в брудній крові на підлозі, такі здивовані, такі перелякані… Вуйко засміявся тихо і зловісно його сміх наповнив приміщення і грохотів між поверхами… Я втікав чуючи зло віщий сміх, який не скоро затих.
С того часу на ліфтах я не катаюсь, боячись зустріти старого ліфтера. Ще коньяку?