Шанси зустріти когось у цьому затишному та затхлому місці прирівнювались нулю. Скажіть мені, ну хто о пів на другу ночі, захоче відвідати одинокий склеп у такому глухому закутку кладовища?
Ніч була просто чудова – яскраво сяяв місяць малюючи білий квадратик з сірим хрестом-тінню на стертих плитах підлоги. То тут, то там вривались в свідомість дати народження та смерті. Я нарахував чотири надгробка, всі мали одну фамілію – родина. Потихеньку місяць підібрався до мого сховку в кутку і освітив пусту пляшку з під вина, дія алкоголю закінчилась, тіло почало скаржитись мозку на холод, я почав замерзати. Пора було втікати додому. Але тут було так затишно, в душі наставав спокій.

– Просипайся! Давай вставай!
– Я, вже не сплю! – “навіщо було мене будити в таку рань?!” – Мені приснився цікавий сон: я блукав по кладовищі, пив вино в старому склепі та думав над різноманітними ідеями, аж поки ти мене не розбудила!
– Сніданок на столі, гаряча вода в чайнику. Все, я пішла. – сестра була просто душка. Завжди піклувалась про мене і допомагала по мірі своїх можливостей.
Сніданок, вранішній туалет, вимкнені крани з водою, всі ранки злились в один. Він повторювався, повторювався, навіть не пам’ятаю, що мінялось в ньому за останні пів року, а можливо і більше.
Теплі, сонячні промені зігрівали землю після нічного сну. По сільській дорозі рідко їздили машини, а пішоходів не було ніде видно. Велосипедна поїздка завжди мені піднімала настрій. Пейзаж навколишніх зелених полів та декілька кущів, що урізноманітнювали його був настільки знайомий, що хотілось кричати. Як мені все це набридло. Тільки мрії рятували від нервового зриву на ґрунті роботи та сірості мого буття. Жах, такі думки з самісінького ранку мене просто добивали.
Я з насолодою прислухався до веселого переспіву пташок на дротах електропередач та кронах навколишніх дерев. На узбіччях почали з’являтися пішоходи. Знайомі різнокольорові дахи навколишніх будинків, нехитрі фасади новобудов, зграя собак, що гналась за мною до моста. Чому саме до моста? Я ніяк не міг збагнути, що їх утримало від подальшого переслідування.
Щось змінилось, весь мій мозок кричав про зміну навколишнього світу, але я ніяк не міг збагнути причини її походження. В животі зрадницьки забурчало і сніданок підступив до горла. Давно мені не було так страшно. Я довіряв своїм почуттям і вони попереджали про небезпеку. Нарешті я знайшов причину, що руйнувала цей однорідний пейзаж, який пропливав перед моїми очима так багато разів. Це був невеличкий білий камінчик, який поблискував біля повороту дороги. Цікаво, хто міг загубити цей кавальчик білого мармуру. Він був не більше сірникової коробки, поверхня його була полірована, грані закруглені. За формую нагадував надзвичайно здивоване око з чорною, правильної форми, діркою точно по центру. Метелик пролетів перед моїми очима і я провів його політ задуманим поглядом та знову повернувся до розглядання куска білого каменю. Я подивися через дірку навколо, світ якось змінився, все втратило свої барви і стало чорно-білим. Мій чорно-білий велосипед, чорне дерево ліворуч, чорний метелик, велика чорна вантажівка попереду, що стрімко наближалась до мене. Метелик, він був чорний. Чому він був чорний?

