На дворі було пасмурно, гарний день для смерті.
– “Я вже давно подумував “про це”. Навіть декілька раз спробував, але інстинкт виживання не давав довести справу до кінця. І ось, ще одна спроба. Спроба кинутись вниз з багатоповерхового будинку. Я продумав усе, і навіть ці думки, що будуть мене тривожити. Мама казала, що я розумний. Все прорахував. Навіть врахував куди я впаду. О, сходи хмарочосу на шістнадцять поверхів. Коли піднімусь на дах залишиться сорок вісім метрів до свободи. Свобода – вона мені необхідна, як вітер птиці, як вода рибі, як земля рослині, як вогонь людині. Земля – це добре. Так вже скоро, ось сходи на дах. Ні! Що це за кобіта! А, пройду так.”
– Ти куди зібрався?!
– На дах!
– Ану марш вниз!
– А що, ти мене зупиниш?
– Зупиню! – “ну дурнів розвелося, на дах йому захотілось.”
– Попробуй. – “ну дуреп розвелося, зупинити мене захотіла.”
– Оскільки ти умудрився вилізти все ж таки сюди, то давай злазь!
– Ти тільки подивись який краєвид!
– Надивився тай пішли! – “ну що він кидатись надумав?”
– Не можу. – “от причепа.”
– Чого?!
– Сюди прийшов, щоб покінчити своє нікчемне існування самогубством! – “ще кроків десять і край мого життя.”
– Що взагалі?! Кінчають самогубством тільки слабкі. – “ну що за день, треба було вдома сидіти! А так рятуй дурного хлопа!”
– Я більше так не можу. – “п’ять кроків і вічність.”
– Якщо ти кинешся, то я з тобою! – “може зупиниться і не скочить?”
– Ха-ха – “ось воно право вибору. Зробити крок чи ні?
– Ну давай стрибай і будеш мати мою смерть на своїй совісті! – “підійду ближче. Ого!!! Високо!”
– Краще йди собі та не заважай. – “групове самогубство.”
– Я бачу тебе важко переконати! Тоді лови мене! – “Я навіть передбачив те, що можна поламатись і не вмерти. На землі лежали бетонні блоки омиті дощами і снігами з яки вилізли ржаві куски арматури. Кінчають самогубством слабкі!!!
– Що тут сталося вуйку?
– Та якась дурепа кинулась з даху на арматуру.