Життя, люди, прогрес, коло, техніка, комп’ютери, програмісти, системщики… Комп’ютер – досягнення науково-технічного прогресу. Прогрес. Сівши за кермо автомобіля можна дістатись з точки А в точку Б набагато швидше ніж пішки, але інколи так важко витягти свій товстий зад з шикарного і дорогого автомобіля. Колись люди їздили верхи, співали пісні своїм коханим і помирали за праве діло тримаючи в руках меч. Зараз вони їздять на швидких автомобілях, включають круті магнітофони – з яких лунають звуки бездушних пісень – щоб завоювати серце дівчини і помирають від лишнього холестерину або алкоголю в крові. Частіше помирають розбиваючись на своїй машині. Коли ти сів за кермо один – ти герой, коли взяв зі собою ще когось – ти остання сволота.
Якісь дуже невеселі думки окутали мою голову о четвертій тридцять ранку.
Мабуть цікавіше думати про гроші, які заробиш завтра, про те куди їх вкласти і як би купити подарунок дівчині, не дуже дорогий проте красивий. Міркувати над завтрашнім днем. Буде завтра дощ? Який светр краще одягти на завтрашню співбесіду? Буде пасувати він до моїх нових штанів та гарно начищеного взуття? Що про мене подумають люди?! Якщо дощу не буде, одягну сорочку і новий та красивий дармовис. Можливо вони набирають тільки порядних людей? Я буду порядною людиною! Я буду усім всміхатись і поважно кивати головою. Буду дивитись прямо їм у вічі. І при невимушеному погляді на килим, що коштує більше ніж уся моя одежа не буду непритомніти. Вони мене обов’язково візьмуть! За перший місяць роботи, отримаю триста доларів і винайму більшу квартиру, тоді буде куди складати мої нові костюми. А потім…
Цікаво багато людей думають подібним чином? Краще буду замислюватись над перспективою всепоглинаючого технічно-наукового прогресу. Мабуть це не філософська тема? Але вона краща ніж попередня – “про життя”.
Почну розглядати досягнення прогресу, що зветься комп’ютером. Я про нього багато знаю. Він допомагає заробляти гроші на існування. Ні. Знання про нього допомагають, не він. Треба кінчати цю погану тему про гроші. Ненавидіти, чи полюбити батьків за те, що купили мені колись цю іграшку? Але якщо її не купили, я б не просиджував стільки часу за комп’ютером і не знав того що знаю зараз. І лежачи на ліжку в таку ранню пору думав, як мені вчора залляли пивом новий піджак. Виходить замкнуте коло. Не було тоді комп’ютера – немає зараз знань. Ага і впливом кольорів на підсвідомість людини також почав цікавитись з подачі комп’ютера. Десь в інтернеті побачив статтю “Кольори в житті людини”. І далі захопившись цією темою, почав цікавитись – що ще впливає на людську підсвідомість. Кінга теж перший раз прочитав на дисплеї монітора. Взагалі багато можна паралелей провести між процесами які виконує людина і процесами в машині. Все-таки люди його зробили, а робили по своєму образу і подобі. Цікаво було б подивитись на першого програміста, така собі людина з квадратною головою. Правда люди давно уміли робити такі речі, що теперішнім навіть не снилося. Тепер при впливі технічного прогресу ми розлінились і забули про потенціал свого мозку. Протягом багатьох поколінь потенціал передавався на генному рівні, аж поки наша лінь не запхала його на такий далекий хромосом, що навіть хірургічним втручання його не витягнеш на поверхню. Своїм прогресом ми потихеньку себе знищуємо. Цікава думка. Люди навіть книжки тепер менше читають. Навіщо напружувати свою уяву? Краще нескладним жестом натиснути на кнопку пульта дистанційного управління телевізором і з повністю відсутнім поглядом поглинати фільм, сюжету якого треба бажати кращого сценариста. Чого цей фільм нас навчить? Добре коли його дивиться людина свідомість якої повністю сформована і збагачена чималим багажем знань, вона може оцінити кіно і зробити розумні висновки. Але коли людська свідомість не сформована і думати їй важкувато, то фільм вона подивиться і сприйме його за чисту монету, тай піде витворяти усілякі страхіття. Добре коли батьки у вихованні своєї дитини ставлять за мету навчити її думати, не думати як вони, а думати самій, самій усвідомити, переварити і зробити чи відчути висновки. А натомість нехай подивиться трішки, за той час можна пліткувати з сусідкою. І страшно дивуються, коли принісши додому кошеня та показавши своїй дитині, вона відбігає і каже: а в мене вже є котик. Дістає і показує електронну забавку на якій можна натискаючи різні кнопки, кормити свою тваринку, купати, водити гуляти і бавити її. За нею непотрібно прибирати і вона поміщається у кишені. Розумні ті батьки котрі не дали науково-технічному прогресу заволодіти і зіпсувати молоду та невинну душу. В сім років купляти дитині комп’ютер – це переходить усі межі! В кращому випадку виросте така людиноподібна потвора як я, а в гіршому я боюсь собі навіть уявити.
Знову мене на людей потягло. Краще подумати про виміри нашого світу. Наприклад про час. Ось час чомусь вважають четвертим виміром…
Я колись викину цей годинник. Пора збиратись і вирушати до роботи, давненько я там не появлявся. Системщик пора вставати! Що нам залишив на пожив день вчорашній? Вареники, чіпси та пиво – чудово. Ось зараз усе це з’їм і поплентаюсь на місце роботи комп’ютерів.
Ранішнє сонце неприємно пече очі. Як красиво. Яскраво червоне сонце ще повністю не показалось з за обрію. Хмари стали у рівненькі червоні ряди і уважно слухають його команди. Уся зелень проснулась і співає новому дню любовні серенади, дякуючи за чудове тепло літнього ранку. Птахи перескакуючи з гілки на гілку розповідають про нічні страхіття які довелось їм побачити. Ось потрохи починає просипатись місто для того щоб прожити ще один день. Сонні люди вилізають із своїх домівок і кудись прямують. Машини забруднюючи невинність ранку гуркочуть проносячись поряд. Прибиральники озброївшись мітлами вимітають залишки прогресу зі старих вуличок. Місто заповнює содом та гоморра, людей стає так багато, що стає важко пройти. Гучні неприємні звуки вдаряють по вухам і в них стоїть такий нестерпний шум. Вся магія ранку зруйнована людським потоком, що неясно звідкіля узявся і куди прямує.
Звідкіля узявся я напевно знаю. Нас створив Бог по своєму образу та подобі. Хоча я кожен день все більше схиляюсь до думки, що ми пішли від мавпи.
О, робота. Давно я тут не з’являвся. Ще одне досягнення цивілізації – багатоповерховий будинок. Дуже красиво! Бетон, залізо, скло і це усе має квадратні форми.
У нас новий охоронець. Такий лисий і товстий як його попередник. З якою відразою він дивиться на мене, відраза змінюється зневагою і він гордо потирає свою лисину усім своїм виглядом говорячи: – “що це за урод?”. Напевно він ніколи системного адміністратора не бачив. Пробачимо йому його темноту.
– Добрий день.
– Добрий. Куди йдеш? – Як недовірливо він на мене споглядає, його руки незнають за що схопитись за серце чи за пістолет.
– Я тут працюю. Правда прихожу тільки коли робота є. Ви мене ще не знаєте. Мене звати Сергій. Приємно познайомитись. – Бідний охоронець не знає куди подітись, напевно думає, що коли я до нього доторкнусь то він одразу помре. Дуже цікаво спостерігати людей в різних ситуаціях.
– Перепустка є?
– Зараз покажу. – Посмішка його точно добила. Піт стікає градом, а ліве око турбує таки сильний тік, що я почав переживати про його здоров’я.
– Давай швидше!
– Ось полюбуйтесь. – Якщо б це собака забирала перепустку то половина моєї руки залишилась би в неї у пащі. А чого він так недовірливо щуриться? Фотографія звісно не з кращих, згадується голова в мене у той день дуже боліла від алкоголю.
– Проходи!
– Дякую. Гарного дня. – Ну точно сьогодні заснути не зможе. Треба швиденько забрати цю нездорову усмішку з свого обличчя – люди шарахаються. Можливо це я від них шарахаюсь. Давненько не задумувався я над цим запитанням. О, ноги, гарні ноги. А вище? Боже спасибі, що показав на практиці слова: очі вилізли з орбіт. Відійду на метра два, нехай вийде. Ого! Щоб на десяти сантиметрових шпильках так швидко бігали. Прийдеш на роботу і хороший настрій на пів року – гарантовано.
Ще одне досягнення техніки та науки – ліфт. Де та клята кнопка, що відключає камеру безпеки? Ось! Добре. Тепер кнопка стоп. А чисто то як у ліфті. Ну ще в туалет схожу і можна з чистою совістю появлятись на роботі. Як мало людині д щастя потрібно! Поїхали далі, камера, мотор.
– Добрий день. – Два молодих бізнесмена спочатку відскочили, а потім схопились за різні органи свого тіла.
– До-бб-рр-ий – Ну морди, ну почуття!
– Обережно, тут хтось нагидив. Не забрудніть своє взуття. Це мабуть моча, напевно так гарно пахнутиме коли висохне.
– Давай краще пішком спустимося! – Хоч когось заставив спалити лишні калорії.
– Вдалого Вам дня. – І чого так недобре дивитись мені у спину, ніби це я зробив таке неподобство з їхнім улюбленим ліфтом. День почався гарно!
Тільки б шефа не побачити. Згадай лайно – ось і воно.
– День добрий Валерій Григорович. – Напевно в дитинстві його Лєрчиком називали. Ой умру зараз зі сміху.
– Здоров Сергію. Чого так довго не появлявся?
– Ну Ви ж знаєте робота в мене така. Коли вона є – я роблю, коли немає… самі розумієте.
– А за що я тобі гроші плачу?! – Коли шеф про гроші згадує – це до добра не приводить.
– Валерію Григоровичу. Комп’ютери працюють, інтернет разом з поштою теж, мережа в порядку. Якщо б я мережу не зробив, багато Ви б на принтера, до кожної машини, грошей потратили.
– Нехай. А коли ти в нормальному вигаді приходити на роботу будеш? Коли пострижешся?
– Вигляд в мене нормальний, а пострижусь: коли пекло замерзне.
– Ти мені розумник байки не розповідай. – Як голосно лунає звук від удару спиною об стіну. Жаль шефа бити неможна. Зараз усі вийдуть подивитись ким це побілку збивають. О! Шефові друзі! Ці мені давно пробували хороші манери нав’язати з допомогою кулаків. Правда один в лікарні лежав з переломами рук. Завжди потрібно носити з собою ломика – так ще моя мама казала.
– Тут немає нічого цікавого. – Шеф сьогодні в ударі. Ой що це з Іринкою трапилось? Напевно друга людина яку я люблю та поважаю на усю цю велику будівлю. Цікаво що в неї трапилось. Погляд такий холодний та скляний, а думки все повертаються до якоїсь події. Що за подія? Іра покажи. Ні, не ховайся.
– Я урок засвоїв. Повертаюсь виконувати свої обов’язки.
– Добре йди. – Ще удар. Та моя двоюрідна сестра краще била ніж він, хоча їй і дев’ять рочків. Ось залізні двері комп’ютерної кімнати, код знаю я, Вася і шеф. Що ж трапилось у Іринки?
Тут нічого не змінилось з останніх моїх відвідин. Три працюючих комп’ютера, сейф, стіл і шафа закидані нікому непотрібними частинами напівживих машин. Вася!
– Здоров! Давно не бачились. Як справи? Далі свої бази даних програмуєш?
– Добре. Знову шеф перевіряв стіни на міцність? Колись він якусь виб’є.
– Ні не виб’є. Тоді йому прийдеться робити ремонт, а бюджет не витримає і він накладе на себе руки. Згадаймо же раба Божого Валерія, що не витримав важкої долі під час ремонту і покінчив своє нікчемне життя самогубством випивши три літра білої фарби. Амінь.
– Амінь!
– Ну що, давай постріляємо ботів поки шеф не прийшов перевірити наші успіхи на комп’ютерному фронті.
– Давай, я зроблю сервер.
– А що з Ірою?
– А Бог його знає. Правда я чув як шеф її в неділю на роботу викликав по якомусь важливому питанню.
– Цікаво, цікаво.
Тож треба з таким нікчемним рахунком програвати. Зовсім старий став та немічний. Хтось тихенько натискав код на дверях. Хто б це міг бути? Навіть військові не виконують команди з такою злагодженістю. Чотири удари по клавіатурі прозвучали як один – ми вже працюємо!
– Що робите? – Голос шефа тремтів від гніву, він ще ніколи не ловив нас коли ми бавились. Може дати разочок зловитись? Нехай піднімає свою шефську гордість.
– Працюємо Валерій Григорович.
– Воно і видно. Добре працюйте, не буду заважати. – Двері тихесенько зачинились.