Сірі стіни тунелю з правого боку танули в білій сирості туману. Легкий вітерець дув в спину і ніби підганяв невидимою рукою, заставляв швидше рухатись вперед. В темних закутках, свідомість виривала якійсь рухи, а уява вимальовувала фантастичних потвор. Поряд проходили, або пробігали люди, вони всі рухались в одному напрямку, напрямку виходу з тунелю, який світився білим овалом в самому кінці. На перший погляд вихід був зовсім поряд, але це тільки ілюзія, іти було дуже далеко. Цікаво, що я тут роблю? Почали попадатись дірки в бокові тунелі та портали, які манили чорною непроглядною пітьмою. На білому фоні виходу з’явились чорні плями, вони хаотично рухались і невгамовно наближались до мене, або я до них, це ще як подивитись.
Це були чорні метелики, їх були тисячі, вони втікали від світла в кінці тунелю, ховаючись в проломах стіни або за тіні подорожніх. Невеличка зграя безшумно пролетіла повз мене. Чому вони втікають звідти? Можливо їм подобається ховатися в темряві. Я проводжав поглядом ці міріади темних силуетів аж поки вони не пропали з поля зору. Мою увагу привернула яскрава вивіска в одному з бокових проломів і я направився туди.
Масивні дерев’яні двері, червона вивіска сповіщала, що заклад відкритий до сходу сонця, а велика зелена пляшка навела мене на думку про алкоголь. Я порився в кишенях і знайшов декілька срібних монет.
Мені подали вина і жареного м’яса. Ніхто з присутніх не звертав на мене уваги і я прийнявся насолоджуватись випивкою та закусками, неспішно переводячи погляд по прокуреному нічному закладу.
У відкрите вікно, приваблений яскравими вогнями лампи, залетів чорний метелик. Він зробив декілька нерівних кругів біла великої люстри під стелею, по центру зали і направився до мого столику. Сівши на протилежний край стола та склавши крила, метелик ніби вклонився мені і підкоряючись невідомому почуттю я схилив голову у відповідь. Коли я її підняв, напроти сиділа красива дівчина в коричневій шкіряній куртці і всміхалась невинною посмішкою хитрого кота, виставляючи на показ два ряди зубів. Сказати, що мене це зовсім не здивувало я не міг, я ледве стримувався щоб не вистрибнути з свого тіла та відправитись прямісінько на небеса, чи куди там відправляються.
– Привіт – весело сказала вона, та розсміялась.
– При-в-іт – видавив крізь зуби, я.
В моменті появилась величезна постать корчмаря і запитала, що замовить пані.
– Принеси мені келих, я вип’ю з цим молодим хлопцем. – її усмішка стала ще ширша і господар, важко ковтнувши слину, зник в пошуках замовлення. Появився він напрочуд швидко, бажав приємної та темної ночі та знову зник з поля зору.
Наповняючи вином стакани я помітив сильну різницю: її був скляний та кришталево чистий, мій був дерев’яний і я був більш ніж упевнений, що до мене з нього пили як найменше троє людей. Я випив залпом та наповнив його ще раз, разом з червоним вином до мозку поверталась сміливість та цікавість, підвівши очі я зустрів привітний та теплий погляд моєї гості.
– І так, давай знайомитись. Я, Ніна.
– Богдан. Дуже приємно. – вона з інтересом розглядала мене, неспішно попиваючи вино. Не придумавши нічого цікавішого, я зробив те саме. Чорне волосся було зібрано в акуратній хвостик, великі карі очі випромінювали радість та доброту, а її загадкова усмішка зводила мене з розуму. Вона була дуже вродлива.
– Як тобі тутешнє вино? – на кінець перервала мої фантазії, Ніна.
– Чудове.
– Добре, що тобі подобається, насолоджуйся.
Напевне я почервонів, вона дзвінко розсміялась і я знову наповнив наші келихи.
– Що це за місце? – нічого цікавішого мені не спало на думку, я просто втратив дар мови.
– Це бар. – Ніна, підморгнула мені і знову розсміялась.
– Добре, а ти?
– Я – вона оперлась на руку, відпила вина і знову всміхнулась – я, покажу тобі дорогу.
– Дорогу? Дорогу додому?
– Можеш називати і так. – Я знову наповнив келихи. Розмова не клеїлась, я нічого не розумів. Де я? Що я тут роблю? Що це за місце? В голові крутилось стільки питань, які бентежили мою свідомість. Я сидів вагаючись, яке з них задати першим.
– А що за чорні метелики були в тунелі? – на кінець мовив я.
Двері різко відчинились і в приміщення увірвався холодний вітер, а з ним здоровенний вуйко. Він різко направився в нашу сторону, в його руках з’явилась велетенська палиця, вона високо піднялась над столом. Я повернув голову, усмішка Ніни пропала, натомість на лиці застила гримаса ненависті та відрази. Вона усміхнулась мені.
– Вони – втікачі.
Сильний удар відкинув мене через декілька столів, я закричав в надії привернути увагу велетня, щоб Ніна встигла втекти.

– Він прийшов до тями.
– Ну на кінець, доктор сказав що тобі дуже повезло. Ти так налякав водія вантажівки.
Навколо стояли знайомі лиця друзів та родичів. Знайома стеля з зеленими зорями та білі, засніжені, хатки на картині праворуч. Купи книжок що ховалися в закутках кімнати. Я був вдома.
– Що трапилось? – поцікавився та спробував підвестись я, але біль не дала мені цього зробити і знесилений я бухнув на подушку.
– Спи, завтра ми тобі все розповімо. В декількох словах: тебе збила вантажівка, але ти отримав тільки безліч синців та подряпин і зламав два ребра. Все обійшлось, скоро поправишся.
Люди почали покидати мої покої, я залишився сам і почав згадувати, що ж все-таки трапилось. На столику біля ліжка стояв стакан з зеленим соком, а біля нього, біля нього лежав та поблискував у проміннях яскравого сонячного дня білий кусок мармуру схожий на здивоване око. Мої роздуми перервав знайомий скрип дверей.
– До тебе прийшли – сповістила голова батька і відступила, даючи дорогу новоприбулому гостю. Я закрив очі збираючись з думками.
– Привіт, Богдан. – цей дзвінкий сміх, ці карі веселі очі.
– Привіт, Ніна.