Коли день

Коли день передавав палітру з фарбами ночі. І ніч не встигла набрати темні відтінки на пензель і м’якими мазками перефарбувати день в ніч, наступав вечір. Вечір – наймагічніша пора, де тіні ставали гострішими, як шпилі в готичному соборі, як лезо ножа яке відблискує в очі в світлі заповзаючого за обрій сонця. Барви світу під вправними мазками невидимого художника набирали відтінок червоного. Кольору крові. Крові яка має присмак солоно-металічної води. Не потрібно її куштувати, лише потрібно побачити захід сонця у цій магічній порі. Відчути шуршання тварюк які з першими променями повного місяця вилізають із своїх схованок щоб відвідати цього даруючого життя та насолоду напою, який з древніх часів має назву кров.

Тоді проснувся з легким головним болем юнак. Не дуже старий, не дуже молодий, так, золота серединка, коли соки життя ще б’ють ключем і на світ дивляться крізь окуляри набутого малолітнього досвіду. Очі юнака відкрились, погляділи з сторони в сторону оцінюючи навколишній світ, – світ, який колись втратив барви та розмалювався з новою силою. Прожите життя песиміста достало до коріння, а бачити все через викривляючі реальність на свій лад окуляри сміху було кращою перспективою. Погляд впав на вікно в якому виднівся повний місяць наполовину закритий сірою хмаркою. Як людина в ночі, що натягує на себе одіяло, як магічний щит від усього злого. Захотілось завити щоб усі почули, – і завив. Як вовк в темній глибині лісу на якого напала меланхолія.
І чого це я завивати надумав, як обідрана шапка серед смітників? Меланхолія та похмілля – погане поєднання, тю такі розумні слова в голові крутяться…
Де це я? Мабуть удома. Так, моя кімната, ось плакат Cradle of filth, Marilynа Mansonа, him, боже хім – такого з спросоння побачить мимоволі тоншить починає. Від нього тіки баби кінчають. Придурок.
Так, підйом, потрібно вставать та викурити сигарету, вуха пухнуть аж трясе. І взагалі чого голова так болить. Згадуй, що вчора робив, згадуй… ага згадав пив вино червоне та солодке, як кров. Напився його в дошку. Та, пити вино а потім слухати голосно, дуже голосно, двадцять ват на вухо Peterа Hammillа, альбомчик “The Silent corner and the empty stage” пісеньку “Red Shift”. Коли вона тебе більше ніж наркотики вставляє. Як згадаю аж тепло на душі стає. Цигарки воно добре коли вони є, і непотрібно потрошити кишені та заначки. Ось де ти мить насолоди від нікотину: голову потрохи відпускає, думається вже краще.
Кобіта?. Яка кобіта? Стоп це не та, що приснилась мені коли я повертався до рідного сховку із гулянки? Якісь розумники називають його домом…хм.
Так, точно-іду собі, люди ходять немов сновиди в гіпнотичному танці. Сірі такі, мертві, немов би зомбі, тіло живе а душа прогнила, зв’язана рамками нашого суспільства.
Важко на білому світі рокерам живеться, але вони борються за свою душу відпустивши волосся та намагаються знайти центр у лабіринті своєї душі.
Зомбовані люди та гарна кобіта, яка є маяком спокою в цьому морі сірого хаосу людей та суспільства. Так, відволікся, гімнотичні люди на яву, ні, мабуть таки у сні: я дивлюся на неї і не бачу лиця тільки волосся біле як молоко. Така молода, а волосся вже біле, не сиве, як у людини що прожила нелегке життя. Не можу пригадати її лиця. Вона мене кличе, але не голосом, а поглядом, так беззвучно, так зрозуміло. Люди, що однорідною масою рухаються, пропускають мене крізь себе, і я повільною ходою наближаюсь до неї ідучи як у фільмі повільно та спокійно, ніби оператор вповільнив швидкість плівки, на якій я переходив вулицю. Підійшовши, кланяюсь їй, руки схрещені на грудях, погляд не відривається від білого волосся. І далі, забув… Ні, мабуть таки багато я вчора хильнув якщо такі сни сняться.
Так душа хоче музики: Пінків, та Пінків вони допоможуть завжди допомагали. Леді та джентльмени до столу подають “The Dark Side Of The Moon”, врожай 1973 року. Їсти захотілось, хочеться чогось, а кого не знаю. Ні, напевно випити; та не пива або вина, а чогось солодкого та теплого, і щоб солонувато-металічний присмак на губах. Стоп, чого це я захотів? Крові чи що? Ой страшне ж в мене похмілля. Піду пройдусь по свіжому повітрі, можливо провітрюсь.
Двері, сходи, під’їзд. Біля дому гуляти не буду. Іду далі, – краще у парк: все-таки природа. Можливо, знайомих зустріну і знов вино та музика, організм передбачує смерть від року з похмілля? Парк зустрів вечірньою прохолодою та далекими криками попсової скототеки. Ти ба, дівчина чорнява тай дурна. Гарна така дівчина в міні спідниці та гольфі в обтяжку на босу грудь з сигаретою. Вона папсу слухає, зуби даю.
Підходжу ближче. І з кожним кроком що долаю до неї в мене зростає незрозуміле відчуття. Дивно, ніколи у мене такого не було, які б глюки мене не тривожили. Відчуття якесь чуже і в той же час рідне. Виринаючи з глибини воно захоплює управління над усіма моїми почуттями та діями. На сексуальний потяг зовсім неподібно, тай не дуже вона схожа на об’єкт потягу. Така собі дівчина, ще й трохи п’яна. Стримуючись, підходжу ближче:
– Допомога не потрібна? – Сказав я і посміхнувся. Ні, дурна ситуація: я з похмілля, темний парк, дівчина дурна, п’яна, яка змірює мене палючим поглядом “чого тобі треба ідіот патлатий?”. Убив б.
– Папа – відповіла холодно дівчина. Ну і погляд. Можливо людям нема що робити, тільки такі злі погляди розвивати.
Ні, піти далі, поближче до вина та року. Нове відчуття зупиняє мене. Куди пропав мій похмільний синдром? Продовжуючи дурну розмову:
– Як звать власника такого приємного личика? – А про себе подумаю, де тільки у мене взялись слова , я і в темноті кращих за тебе бачив. Дамбу точно прорвало, та тварів п’яних повилазило.
– Лєра. – На диво відповіла дівчина. Тай якось дивно на мене погляділа. Знаєте, погляд був як у примари – пустий та підкорений.
– Лєра, Валерія, Валері, Лєрчик. Яке красиве ім’я, від латинського: сильна та здорова. – Ну-ну видно, що вона скурвилась, тобто скурилась. Немов би то не я говорю, а якийсь дух, каспер, чи як їх там називають. А вона, дурепа, розвернулась до мене, кинула сигарету і спробувала мені сподобатись. На лиці розцвіла посмішка, розпрямились плечі, та сформувалась фігура, що тільки що була тілом жіночого роду.
– А мене можеш називать Богданом. Тобі ж подобається моє ім’я. – Настоюючи говорю. Мне охоплює якесь безвілля. Я немов би не я.
– Чарівне ім’я – Богдан.
– А куди йде Валерія в таку неспокійну нічну пору, якщо не секрет ? – Спалахує думка, – ну хіба мені не все рівно куди вона йде, мені в іншу сторону – до пива до року.
– Не секрет – на дискотеку. – Посміхається Валерія та на крок підходить до мене.
– Чи можна вас провести до гурту молодих людей, які відпочивають від повсякденних труднощів на дискотеці. – Дискотека, скотека саме поганюще місце на землі, як туди народ ходить – там ненависну папсу крутять. Б-ррр. Ні, це напевне я добре перепив вчора і мені мариться.
– Так, можна.
– Тоді давайте підемо. – Обнявши її за талію ми неспішно йдемо в сторону скокотеки. Ні, точно сплю.
Ліхтарі у парку давно розбиті і тільки місяць своїм мовчазним оком освічує нам шлях. Шлях до срокотеки у другій стороні а ми заглиблюємось у парк. Але це сон, ну подивимось кіно до кінця.
Біля першої поламаної лавки я раптово, навіть для самого себе, пригортаю її до себе та цілую в шию. Валерія тільки спрагло видихає і ще сильніше пригортається до мене обіймаючи. Я цілую відчуваючи нестримне бажання та солодкий, п’янкий присмак у роті. Повністю віддаюсь почуттю. Зникає парк, місто і увесь світ. Залишається тільки тепло та відчуття зародження чогось нового непізнаного…
Опановую себе тільки тоді коли руки Валерії без сили опадають і вона повисає в моїх обіймах. Я не слинявлюсь коли цілуюсь і чому присмак крові у роті. Раптово я розумію – щось не те. Відкинувши її від себе я стараюсь вирватись зі сну та вирішив вщипнути себе. Ай боляче, не сплю. Темний парк перетворюється на чудернацьку картину. Я можу бачити кожне дерево яке десятиліттями веде свої неспішні розмови. Бачу кожен листок на дереві, але ж зараз ніч, не можуть очі людини так привикнути до темноти. Тай смак крові.
До мене повертається пам’ять я згадую вчорашній вечір: Ми дійсно багатенько випили, я, повертаючись додому, пішов по кладовищу. Мій дім розташований недалеко від нього. Мене щось кликало туди учора. Так, пригадую, була таки дівчина, ні не дівчина, жінка, дуже молода жінка. Та з білим волоссям. Вона стояла поміж могил одягнена у все чорне і чекала мене. Тепер згадав лице, ну, не повністю. Чіткі обриси, неприродно біле лице, якраз під волосся. І очі, очі чорні. Два темних провала на білосніжному ніким не замараним снігу. Потім була тягуча ейфорія від поцілунку. Вона так само тоді цілувала в шию і я зомлів в її обіймах. Дежавю, повтор історії, Боже, де реальність.
Валерія? Я нагинаюсь до неї і помічаю на її шиї два темні потічка крові. Кров, знов кров. І ця слина на моїм підборідді. Слина? Повільно витираю її рукою і навіть не дивлячись знаю – це кров. Поклавши її на поламану лавку та кинувши прощальний погляд на Валерію я пішов геть. Надворі стояло літо, вона виживе можливо, якщо Боги будуть милостиві до раби своєї Валерії. Боги Ви чуєте мене?

* * *

Людська пам’ять дуже цікава штука, головне в ній розібратись, системазувати, розложити по поличках і намалювати декілька примірників карти, не дай Боже загубиться. Тоді усе: дурка гарантована, не пам’ятаєш нічого, навіть як зовуть, доступ до неї закрився. А коли все гладко піде вона буде працювати на всі сто відсотків. Я такого не робив, страшно. Але ходити її цікавими коридорами і кімнатами була для мене насолода. Одже зробивши зусилля я згадав.
Молочанка – вампір: зробила та забила. Ага, помню: іду з нею в склеп, де віддаюсь на її волю. Молочна дівчина, ні, вампірша, повертається до мене та кусає в горло, а я стою в оціпенінні, нічого зробить не можу.
– Я також хочу – Сказав я. Відірвавшись від мене вона сказала: Добре. – Надкусила своє зап’ястя, потекла тепленька кровка, і сказала:
– Пий! – Ось як вампіром стають.
– Пий! – А я то думав, дурний був, що від способу мислення. П’ю, впиваюсь кров’ю такою теплою та смачною. Всі люди вампіри. Б-ррр.
– Досить, ще встигнеш напитись досита. – Викрикнула вона, а я п’ю, насичуюсь, стаю мисливцем ночі.
Я впав, по моїх жилах розтікалась мертва кров вампіра, приносячи біль та насолоду. Тю мазохіст. Ага, ось воно: чуття загостренні як бритва ріжуча вени, відчуття сили переповнюють. Я вампір!
– А як воно бути вампіром, добре?
– Добре? Жити в страху за свою вічність, за досвід здобутий століттями? Мабуть добре. – Не дуже добре всміхнулась білокура вампірша.
– Вампіри, ще є в нашому ріднесенькому місті?
– Є парочка: я та ще штук вісім. – Почулись кроки.
– Вони поможуть? – Запитав я, та побачив яку відразу може передавати лице. Шурхотіння біля дверей.
Двері впали, в дверному проломі стояли люди. А люди? Рухи в них плавні, та швидкі, кроки впевненні, як у старих воїнів, де тіло має вишкіл здобутий та загартований роками. Століттями! Другі упирі! Ого, один лисий як бубн. ? думав скіни тільки між людьми бувають. А можливо він хворий, на голову. Точно. Тоже мені скін одиночка, по переду стоїть. Шеф Лисий Бубн.
– Біжи. – Сказала білокура вампірша, моя нова мама.
– Стій! – Сказав Шеф Лисий Бубн, – ти порушила закон, зробила байстрюка без нашого дозволу. Вбити його. – “Байстрюка”. Врізалось слово з швидкістю триста шістдесят метрів за секунду та застряло шрапнеллю на віки. “Байстрюк”.
– Біжи. – Розломило мої роздуми, як лід на весні. – Біжи, – звучало в голові. Я побіг, не побіг – полетів. Піднирнувши під чиюсь руку, вдарив, рука пройшла і, подавляючи густину повітря, полетіло тіло. Вампірша поспішила на поміч, один стриб, – і уже закрила мене від падлюк.
– Біжи. – Крикнула. І розразився бій не на життя, а на смерть. Винуватцем був я. Мені стало не по собі: як би не я, вона б залишилась жива. А я валявся би в старому склепі без жодної краплі крові. Помста! Ги.
Не знаю скільки я біг, йшов, чи займався левітацією. Ось рідна квартира, двері закрити на усі замки, спасіння. Забуття, сон…

Довго я в парку простояв. Відвідавши вперше в своєму скучному житті крові, я зрозумів: не таке воно вже погане. Отже потрібно повертатись в свою скромну схованку. Якщо книжки про вампірів не брешуть, з першими променями вранішнього сонця я згорю. Бігом до хати поки ще не пізно. Ага, рідне подвір’я, рідний під’їзд, рідний в чорні графіті шостий поверх, та двері в схованку від смертоносного сонця. Я хотів намалювати Келпі – демона який живе у воді і показується у вигляді красивого коня. Але руки не мали практики. Квартирка була так нічого, дві кімнати та кухня, кімната гігієни. Швидше в спальню, добре що на вікні жалюзі чорні, не думав що сонце встає так рано. Може задовго сьогодні пробув на полюванні насолоджуючись новими відчуттями. Благо чорна фарба також є, дві хвилиночки, жалюзі опущені, фарба рівномірно сохне на склі. Десь у мене був лист фанери треба попрацювати над цим. А зараз лягти в ліжечко та все все обмізкувати.
Так я тепер нововкушений вампір, який встиг повечеряти, ні пообідати. Ось я сиджу після вкушання крові. Думаю про вампірів які убили мого наставника, хочуть убити мене, і не заспокояться поки не уб’ють. А може наставник вижила, перебила усіх зловмисників, як порцелянові фігурки. Потрібно виходить з того, що не перебила – я остався сам. Значиться вони мене шукають, в ночі. Колись знайдуть: в них вічність по переду, в мене також. Нехай шукають. Так, уже світає, а спати не хочеться. І де я маю спати – гробу нема? Нема то нема посплю в ліжечку, як майже нормальна людина. Гроба потім роздобуду. Ги, цікава картина стоїть перед очима: йде собі труна на ніжках. А її запитують – куди путь держиш, труна? А вона відповідає що мов не труна вона, а модерне вапмірське ліжечко. І навіщо мені модерна вампірська труна, в ліжечку похроплю.
А цікаво виходить: Валерія тащилась від укусу так як і я. Значить вирішено – буду трішки кровку пить, тай відпускати жертв. А якщо хтось помре так помре. Смерть одної людини це трагедія, смерть тисячі – статистика. Добре, так і зроблю. Залишається схованка. Положи гроші на видному місці, і люди не здогадаються їх там шукати. Можна і в багато поверховому будинку ховатись – ніхто не здогадається. Гроші також не проблема: жертви будуть не тільки кров віддавати, а ще й засіб до існування. Ось яке воно, життя вампіра. Тай поліклініка поблизу, донорська кров з холодильника, консерви також можна їсти. Ух, стільки нових обов’язків появилось. Завтра ніч буде. А шас Hammilla “Chameleon in the shadow of the night”.
Надворі починався новий сонячний день. Сонце, сидячи у своїй колісниці з хмар, потихеньку виповзало з-за обрію, даруючи світу своє життєдайне проміння, змінюючи тіні та фарби ночі на кольори дня. Місяць, сховавшись у свою схованку, відходив до сну. Так, як усі створіннячка ночі заривались в найтемніші сховки щоб пережити день. День з його яскравими барвами та сліпучим сонячним промінням яке несе в собі смерть.

* * *

Притримавши двері рукою, щоб вони не стукнули роздираючи нічну тишу пустих коридорів лікарні, я пробирався по вище-згаданих коридорах. Тут було на диво тихо, темно і пусто, як у склепі. Просто держава виділяла мізерні кошти на лікарні, і тут економили світло. Нічний персонал напевно сидів в якісь комірці та різався в дурня під шипіння професійного напою системних адміністраторів янтарного Пива. Так що помішати мені в моїх нехитрих замислах ніхто не міг. Звичайно, я не злодій, і таким цікавим ремеслом не займався. Але що не зробиш заради вищої мети! Оскільки лікарів я не любив, хворів рідко, а лікувався потрапившим під хвору руку алкоголем, план лікарні я не знав. Благо, протипожежна служба вимагала плану поверхів. Заволодівши чесним шляхом таким планом, я вдосконалював його по мірі проходження лабіринту. Комп’ютерщиком колись був, нахватав експіріансу і піднявся до рівня вампіра-злодюги. Місія перша: розвідати територію та помітити її в деяких місцях.
Зайшов я, звісно, не з парадного входу, а з заднього, де машини з жертвами вуличних розборок, та жертв сердечних приступів які стались в наслідок перегляду тисячної серії Індійського двосерійного фільму, під’їжджали. Мапа висіла з правої сторони дверей в які я увійшов. Пролунав сильний гудок, серце ще не долізло до п’яток, і знаходилось десь в районі між животом та колінами. Я заскочив у тінь сходів які знаходились ліворуч. Серце не хотіло рухатись у напряму до п’ят, застрявши у…
– П’яний з легкою травмою мізків. – Прокричав санітар у халаті, на якому засихала кров. Люди… вони не уміють цінувати те що в них найцінніше. Життя. І кров яка його підтримує. Кров. Знову скрутило шлунок і серце йокнуло вертаючись на місце, та забилось частіше. Я стримувався щоб не кинутись на санітара. Заставляючи себе заспокоїтись. Я тут не для того щоб наганяти страх на п’яних з черепомозговими травмами: у них і без мене голова болить. Санітар пішов у мою сторону, ну все помітив. Киш, киш пішов звідсіля, тутка крім вампірів нікого нема. Санітар хотів крикнути. Не встиг, мізки в мене і до того могли витворяти такі штуки, а зараз повна халява. Перехопивши крик який зародився в голові, я йому сказав, що мене він не бачив і взагалі він сп’янів від видихів недавнього пацієнта, які вдихав без закуски. І він пішов, похитуючись з сторони в сторону.
Все стихло, більше мене ніхто не замітив; прислухався: ні звука. Перед мною розкривався слабо освітлений коридор з поворотом наліво, та двері на тій ж стороні. Вінчали коридор широкі двійні двері. Звірившись з мапою: так, вони ведуть в вестибуль. Де-не-де шафи та ліжка-качалки. Тихо, ні звука. Двері номер один, прийомна черепомозковиків, та бойовиків терористичного фронту. Знов чуть не зірвався при вигляді крові, треба себе краще контролювати. Дохтори обговорювали рівизну ніг медсестри Марти, забувши про п’яного мозковика. Тиша. Поворот вліво, коридор який закінчився сходами, чотири двері. Дві зачинені. Бляха, та що на будиночках. Перші морг, ух трупики! Стоп, ніякий я не некрофіл, вампір-некрофіл. Ги. Не рифмується! Тиша. Другі… Ну не під щасливою зіркою я народився, стіки медикаментів, що аж голова кругом. От би нарикам розказати, як сюди легко пробраться. Адміністрація лікарні почала б економити транквілізатори. Користуючись месним наркозом, бум молотком по голівці, або чимось важкішим. Тиша. Ой, та мене треба на рибалку возить: сяду на березі, а риба сама в руки скакатиме. Ого, скільки тутка консервів. Ги. Добре рюкзак у мене великий. Так, літрів тридцять тай хватить. Замок поставили за два гривня, тоже мені за людей переживають. Раз і нема ні замка ні двох гривень. Вампіричики сильні створіння. Я навіть за два гривня колодку не зірвав би, будь я нормальною людиною без ломика. А так звиняйте, бананів нема. Тиша.
Місяць стояв уже високо, коли я покидав дармовий універсам з консервами. Звичайно там не було стільки літрів крові скільки мені мріялось. Так, літрів дев’ять, тай трошки залишилось на поличках. А, невелика втрата, я й так на плювання збирався. Ідучи по вуличках в яких ліхтарі були розбиті, та тримаючись тіней. Щось мене кликало, ворушило незрозумілі та неприємні відчуття, як мільйони разів до того. З’явилось відчуття, що ти не в своїй тарілці, мене чуть не стоншило. Давно це було коли мене хтось з такою рвотністю роглядав. Цей хтось за мною спостерігав, не додумався розсіяти погляд або розглядати як вітрину. Дивився такі ціпко, замічаючи усі деталі ніби вас бачать на скрізь. Це була його помилка. Я безпомилково обернувся на зов погляду, не перший раз. Тінь колихнулась та розтворилась у інших тінях, без жодного звуку. А чорт мене знайшли швидше ніж я сподівався. Мабуть винувата Валерія, щоб їй не ладно було, не здохла. Знайшли її допитали, вампіри звідкілясь мають дар гіпнотичного внушення. Вона все розповіла про юнака який її ніжно цілував в шийку, а потів утік. Надивившись на засос на шиї, Шеф Лисий Бубн, зроби правильні висновки це той хто втік.
Я почекав трохи, нікого, ловить мене поки що не збирались. Може? Ні. Б-ррр. Тоже мені зуби в чорному, конспіратори клякасті, щоб їх нечиста забрала. Живий я їм треба. Ох, і не подобається воно мені. Піду до дому попоїм. Так, біля сховку нікого, добре. Посиджу трохи дома поки консерви є. А там ніч покаже.
Попоївши пакетиком крові, молодий юнак відкинувся в зручному кріслі, роздумуючи над упирським життям та заснув.

* * *

Ограбивши декілька жертв та влаштувавшись на роботу нічного сторожа, за триста п’ятдесять гривень в місяць. Три ночі на тиждень я відвідував роботу, з одинадцятої до шостої. Сонце ще не вставало, можна було добраться до сховку і не обгоріти. Я дещо зрозумів: вампіри сонце переносять, чуть-чуть. Коли звичайні люди, які загоряють, обпікаються, ми згораємо. Так годинки дві-три можу без серйозних проблем, тільки коли попечені частки тіла горять, думати важко. Червоніння сходить за годинку десяту. А якщо пересидів – це вже опіки якоїсь-там степені. А взагалі, хто сказав, що вампіри без статі і місця проживання? Покажіть мені його щоб можна було вкусити. Він був правий лише наполовину: що в вампірів немає прописки, а от в остальному вибачайте. В мене навіть свідок є. І ще покажіть скотину яка сказанула, що вампірчики тільки кровку сосуть. Я б його вмить кровкою напоїв по самі повінця, аж тошнило б. Я наприклад дуже солодкою кавою жагу вгамувати можу. Трішечки звісно не всю, а допомагає важкі часи пережить. Тай м’ясо ще той продукт, сиреньке особливо з кров’ю. Навіть макарони їсу. Правда на м’ясі та солодкому довше тримаюсь.
Шеф Лисий Бубн не показувався, все йшло добре, запідозрювати мене в вампіризмі ніхто не збирався. І я вирішив пополювати на скототеці. Туди рокери ходили, тай недалеко від кладовища. Ні не рокери – срокери. На срокотеці іноді крутили рок, а так фігою повну, виступали народні групи. Теж мені рокери. Срокери щоб не сказать папсяки. Зате там стільки скота було. Ги. Їсти не переїсти. Оскільки такі срокотеки я не відвідував в минулому, приходилось наверстувати.
Там ті срокери таке витворяли: сидить їх ціла банда, приходить скін або два, тверезі в доску, хапають першого потрапившого під руку срокера та лупцюють. Замість того щоб заступиться за свого друга вся банда срокерів повертається до нього сраками та продовжує пліткувати. Я був на них такий злючий, що парочку скінів загриз. Напився також крові срокерів, хоть мене і мутило після цього. А вони майже рокери, тільки букву С забрати і порядок. Таких падлюк я не люблю.
На одній срокотеці, підібравши з підлоги декількох жертв, відчув, що я не один – нас декілька, вампірів. Ще не побачивши, я їх відчув. Зайшли двоє – ті самі що хотіли мені клики вирвати з головою. У падлюки, зараз вам дам. Замітивши мене за пляшкою пива. Підійшли поздоровитись. Шоб їм неладно стало. Повагу виказувати надумали, вбивці! Привітались, братом обізвали, запитувались, як мій наставник поживає, на коктейль запрошували. Розкинувши мізками я вирішив прийняти пропозицію. Сказав що буду тут в клюбі, через три тижня, на готичній вечірці в честь вампірів. Це я управляючого підбив, на таку паті. Розпрощавшись та побажавши успіхів в роботі сторожа, пішли. Гади, слідкують за мною і про роботу знають, та про квартиру мабуть, про рахунок в банку, про наміри змінити сховок, про Білокуру наставницю. Стоп. Наставнику хребет вирвали чи ні? Цікаво, а загляну я в старенький склеп де вампіром став.
І заглянув цього ж вечору. Двері в склеп стояли на місці, травичка ніде не прим’ята. Провозившись з замком, я відчинив двері. Так, так побоїще було страшне: ось куски волосся та одежі, розламаний весь кахель, від пам’ятника тільки основа залишилась. Останнє перебування мерця в цьому світі трошки не на своєму місці, набік так стоїть, ніби туди когось запхали. А-аа, запхали то наставника! Ой, точно запхали, а наставник-то живенька, – на мене таким поглядом дивиться, ніби я їй на голову наклав, а вона того не хотіла.
– Та скільки тебе ждать можна? Ти що смерті моєї бажаєш? – Сказала наставник клекочучим голосом людини в якої не тільки всі кінцівки попереламували, а ще й нутрощі через м’ясорубку пропустили.
– Як тільки зуби навострив, так і прибіг. – Піднімаючи гроба оправдовувався я.
– Та я їх зараз тобі вирву.
– Не їште, тітонька, я вас кровкою напою.
– Напоїш, напоїш коли руки тай ноги від переломів зажити встигнуть.
– Добре, добре. – А може нехай ще трохи полежить під гробом, заспокоїться.
– Ти чого це задумав? Лишити мене хочеш? Ось зараз сама вилізу, а тебе в такому ж стані туди запихну! – Кричала наставник.
– Рахуйте летючих мишей та й заспокоюйтесь: одна мишка, друга, третя, – бачите, які вони гарні. – Ще зусилля – і гріб всією своєю громадиною звалився на бік.
– Мишки! Та я з зоопарку слона достану та так глибоко тобі запхаю!!!
– Слонятко це добре, а от кажани кращі. Іти самі можете, чи прикажете нести на крилах?
– Не можу, неси, а по дорозі пообідаємо. Я тут тебе тиждень і три ночі дожидаюсь, своїми рідними руками тобі шию звернуть хочу. Внебрачний син рідної матусі.
– Слухайте, наставнику, а важко поламаними руками зуби з асфальту виколупувати?
– От коли з моє проживеш, і тобі за добре діло і руки і зуби повидирають… А зараз не розслаблятись – взяв та поніс додому. Тоже мені, ученичок сраний, і де ти такий наглий взявся.
Взявши наставника на плечі, поніс її на вечерю. Добирались довго: і то не так, і се погано, і кров в людей гірша стала, та й взагалі світ змінився не в кращу сторону.
Прийшовши до сховку та повечерявши консервів, наставник заспокоїлась та усе мені розповіла:
– Заначиться, коли ти змилувався тай вирішив піти, почалась драка. Били мене гуртом усі троє, вбити не хотіли – поважний член вампірського суспільства. Чув про таке? Ні. Так мовчи і не мотиляй головою, і так в очах двоїться. Значить Лисого ще ти об стіну добряче шарахнув, він довго піднімався, тоже мені головний у місті себе рахує. Тих двох я розкидала, а той Лисий. Правильно, Бубн, незнайомим прийомом карате, який зветься пам’ятник надгробний, шарахнув ззаду. Та не позаду, з заду. Вони мене скрутили, довго думали як мене покарать. І вирішили. Падлюки, вік незабуду. Значить, поломили кінцівки та ребра у всіх місцях, по декілька десятків раз. Привалили кам’яним гробом, і мабуть забули. Ти мене там і знайшов, накормив і таке інше. І не треба казати, мов я важка, і спина тебе болить.
– Слухай вчителю, а як тебе величати – називати?
– Анжела Вольф Піст Каріна Селєна де Лаван умм Талиб ібн Фарід.
– Мене Богдан, Анжела Вольф Піст Каріна Селєна де Лаван умм Талиб ібн Фарід. Довге в тебе ім’я, Анжела Вольф Піст, далі вже забув.
– Я тобі зараза дам забув, ну добре Анжела величати мене будеш. Богдан переперди диван. В мене стілько прив’язок до імені, що усі з поламаними руками не згадаю.
– А кіко років, чи краще запитатись, століть?
– На вампіра срок маленький, але й до таких років мало хто доживає. Чотириста двадцять один.
– Слухаюсь, Анжела. – Теж мені Ангел смерті.
– Так, не розмишлять, та не підлабузничати. Ти поломлені кості колись вправляв?
– Вправляв один разочок. Собаці.
– Чого чекаєш приступай. І крові з холодильника принеси, потім дасиш.
– Тільки матом мене не крити, подушки не рвати, в морду не бити.
– Бути по твоєму, подушку не порву. – Недобре всміхнулась Анжела.
– Так вставай, скидай лахміття.
– Ти шо вопше опух, кінець однокрилого упиря, якого в забальзамованому виді для нащадків зберігають, як приклад надмірного рукоблудства. – Ого ну і матюкаються вампіри, на свій манір. Роздягнув. О-оо а наставник дуже добре збереглась, як на чотириста двадцять один рік.
– Ти що, голих бабів вперше бачиш, чи радий мене так бачити?
– Вперше. – З готовністю відповів я. Анжела недобре покачала головою. Вампіри це такі створіння в яких надзвичайна пам’ять.
Кістки вправлені, кров вимита, наставник напоєна та одягнена. Всі мої одежі підійшли. Можна і спати.
Два вампіра займали одне ліжко в темряві кімнати. Анжела, якій вправили усі кісточки, думала: “давно я ні з ким не спала?”, Богдан, який вправно їх вправив: “тю ніколи не спав с такою старою кобітою”, але думки збігались в одному – “в одній кімнаті”. На цій оптимістичній думці, вони провалились в світ сновидінь де кожного чекала своя дорога вибору.

* * *

– Слухай, Анжела, а як воно таким старим пердуном бути?
– Важко, коли такі умініки за тобою доглядають. – Всміхнулась наставник. Кобіта з надзвичайним відчуттям гумору!
– Ви мій наставник, так?
– Так.
– Маєте мене учити уму-разуму вампірському. Так?
– Так. Почнемо.
– Почнемо. – Згодився я.
– Перше перестань мене Ви називати, приїлось. Друге… а щось не придумується. Так, кровки принеси. Вже!
– Кровку треба економить.
– Та яким ти тоном з наставником розмовляєш?! Ти без мене, як собака без смітника.
– Погане дуже порівняння вийшло. Ги. Як на мене то все навпаки.
– Добре що зрозумів. Що Я собака жіночого роду, а ти сміття.
– Ну добре шутки шутками, а я хотів запитатися. Як вам на світі нічних богів жилось? – Підловила мене, падло зубасте.
– Так я чула ти там пляшками гримів, як на мене з вином. Неси сюди і перетворюйся в слух. – Швидко вправившись з вином, я запалив одиноку свічку яка зігрівала моє серце. Люди можуть вічно дивитись на три речі: як тече вода, як горить вогонь, і як працює друга людина, а оптимальний варіант, як у вампіра хата горить.
– Ну, жилось у ті часи на диво весело і забобонно. – почала свою історію Анжела, попиваючи червоне вино. – Жила я собі в трьохповерховому домику. Такі тепер у фільмах жахів показують. Не треба на мене так дивитись ніби я вампір який дебільника в очі не бачив. Значить, вулиця довга, а в обох сторонах стоять трьохповерхові будівлі похмурої розкраски та втримують в своєму череві людей.
Поселився біля мого гробику, так його називали люди, один вуйко. Гарний такий джентльмен. Волосся в нього теж було біле як у мене, тільки більше походило на срібні нитки, ніж на молоко. Взнавши про нього побільше, пішла знайомитись – людина я була без комплексів. Провівши з ним декілька вечорів, я зрозуміла: щось тут не так. Потім відчувши на своїй шиї укус упиря, я стала тварюкою ночі.
Жилось важко, їсти щось треба, мій коханий вампір учив добувати собі їжу та сховок. Коли на нашій вулиці сталась невеличка пожежа, так хат тридцять згоріло. Мій вампірчик також згорів. Ох, натерпілась я тоді від віруючих, що б їх інквізиція забрала!
Ну далі почались сірі будні, з першими променями місяця виходила на полювання, наситившись, плелась до дому, де під ранок засинала. І так тридцять років. Коли прийшли другі вампіри то прийняли мене до себе, напоїли-накормили, тай життя навчили, книги заставили читати. З примітивної кровопивці перетворили мене на розумно промишляюче створіння. Поклавши гроші на рахунок, я почала жити, як свідомий вампір. Навчилась контролювати жертви, посилати думки що їм потрібно мене знайти, ну коли знаходили, сам знаєш. Ну тепер сиджу з тобою розмовляю. Життя, як нічне небо: безкрає, чорне і зірок менше ніж темноти.
– Ну, Анжела, ти свою історію в двох словах розказала. Уява в мене велика: недостачі домалювала, а як вампіром жити розкажеш?
– Навчу, завтра почнемо. – Відповіла Анжела і позіхнула трохи не звернувши собі щелепу.
Два вампіра засипали у своєму сховку. Їх чекало попереду вічне життя та тяготи з ним зв’язані. Надворі набирав своєї сили день. Люди починали знов свій сірий танок буденності який продовжувався протягом усього їхнього маленького існування. Просипаючись та спішучи на роботу, вони не піднімали рівень свого мозку до думок про їхнє існування в космосі. Вони також не знали про існування двох вампірів, які мирно бачили сни.

* * *

Була одна людина вона знала і про космос, і про сірих людей, і про духи, і про ізотерику, і про вампірів.

– Ну добре, Анжела, на тут книжечку Лафкрафта почитай, а я піду на ринок, куплю крові, тай погуляю.
– Іди мій спасителю купи крові та розвійся, але не заставляй мене терпіти твої апартаменти дуже довго. – Благоговійним тоном відповіла Анжела. Я її чуть не вдушив.
Закупивши крові та сховавши її в склепі на кладовищі, я рушив в сторону срокотеки. Там усе було по старому: те саме приміщення, та сама сіра тусовка, та сама гоніма музика. Підійшовши до діджея, замовив пісеньку Marilyna Mansona. Мене вже трошки знали і побоювались, ну ще б пиво я завжди п’ю сам, а якщо хтось підійде поговорить то на довго їх не вистачає. Смаки мої теж вивчили, в основному Арт, а решту по трохи. Шефа знав, та підбив на готік вечірку а-ля вампіри, там ще парочка вампірів прийде. Ги. На цій оптимістичній мелодії “Antichrist Superstar”, я вийшов від діджея та оглядів зал. Деякі лиця дивились з відвертою ненавистю. Погляди декількох людей вимовляли величезну радість та вдячність. Було за що дякувати, самі могли в діджея замовити пісню, він людина добродушна. Ні, що “друзі” подумають. Дехто відверто розглядав як товар на базарі. За своєї людської бутності я звикся з цими поглядами, які я відчував на собі, а ставши вампіром вони перестали мене настільки донімати, щоб нервуватись та червоніти. І вампіри не вміють червоніти, навіть коли дуже соромно, або відчуваєш себе не в своїй тарілці. Так нас нагородила природа.
Мою увагу притягнула одна особистість, не людина, а особистість. Вона була, як крапля крові в зливі дощу, яку вампір відчує зразу. Це була не намальована блондинка, в погляді якої читались знання і розуміння недоступні іншим сіреньким. Я знав, що зобачити не намальовану дівчину, до добра це не доведе. Ніхто більше не привертав мою увагу. Ні срокери, ні баби, які виставляли свої величезні груди на показ. Було таке враження, що на одну можна було лягти, а іншою прикритись, і ніякого силікону. Крові небось літрів чотири чи п’ять.
Підійшовши до не намальованої кобіти, щоб познайомитись.
– Привіт, як тебе зовуть? – Поздоровкався я.
– Марта, а тебе?
– Богдан. Марта – владичиця, наставниця. Гарне ім’я. – А очі такі глибокі і розуміючі, давно таких не бачив, правда в коваля Миколи такі. В таких очах і втопитись не гріх.
– Що ти тутка поробляєш?
– Шукаю жертви. – чесно відповів я. Марта здавлено розсміялась ніби не повіривши мені, а потім моментально посерйознішала. Ніби зобачила щось таке, що тільки їй видно.
– І хоть одну знайшов?
– Парочку знайшов. А ти наставниця що та поробляєш?
– Мене знайомі затягнули на оце, оце…
– Срокотеку. – Підказав я.
– Так срокотеку. Сказали тут людей цікавих повно, познайомлюсь з кимсь. А тут по правді не заангажоване інтелектуальним розвитком зборище придурків.
– Правда твоя, людей мало, усе тільки срокери. І не спускаються зі своєї купки гівна, яка здається їм дуже високою.
– Ну ти мене врятував. Як тебе помітила, щось таке промайнуло в голові, “не проста це людина з тусовки”. Цікаво. – Марта задумалась про щось своє.
Взявши пляшку вина, та зайнявши столик, почалась розмова. Марта не тільки була кобіта з глибокими очима, а ще й з ясною головою. Почавши триндіти з людей і теперішнього суспільства, мило перевівши тему на телепатію, і закінчувавши гаданням на картах Таро. Я так засидівся, що ледве встиг забігти за кровкою на кладовище. Попрощавшись з Мартою, пообіцявши, що ми ще зустрінемося, взявши адресу до її сховку. Я з величезною швидкістю забіг до дому. По дорозі налякавши ментів, коли обганяв їхню машину, пішки. Закривши за собою двері та сховавши кров, я сів у кріслечко і задумався. Я закохався. Вампіри не закохуються, чи закохуються. Зайшовши в кімнату і побачивши Анжелу яка корчить страшні гримаси, і недобре всміхається.
– Ну що нагулявся падло зубасте. – Анжела була в найвищому екстазі дурного сміху. Вона уважно подивилась на мене. Всміхнулась і ніби прочитавши мої думки сказала.
– Та ти мій дорогий мученик закохався. Ну-ну з вампірами таке також буває.
Відповідати не було необхідності. Випивши на сон, по бокалу крові, ми завалились спати. Наставник в сні кликами скрегоче, так недобре що аж душу розбирає. Ну нічого я в сні копаюсь, якось то воно буде.
Два вампіри заснули. Мисливець на вампірів проснувся, почухавши голову і відчитавши молитву в нього почався новий день. Коваль Микола обдумував своє гадання. Люди знову пішли бо буденних справах.

* * *

Наступала ніч. Марта розклала карти Таро і намагалась в’їхати в їх скритий зміст, в мерехтінні одинокої свічки.
– Анжела, в тебе деякі кістки уже зрослись, особливо на голові. Так що давай розказуй про вампірів, та їх слабкі місця.
– Ну, добре, неси кров, слуга, і вкушай столітні знання.
Я приніс напої та всівся по зручніше, і Анжела почала своє сказання.
– Вампіри древня раса, яка пішла від всіма знаного Каїна. Так, що наша історія танеться ще до рождества Христового. Як усі знають Каїн убив свого брати Авеля. Бог намазав п’яти Каїну салом та вигнав з раю попутно проклявши його на вічне життя та випоюванням крові собі подібним. Каїн довго не думав знайшов собі дружину з якихось демонів і зажив з нею попутно попиваючи кров простих смертних. Пару людей він зробив вампірами, наскучило йому одиноке життя. І так зародилась велична раса вампірів. Кажуть що Каїн ще до цих днів ходить по білому світі та п’є кров. Я віру у цю казку інші ні.
Ну, зі свого малолітнього досвіду, я знаю що. Срібла ми не боїмось, сам носиш. Свята вода і всякі там Розп’яття нас не зачіпають, ну хіба що тебе захочуть втопити в Святій воді, тільки нам кисню для існування тре менше. Я провела години півтори в озері, ховалась від мисливців на вампірів. Ті падлюки спочатку мою схованку спалили, але їм було мало, і вони полляли мене Святою водою. Добре що не бензином. Значить сонце нас може спалити так як і вогонь. Проблема зі сонцем напевно в тому що в нас втрачається якийсь пігмент шкіри, який я не знаю. Так що коли тебе на сонце витягнуть в чому мати родила, відчуття починають притуплюватись рухи стають повільнішими. Треба швидко розібратись з кривдниками, і шукати куди сховатись. Вбивання осикового кола в груди тільки дратує нас. Починаючи кричати вульгарності, яким позаздрить бабка на базарі, кидаємось на зловмисника. Треба відрізати голову. Сама знаю колись так робила. Тюк і нема вампіра, з людьми так само. Ми міцніші за простих смертних і краще сприймаємо навколишній світ. Ну з регенерацією в нас краще. Переломи кінцівок заживають за битий місяць, півтора. З втратами тих самих кінцівок, маленька проблема. На їх відростання іде по декілька десятиліть.
– Це все дуже захоплююче, але я більшу частину перепробував. Як на рахунок всякої там телепатії, гіпнозу, внушання, пірокінезу, телекінезу, та ще бог знає чого?
– Ну телепатією, гіпнозом та внушаням захоплюються усі вампіри та деякі люди. Дуже файна штука думки читати та посилати, заставляти робити те що треба тобі. Можна жертви до ліжечка замовлять, внушати їм всяку фігню, затуманювати свідомість, казать що вони мають робити, я так до ранку можу розповідати про гіпнотичні впливи. Але ти мій любий мученик, це можеш робити без особливої підготовки. На яку йде багато років важкого праці. І мені страшно цікаво чого.
– Це від того Анжела, що я коли був людиною книжки читав, на відміну від декого. Дуже цікаві і повчальні. І читав вдумуючись в їх глибокий або недуже, зміст. І експериментував, і роздумував над ними і їх прихованим значенням. Вибираючи, що можна робити, а що ні. Це з вигляду я такий глупий та зубастий.
– Ну добре вмовив, розумник начитаний. Ще скажи, що це від твого способу життя, патлатості та музики яку ти слухаєш.
– Звичайно думаєш чого вікінги патлаті ходили? Думаєш від ідейних переконань. А книжки і Арт-рок тобі, Анжела, не мішало б почитати і послухати. Не діставала б мене з дурними твердженнями та догадками. Як щоб додумалась.
– Ой-ой які ми розумні.
– Це прості речі, які я розумію і знаю. Це як знати що сонце завтра знов вигляне з за горизонту.
– Чудь не забула розказати, як вампірів роблять. Значиться мало того щоб вкусити крові майбутнього вампіра і напоїти своєю. Треба ще його душу підтримати, коли буде вкушати твою кров і ставати мертвим. Тоді одне тіло має зайняти дві душі і коли перетворення закінчиться потрібно показати душі її обновлене тіло. Розповісти як ним повелівати і користуватись. І це проходить на іншому рівні свідомості. Коли все закінчиться сам второпаєш. Перші рази завжди виходить, потім на старості століть виходять страшні дауни, старечі маразми мабуть передаються. Головне коли душу в оновлене тіло відішлеш не забути юного вампіра від себе відірвати. Бо малявки всі такі, хочуть шоколаду і по більше. П’ють і напитись не можуть тварі ненажерливі.
– Зрозуміло.
– Ти чого це надумав на світанку свого створення другом обзавестись?
– Так. Давай краще музику послухаєм.
– Ну добре, вмовив, чортяка язикатий. Заводи шарманку, раптом сподобаю твого року. А про вампірів та більш нічого розказувать не потрібно. Основу я тобі дала, далі діло за тобою за твоєю патлатою головою.
Довго роздумуючи щоб це включити. І на кінець придумавши, для затравки я включив The Doors, потім вмикнув Pink Floyd “The Division Bell”, потім пішли “Porcupine Tree”, ну і на завершення прослуховування я ви брав Petera Hammilla “Sonix”. Добре що апартура була класна, я умудрився це все запхати за одним разом, щоб без передишок, і приготувався від’їхати під цю прекрасну і пестячу слух музику.
Коли вампіри вкушали плоди творчості такого класного дядька як Peter Hammill. Сонце виповзало з своєї схованки де ховалось від нічних створінь.

* * *

– Добре піду пройдусь. – Сказав я Анжелі.
– Куди ти йдеш закоханий вампір? – Чого в неї така саркастична усмішка? Треба по дорозі до дому зайти на будівлю і стибзять цегли, потім напхать в наволочку і ….
– Мене Микола зове.
– Який?
– Та коваль знайомий, він колись мене вчив. І я не доробив свого меча.
– Як він тебе кликав, листа вислав чи що? Телефон давно не дзвонив.
– Телепатія друг мій, телепатія.
– Слухай, як виходити будеш, постав Hammilla послухать. – Ого Анжелі сподобався Арт-рок, тільки вона ще стидалась цього відчуття. Ги будуть з неї люди.
Коваль Микола жив в гарному районі. Там стільки крутих було, що аж моторошно стає. Хатів собі понабудовували, муром обнесли. В кого мур вищий за інші, то або священик, або міліціонер. Якось заліз на такий парканчик, а там все подвір’я заковане в окови бетону та каміння. Аж страх бере, невже люди такі дурні, щоб зруйнувати природу яка їх оточує. В коваля була своя студія, і він мав багато клієнтів. Ковані решітки в наш час пилок по металу, болгарок і газових різаків, були в моді, і користувались попитом. Сіренький дим валив з димоходу майстерні в своїй неспішній течії. Микола стояв біля решітки і попивав настій на травах, він мене чекав.
– Здоров був, Богдан. Пізно ти ходиш по дворах і парках. – Привітався Микола і схопивши мене ведмежою хваткою, поплескав по плечу. Навіть ставши вампіром мої нутрощі ритмічно вдарялись о ребра від таких могутніх ударів.
– Ти мене покликав і я прийшов.
– Ну заходи чаю поп’ємо, поговоримо. Я за тебе переживав.
Розливши гарячого чаю, та розмістившись на старих кріслах я озирнувся. Кузня була такою якою я її запямятав. Горн з розпеченим вугіллям від якого дуло горячуще повітря, наковальня на якій лежав мій недороблений меч, та купа різних інструментів призначення більшої частини яких я не знав. Меч був майже закінчений, залишалось підгострити надіти прекрасну гарду і прикріпити противагу, намотати шкіру та меч готовий. Піхви теж були готові.
– А чого ви за мене переживали? Як бачите живий здоровий.
– Сон мені був. Та руни лягли в цікавому розкладі. Я дуже довго думав над ним. Руни сказали, що ти застряв між смертю і життям. Потім до мене дійшло, що ти зустрів якусь пані, і попав в такий стан. Але ти живий і п’єш зі мною чай, навіть говорити не розучився. Пізніше я додумався, що ти став створінням ночі яке живе вічним життям і тобі скоро знадобиться меч, отже я його докував. І ще в тебе очі стали глибші, ніби вони бачать щось таке, що недоступно простим смертним. – Микола вдався в розкладання рун і їх пояснення. Частину я допетрав частину він мені пояснив. Руни я знав і любив, тому зрозуміти їх не було великою проблемою.
Розповівши Миколі про свої нічні походеньки і довівши меч до ладу, його треба було охрестити по древній традиції. Назвавши його Pious, та охрестивши своєю кров’ю, яку меч з жадібністю втягнув в своє сталеве тіло, я зрозумів він буде мені допомагати в моїх починаннях. Ритуал був закінчений. І не дай Боже старий чи молодий меч не прийме крові, тоді ти йому не підходиш і він не буде служить правдою і вірою твоїй руці. Може попастись меч “приколіст”, тут тобі і смерть. Микола був дуже задоволений вдалою церемонією і на радостях знов мене обняв. Він був надзвичайною Людиною, Людиною з великої літери.

Розпрощавшись з Миколою я пішов в сторону схованки. Проходячи темний провулок мене окликнув чийсь голос.
– А ну стій, створіння пекла. – Відчувши легеньке коливання повітря і встигши трохи відскочити, як показала біль в лівому плечі не дуже вправно. З арбалета в мене ще не стріляли.
– Ти в мене попав клятий придурок.
– Але не вбив. – Другий раз я йому не дав вистрілити. Вирвавши цю страшну зброю з руки зловмисника і закинувши її подалі я почав витягувати стрілу. Добре що наконечник не розривний, я такі колись бачив, тонка робота. Від удару спрацьовував нехитрий механізм на пружині і наконечник розлітався в різні сторони. Бах – і голова перетворювалась в кроваву мішанину кісток, крові і сірої речовини. І взагалі ідіотам таку зброю давать не можна, арбалет з сотні кроків пробивав найміцніші лати лицаря. Далекобійність була менше ніж у лука, а от вбивча сила такої ахіней була дай боже.
Витягнувши з полів свого чорного пошарпаного погодою і хуліганами плаща, розп’яття та схопивши його двома руками мисливець на вампірів почав читать молитви. Чи то від страху, чи то щоб мене вразити знаннями священної книги. Гарне розп’яття таке над ліжком не гріх повішати. Витягнувши стрілу я подивився на мисливця. Він побачив мій погляд і сказав таким повеліваючим тоном.
– Читай молитви прокляте створіння, настала смертна для тебе ця година. – Говорив він нароспів і не дуже в риму. Прочитавши декілька молитов, від яких очі мисливця полізли з орбіт. Він напевно уявити собі не міг, що створіння пекла можуть знати такі молитви. Оскільки витрішкуватий мисливець був кмітливим хлопцем, не розгубився почав тикати розп’яттям мені в носа з словами.
– Я тебе не боюсь вампір, моя віра сильніша твоїх чар!
– Ага, а чого ноги трясуться?
– Бог мене захистить!
– В тебе є два вибори, сховати розп’яття і перестати займатись демагогією, або тріснути мене ним по голові, більше користі буде. – Фанатик попався. Коли я взявся за срібне розп’яття голими руками. Тарахтіння закінчилось.
– Так давай потриндимо. Я тобі зла не бажаю, я добрий вампір.
– Я тобі не вірю. – Вже тихіше сказав вампіролов.
– Прийдеться. Пропоную угоду.
– Я не підписую угоди з сатаною!
– Ну до сатани мені далеко. Ти будеш слухати чи ні?
– Буду. – Діватись йому було нікуди.
– Добре. Значить через декілька днів я стрічаюсь з шайкою вампірів, яким хочу відімстити. Ти допоможеш мені, я допоможу тобі. – Дуже довго думаючи і приймаючи рішення, а може читаючи молитви щоб заспокоїти ноги, які завсім перестали його слухатись. Він сказав.
– Добре згода. – І я взявся розповідати план помсти та усі деталі плану.

Прийшовши до дому мене встрічалв Хеммілл. Анжела находилась в музичному полоні. Почекавши поки затихне музика, потривожив її забуття. Не можна рухти людину коли вона слухає рок.
– Як Микола?
– Добре.
– Покажи меч. Гострий? – Широка усмішка задоволеного кота вилізла на її обличчя.
– Я зустрів мисливця на вампірів.
– Ти його з’їв?!
– Ні, я з ним уклав угоду по вилову місцевих вампірів.
– Добре. Смерть мухам.
Під звуки Пінків наступав день.

* * *

Під звуки Діму Борджір починались приготування до готік вечірки аля вампіри. Я зайнявся підбіркою музики і матюкав діджея на чому світ стоїть. Дійшовши згоди і розуміння ми зупинились на такому виборі: Sisters of Mercy, Fields of the Nephilim, Evereve, Anathema “Alternative 4”, Dreadful Shadows, Dark Reality, Grave Flowers, Saturnus, Wish, Dawn of Oblivion, Lacrimosa, Cure, Bauhaus, My Dying Bride “Dreadful Hours”, Moonspell “Ivreligious” “Sin/Pecado”, Tiamat, Paradise Lost, New. Cradle of filth звичайно не готіка, але вони грають професійно, за що їх і нелюблять, продались. Нічо вони не продались просто музикою заробляють гроші, і не папсою, а блеком. І мені подобаються!
Прийшла Марта. Я її почуяв ще за дверима. Лице в неї осунулось і було страшно сумне і задумане. Склалось враження, що її щось дуже тривожить, або страшно учора пила. Може і те і друге, і вона не може вирішити поставлену проблему, як мінімум дві судки.
Підійшовши вона сказала:
– Я хочу з тобою дуже серйозно поговорити.
– Я знаю почекай мене і ми підемо пройдемся.
Висказавши діджею ще декілька матів і сказавши що я про нього думаю, хотів піти. Діджей був не промах і теж висловив свою думку: на рахунок грін-пісу і мертвих котів. І звідкіля він про Грін-піс взнав? Попрощавшись з шефом клюбу я рушив в довгу прогулянку з Мартою.
Марта дуже швидко заговорила, ніби боялась щось забути, або щоб я не перебив хід думок і слів.
– Я недавно гадала. На Таро і вони мені такого наговорили, я так боялась. Сказали що ти не людина, ти наполовину демон наполовину людина. Там була ще кобіта, не знаю хто вона чи що. Ми сиділи на зеленій поляні де вітер шептав чудернацькі розповіді про нас. Ми слухали його і розуміли. Ти маєш виграти якусь битву, страшну. Ти маєш захистити мене, і об’яснити в чім тут справа. – Марта була страшно перелякана. Тож треба пострічати двох гадальщиків в такий короткий термін. Мені з ними везе.
– Я вампір. – Збрехати я б не зміг.
– Це не смішно! – Закричала вона.
– Ніхто не сміється, і в мене немає причин казати неправду. – Відчувши як копошаться думки в її прекрасній і розумній голові, налізаючи одна на одну, викидаючи одне твердження і замінюючи новим. І коли всі думки розбіглись, як таргани налякані світлом яке включив їх добрий друг, людина. Залишився лише один самий великий і самий наглий, це була думка “він мене розігрує”. І тут на думку про розіграш впала інша “це все правда” та роздавила розіграш, як важкий тапочок роздавив жирного і наглого таргана.
– Я тобі вірю.
– Я знаю Марта, тепер все буде добре.
– Ти маєш мені усе розповісти.
– Добре. З відкіля почати.
– З самого початку.
– Ну я став людиною ночі… – Виклавши все як на духу, я відчув величезне полегшення, ніби величезний могильний камінь впав з плеч. Провів Марту до дому, і поцілувавши сказав:
– Не приходи завтра на срокотеку, там буде бій на смерть.
– А… – вона зам’ялась. – добре я не прийду. Але на таку готік вечірку аля вампіри, гріх не прийти. Зобачити ці всі морди, які слухають Справжній Рок.
– Нічого колись надолужиш втрачене. – Я вже був готовий ринутись на крилах кохання до дому, коли почув невпевнений голос.
– Я теж хочу стати вампіром. – Я всміхнувся.
– Потім ми поговоримо на цю тему, а зараз спокійної ночі.
Завтра буде кровава ніч, помста рокера-вампіра страшна.
На цій оптимістичній ноті Богдан заснув. Мисливець ремонтував свій поламаний арбалет і читав молитви. Марта заспокоїлась і заснула. Шеф Лисий Бубн продумував хід розмови. Коваль Микола попивав свій настій на травах та важко роздумував над якоюсь тільки йому цікавою темою. Ніхто з них не знав, що принесе наступивши ніч.

* * *

Ніч наступила!
Швидко перекинувшись декількома словами з Анжелою. Богдан одягнув чорного плаща, капелюха, червоного шалика та перекинув через плече меч на широкому поясі. Так щоб ефес був з правого боку голови, до якого зовсім неважко було дотягнутись.
– Об’являю сезон полювання на вампірів відкритим. – Сказав юнак який походив на мисливця за вампірами.
– Іди і нехай прибуде з тобою мир – Нічого цегли я вже приніс.
Зайшовши на готік парті аля вампіри, Богдан оглядів ціпким поглядом усю вечірку, яка була в самому розпалі. Грали “Cradle of filth”, хоть це блек, а не готік народ перевдягнений в вампірів, відьм, і всяку нечисть, балдів. Ну і готик вечірка, добре що хоть усів в чорному і на людей подібні.
– Все готово. – Сказав мисливець.
– Добре почекаємо, пива поп’ємо. – Народу було небагато так чоловік тридцять, жаль мало хто виживе. Пісні змінювали одна одну, а Лисий Бубн з компанією не появлявся. І тут на пісні Lacrimosa-и “Copycat”, відчув приближення інших вампірів.
– Готовність тридцять секунд.
– Слухаю старший товаришу вампір.
– До лисої голови руку не прикладають.
– Слухаюсь.
Ми встигли розділитись і зайняти позиції. Лисий Бубн зі сворою собак, тю вампірів, зайшов і направився до мене. Двоє залишились стерегти вихід щоб ніхто не втік. От гулянка буде на славу жаль Анжели нема.
– Вітаю тебе брате. – Сказав Лисий Бубн.
– Я з тобою не братався, але й тобі дай боже здоров’ячка. Бачу шрами які залишила Анжела ще не зажили і воно тобі пригодиться.
– Я сюди не лайном обливатись прийшов, а поговорить, як розумні вампіри.
– А жаль, якби знав що поговорити більше б гівна захопив.
– Є одна проблема, в нашому затхлому місті старий вампір. Він є головний і всі його мають слухати. Я хочу щоб ти допоміг з ним розправитись, бо в моїх остолопів ще моя кров на губах не висохла. А ти хлопець хоть молодий зате вправний, більше за мене знаєш.
– А сам з ним не пробував розібратись?
– Пробував. Тільки він мене з порога ще срібним прутом огрів.
– Ми ж срібла не боїмось.
– Так він з порога. – Обіженим голосом сказав Бубн.
– Тоді ясно. – Я ледве стримувався.
– То ти і старші вампіри не бояться. А мені досталось з самого розмаху по плечам і прутик важив не менше шести кілограм та ще й з порогу. Ось так.
– А я думав чого ти такий лисий. Тепер знаю.
– Поможеш чи ні?
– Ні. Я до старших, тим паче вампірів повагу маю.
– Ні? Тоді помреш в муках. Він встав за столу і повернувся.
– Сама більша мука це з тобою говорити. – І з криком смерть мухам, Вихопив Pious і рубанувши навідмаш. Я трішечки промахнувся і широка рана розполосувала його груди. Застогнавши і викрикнувши якісь екзотичні мати він рушив в мою сторону з явними намірами вкусити моєї крові. Ще пару швидких випадів і він перетворився на кровоточаче тіло без лівої руки. Поглядівши в його очі які були переповнені біллю та ненавистю рубанув точно в горло. Добре я колись до Толкієністів на треніровки ходив. Лиса голова покотилась по підлозі. Хтось страшно закричав.
Рубанувши ще одного вампіра так що голова частина торсу і права рука впали на землю. Почулись крики, які звучали в унісон з “Cradle of filth”. Музика для вух вампіра. Молоді вампіри в яких ще не висохло не буду думати що. Кинулись на людей. Мисливець устиг підстрелити двох вампірів і одну невинну дівчинку в одежах вампіра. Стріляв точно як я казав в око, щоб йому ладно було. А та дівчинка напевно його колись образила.
Добивши останки вампір і людей я став оглядатись. Мисливець направив на мне арбалет. Стріли були уже розривними по моїй пораді. Слухається падло добрих порад. Коли він майже натиснув на курок в залі з’явилась ще одна тінь. Тінь стукнула мисливця по чолі його ж арбалетом і він не встиг мене убить. Перед моїм поглядом стояв вуйко років так тридцять п’ять. Калюжа мочі мирно розпливалась з під мисливця. Потім я відчув що це вампір. Старий вампір і його силу душі та розуму можна було помацати руками. Я йому вклонився, руки схрещені на груді, лезо меча паралельно провій руці кінцем у низ, віддавшись на його милість. Я вже десь це бачив, дежав’ю. Він посміхнувся і сказав.
– Розважаєтесь, похвально. Можна з вами. – Глос його був ніжний як шелест вітру в старих дубах.
Ми прийнялись обпиватися кров’ю.
Прийшовши до дому живіт жалібно урчав і я завалився спати.
З першими променями сонця проснувся мисливець, який не знав як попав на кладовище. І звідки цей не виносимий запах. Почухавши голову яка страшно боліла і прочитавши молитву, він поплентався до дому. З першими променями сонця зайшов шеф, готік вечірки аля вампіри, щоб оглядіти свій клюб. І його заспаному погляду постала картина: Купи людських і вампірських тіл лежали розірвані на підлозі клюбу. А саме страшне, що не було жодної крапельки крові.

* * *

– Ну ти вчора нахлебтався. Хоть би мені когось приніс.
– Я себе ледве до дому доніс, а ти ще про якусь їду говориш.
– Жадіна. Як мені то з холодильника, а як собі то живу і в таких кількостях.
– Замовкни не до тебе зараз. А в вампірів бувають розлади шлунку?
– В тебе будуть. – А жаль за наволочкою в іншу кімнату йти треба.
Провівши ніч у туалеті я розповів Анжелі про свої нічні походеньки. Вона здивувалась що старий вампір мене не вбив, пообіцявши розпитати його при можливості. Остаток ночі ми слухали музику і розмовляли без слів, телепатія. Було дуже цікаво. Навіщо люди мобілки придумали краще б телепатію розвивали. Через декілька днів Анжела Вольф Піст Каріна Селєна де Лаван умм Талиб ібн Фарід поправилась та попросила довести її до туалету. З недрів кімнати гігієни доносились радісні викрики.
Поговоривши з Мартою я зробив її вампіром. Анжелі знов прийшлось розповідати про вампірів та їх звички, подушка не понадобилась. Ми в трьох смачно пополювали і поговорили, обійшлось без жертв з нашої сторони. Розпрощавшись з Анжелою яка обіцяла давати про себе знати, вона пішла до старого вампіра, сказала що знає його. Ми з Мартою почали нове не для простих смертних життя. Проводили час як подобає вампірам. Декілька раз побували в гостя у Анжели і її друга та попили трав’яного настою Миколи. Сказавши як нас знайти Анжелі і Миколі ми рушили з міста.

* * *

Купивши хатку разом з гектаром землі і гарним сухим підвалом без мишей, яка розляглась на пологому схилі горбика біля лісу. Ферма де були корови була недалеко, там була даруюча життя кров. Відкривши рахунок в банку на солідну суму, залагодивши все з оплатою, і остальними мирськими справами, можна було рушати в путь.
Сонце, ще не зайшло за горизонт, забарвлюючи небо в колір червоної крові. І двоє мандрівників з легенькими рюкзаками і такою ж легкою ходою, йшли по пустій дорозі на захід. Я знав, що вони добрі друзі, а може навіть і більше. В світі заповзаючого сонця вони набували ореол, як святі. Може вони святі? Ці двоє людей чи ангелів, “ангелів смерті” – сказав чийсь голос, взялись за руки і помандрували далі у безкраї простори лісів, де могли вести свої розмови з дріадами. І танцювати під місячним прожектором, давно забуті людьми танці . Перервавши свої роздуми я швидко повернувся до розчищання бур’янів, які полонили старе кладовище.