– Довго шеф під дверима стояти буде?!!!
– Не знаю, можливо до наступного пришествія!!!
– Що він там бормоче?
– Щось на рахунок гарного слуху і чиєїсь мами.
– Продовжимо?
– Ага.
Стрілятись набридло. Трішки тоншило і хотілось курити. Пора кінчати і братись за роботу на благо батьківщини і процвітання фірми.
– Вася. Ти таймер засік?
– Засік у нас ще двадцять секунд до приходу шефа.
– Добре. Давай трішки попрацюємо.
Зацокали кнопки на клавіатурі. Треба почитати записи про інтернет. Хто де лазив цього місяця? Ось шеф: sex.ru, porno.com, animals.ru… Ну шеф дає! Треба заборонити доступ і утекти у відпустку. Правда з такого горя шеф точно поїде мозками. Залишили без улюбленого порно, забрали цукерку.
– Три, два, один, запуск. – Він що тихіше заходити не може? Обов’язково так грюкати дверима?
– Що робите? – Треба йому сказати, що фраза за півтори роки вже дуже приїлася.
– Працюємо.
– І що ти в даний момент робиш Сергію?
– Переглядаю статистику за інтернет. Хто на які сторінки заходив, що дивився.
– А навіщо? – Треба серйозно подумати над відповіддю на це просте запитання. Разів триста пояснював, а він все второпати не може.
– Я дивлюсь і фіксую адреса реклами, потім заношу в базу де вона буде блокуватися.
– Навіщо блокувати рекламу? – Він колись мене доведе.
– Валерій Григорович Вам нетреба на рахунок цього переживати у Вас і так повний доступ до інтернету. Просто одна реклама важить тридцять кілобайт, на сторінці їх штук сім-десять, разом триста, чотири таких сторінки з рекламою – мегабайт, мегабайт – двадцять п’ять копійок, п’ять мегабайт – гривня. Далі порахуйте самі. – Цікаво спостерігати, як в голові людей щось з диким скреготом починає крутись. Спочатку повільно, на слові копійки – швидше, на слові гривня – ще швидше, а потім взагалі з такою неймовірною швидкістю, що загадковий механізм перегрівається і його негайно потрібно охолоджувати. Усі повторили за мною: залізли до кишені, дістали цигарку і закурили.
– Вася а в тебе що?
– Дописую новий модуль для бази. – Гарний модуль: 8aleriy Gregoro8u4 = Po7lidniy 5e9rulo; M@m, 6hefa = neho#ohce 73er8o 8u5ustu8che yogo na 7vi3; 3a 3u # zloyobanuy 7o7unok, 3a bo9ay 3ebe 5i3 7tolom 3! 7e7temnuх administrtora 8! root gralu! i yaksho 3u hce bu9e$h $ho$y 5uzditu, vu3ry toboyu v$yu 5idlogy 3vogo ebuchogo $an-remo!;. Я глибоко сумнівався, що шеф прочитає такий ламаний трансліт.
– Шеф, а що з Іринкою трапилось?
– Твоє діло налагоджувати комп’ютер, а не про моїх працівників справлятись! – І чого так злитись, я просто запитав. Не знаєш, то так і скажи. Інколи люди такі кумедні.
– Працюйте!
Зараз подивимось, що шеф витворяв у вихідний день, неділю, на роботі. Так, прийшов він о десятій, включив комп’ютер, подивився своє порно. Що там в записах на прохідній? Заходили шеф, Іринка та шефові друзі – схоже на дружню п’янку. Потрібно ще камери безпеки глянути, я їхній пароль минулого місяця зламав.
– Вась, камери спостереження завжди включені?
– Завжди.
– А чого немає запису кабінету шефа у неділю? Тобто запис є тільки він якийсь чорний, ніби сигналу не було.
– Може збій який був?
– Ні все працювало як годинник. Може шеф додумався її з розетки витягти?
– Ти думаєш він настільки розумний, що знає як камеру вимкнути і наших охоронців на вуха не поставити?
– Ні. Ось подивись він свого піджака накинув. Хто б сумнівався в пізнаннях електроніки шефом.
– Слухай Вася. Ти камеру над комп’ютером шефа не вимикав? Ну та по котрій він відео конференції влаштовує.
– Ні. Правда я твою шпигунську програмку поправив. Камера включається на запис після того, як засіче якийсь рух тай записує протягом двох годин. Економія. Чого ти сам зразу не додумався?
– Та нащо? Місця на сервері багато. Нехай пише.
Так де тут запис за неділю? Ага знайшов.
– А-ааааа, щоб йому добре!!!
– Сергію ти чого?!
– Та на, полюбуйся на шефову морду о десятій ранку у неділю.
– Кілограм дохлих юзерів! Зроби мені його фотографію, я піду у сусідній банк і скажу щоб на двері сейфу почепили – тоді, гарантовано, ніхто нічого не вкраде.
– Запросто!
Так домашнє кіно запущене, тільки чіпсів не хватає. Голова шефа у моніторі піднялась і подивилась в сторону дверей. Кого це там принесло? Ага шефові друзі. Ось уся команда і в зборі, дивляться на мене з монітору своїми, налитими кров’ю, очима. Знову хтось прийшов. Хто? А жаль камера тільки перед монітором знімає. Куди вони усі зібрались? Де зображення? Та станьте на видне місце! Ой, що це? Дзеркало. Добре, тепер можна і поспостерігати за другою частиною кімнати. Правда кут поганий, ну нічого потерплю. Так, шеф, друзі і. І. І Іринка! Пити каву сіли падлюки, ну-ну. Погано що звуку нема. Перемотаю далі, щось мене їхні кавові засідання не вставляють. Що вони задумали? Схопили Іру, вона виривається. Їх більше. Тримають. Заломлюють руки, кидають на диван. Замкнутим колом з людської плоті та похоті нависають над нею. І. О Боже! Вони її зґвалтували! Падлюки! Наскільки низько треба впасти щоб зґвалтувати людину. Що в них кінчились гроші на бордель? Сволоти! Вроді дорослі люди, а самі себе задовольнити не можуть! Боже ти мене чуєш? Якщо ти є, то відправ їх у таке погане місце нашого всесвіту, де їх буде грати цілий аул грузинів!
– Вася ти бачив?
– Бачив.
– Що ми їм за таке зробимо?
– Помста адмінів страшна!
У двері хтось тихенько постукав. Ми сиділи і не ворушились. Наші думки скакали у світлових швидкостях обганяючи одна одну. Думки про побачене, аналіз їхніх дій, роздуми про помсту, варіанти помсти. Усе це утворювало торнадо в наших головах. Стук в двері.
– Хто там? – Голос Васі тремтів, як листочок на дереві. Він тремтів від гніву.
– Вася ви обідати йдете? – Це була Іринка. Бідне нещасне створіння цього жорстокого світу.
– Заходи. – Двері тихенько відкрилися. Вона побачила наші і без того блідні лиця. Вона знала, що ми знаємо. Вона заплакала закриваючи лице руками.
– Швидко тягни її в кімнату.
– Ну і що тепер будемо робити? – Вася недобре дивився на монітор за моєю спиною.
– Зараз усе зроблю. – Я швидко забарабанив пальцями по клавіатурі.
Так, камера показала що шеф з співучасниками сидить в кабінеті. Швидше, швидше набирай потрібні команди. Хтось казав – у речей немає душі. Можливо він був правий. Світло вимкнулось буквальна на одну-дві секунди. На моніторі погасло зображення. Ми продовжували сидіти в кабінеті і чекати. Іринка тихенько плакала, Вася докурював шосту цигарку, я просто сидів і ні про що конкретно не думав. В двері хтось голосно стукав.
– Охорона, відкрите!
– Заходіть. Щось трапилось?
– Де ви були протягом останніх п’ятнадцяти хвилин?
– Сиділи тут у кабінеті. Так що все-таки трапилось?
– Сталось вбивство. В кімнаті номер сімдесят три.
– Ой, Це ж кабінет Валерія Григоровича. – Іринка тихо зойкнула.
– Вам відомо щось про це?
– Звідки, ми тут працювали весь день і нікуди не виходили.
– А як це сталося?
– Хтось задушив трьох здорових хлопів комп’ютерними кабелями.
– Цікаво хто це міг зробити?
– А вона чого плаче?
– Сьогодні вона посварилась з дорогою їй людиною. От і не може заспокоїтись.
– Зрозуміло. Нікуди не виходіть з будівлі поки ми вам не дозволимо.
– Добре.
Хтось казав – у речей немає душі. Можливо він був правий. Я думаю, що він помилявся. Можливо не усі речі здатні мислити і робити різні дії за своїм бажанням. Але я знаю парочку речей що зможуть.