Перейти до контенту

Tpyn

Експеримент

Сонце заходило за обрій, залишаючи за собою чотири довгі тіні. Вони височіли на склепі і низпадали вниз по горбочку. Ці тіні завдячували своїм існуванням чотирьом постатям, які тихенько сиділи на пагорбі і дивилися як гасне сонце. Перша постать була вдягнута у чорні пошарпані джинси і чорну сорочку. Ця постать мала довге чорне волося, яке завивалось на кінчиках, і карі очі, з яких виблискував сум по невідомому. Це був труп. Так, саме труп. Тіло з розумом, але без душі. Він був мертвий і продовжував існувати, не розуміючи причини свого існування, і померти він не міг.
Друга постать була вдягнута у темне пальто. Комір був піднятий, довге біле волося було розпушене і лягало зверху на комір, закривало майже все лице, було видно тільки темні окуляри. Ця постать сиділа згорблячись і ніби від холоду затуляючись своїм пальто. Руки були у перчатках. Це був вампір. У такому одязі і у такій позі він ховався від останніх променів сонця. Він був високим і дуже худим. Тіло з мозком і з душею, яка знаходилась у обіймах демона. Він також існував і тако ж не міг померти.
Третя постать була одягнена у просту сорочку і темні джинси. Волося було коротко підстрижено і на обличчі виділялись скули, які весь час бігали то напружуючись то розслабляючись. Погляд чорних очей ніс смуток і стах, страх перед глибиною цієї чорноти, хоча вона була лише оманою. Ця постать сиділа вирівнявши спину і впершись руками у землю. Вона дивилась на сонце і не примужувалась від яскравих променів. Це був некромант. Навіть не некромант а тільки адепт в некромантію. Хоча навчання закінчити йому навряд чи вдасться. Тіло з розумом і душею, але так само бесмертний. І він так само тільки існував і не міг померти.Читати далі…

Печаль

Они сидели на краю крыши. Он и она. Он оперся руками и смотрел с блеском в глазах вниз. Она прижалась к нему и разглядывала пейзаж, который открывался с крыши.
– А давай я прыгну? – промолвил он. она поежилась не любила когда он начинал такой разговор.
– А зачем ты прыгнешь?
– А ради тебя. Что б доказать свою любовь.
– Мне не нужно доказательств!
– Ну все же, давай я прыгну вниз, туда и тогда любовь моя будет вечна!
– Тогда я прыгну с тобой!
– Что действительно?
– А ты не веришь в мою любовь?
– Знаешь, я не хочу прыгать. мне просто приятна сама мысль что я могу покончить с собой, я б никогда этого не сделал бы.
– Честно? Даже ради меня?
– Глупая, ты бы что прыгнула со мной за компанию?Читати далі…

Тот кто умерает вечно

– Истина, – сказал мудрец, и я понял, насколько он все же глуп.

– Люди учат людей!

– Так было всегда, и так будет.

– Но люди не понимают, что у каждого свое, все мы разные. Кто-то считает что он движется несется вперед, а кто-то стоит на месте. Но все это относительно, как говорят физики смотря с какой системы отсчета смотреть.

– Но есть истинная система отсчета.

– Нет, как я уже сказал все мы разные, для каждого своя истина и своя система.Читати далі…

Темнота

Еще один поворот и снова тупик. За краем темноты полоска света, но опять ничего. Куда же дальше идти? Вернусь обратно и попробую снова. Но путь назад опять пропадает из под ног, и снова поворот. Я чувствую, что за ним опять тупик, но упрямо иду и заглядываю за него. Да, действительно снова тупик. Силы уже на исходе и полоска света под ногами все тускнеет. Скоро от нее ничего не останется, и тогда я погружусь в темноту. Одна нога предательски хрустнула и сильно заболела. Дальше я уже шел прихрамывая. Даже не знаю, об что можно было подвернуть ногу, когда под ногами очень ровная и белая, хотя уже почти серая, полоса. Шаг за шагом, нога болит все сильнее, я уже почти не могу на нее наступить, а темнота все сгущается, я даже чувствую ее на губах, она обретает вкус, чего-то непонятного, сажа с маслом или что-то такое. Серая полоса уже почти не видна под ногами, скоро я уже буду в темноте, может, глаза тогда привыкнут, и я хоть что-то разгляжу? Хоть контур? Но когда вокруг полная темнота глаза не работают, человек становится полностью слепым. Ну и тогда будет хорошо, все чувства обостряться.Читати далі…

Похмелье

Улыбка скрылась за туманом. Наверно Чеширский Кот – подумал он. Он плюнул на дорого и пошел дальше, не заметив, как его плевок, остановился на пол дороге до земли и кристаллизовался, на землю упали маленькие шарики желто-зеленого цвета. У него был жуткий насморк.По небу пролетела бутылка и спряталась за горизонтом, из-за горизонта поднялся фонтан брызг осколков и капелек чистого спирта. Ну вот опять, подумал он, шагая дальше не останавливаясь.Туман рвался под нога с неприятным звуком, как будто был соткан из сотни паутинок гигантским пауком. