З висоти пташиного польоту було видно прямокутну будівлю з темно-зеленою покрівлею. Маленькі люди-студенти (чомусь мені здалось що це були саме вони) метушились на галявинах зеленого парку. Величезні дерева утворювали правильний круг з прямокутною будівлею в центрі.
Ракурс, як завжди помінявся, я був надзвичайно радий, що стою на своїх ногах і на землі. Сонечко приємно зігрівало тіло, після прохолодного вітру висоти. Але я ніяк не міг зрозуміти, чи це був якийсь навчальний заклад, чи це була психіатрична лікарня. А іди до вивіски, котра виднілась біля головних воріт мені аж ніяк не хотілось.
Нарід щось дивно заметушився навколо. Ті хто кудись біг, змінив напрямок і побіг до будівлі. Хто лежав чи сидів підвівся і вирушив в тому ж самому напрямку. Молоді люди котрі виходили з будівлі тримали щось жовте, може навіть золоте і ці предмети виблискували яскравими спалахами на сонці, боляче ріжучи мені очі.
– Ключі! – пролунав голос серед натовпу.
Весь люд, вже не йшов, вони всі бігли, бігли в будівлю. Штовхались, лаялись, падали, підводились і бігли далі. Нагадували футбольних фанів, котрим відкрили касу з білетами на матч тисячоліття. А звідтіля виходили, вже з гордо піднятими головами та ключем, котрий міцно стискали обидвома руками. Щось колихнулось в моїй голові, зарухались важелі і я також направився в пошуках свого ключа.
На сходах, увагу мою привернула руда голова, щось знайоме було в обличчі його власниці. Сірі очі хитро всміхнулись, але на лиці залишалась байдужа маска. Мене взяли за руку і силою потягнули через натовп, подалі від сходів. Прийшлось підкоритись.
Маленькі дубові двері, почорніли від старості, але замок блищав полірованою міддю, що наводило на думку про його часте вживання. Я покрутив ручку – двері, звісно ж були, закриті. Кам’яне лице, обрамлене мідною зачіскою, змінилось відвертою та теплою усмішкою. Я побачив перед своїм носом два кулаки, котрі помаленьку розкрились, а на них покоїлись золоті ключі. – Один твій – голос був дуже знайомий, але я ніяк не міг його впізнати. Я вибрав ліву руку.
Ключ був холодним на дотик, а відблиски сонця різнобарвними зайчиками скакали по стінах, час від часу стрибаючи мені у вічі. Замок з тихеньким “клац” повернувся, двері безшумно відчинились. Попереду була темрява, я озирнувся і зрозумів, що залишився на одинці. На одинці зі своїм страхом, страхом перед безодньою із непроглядної темряви.
Я не довго вагався, двері відкриті і щоб не приховувала темрява це буде щось нове і неповторне, можливо не завжди позитивне. Крок, другий, я провалився в темний безкінечний коридор, котрий привів мене на широку галявину осіннього лісу!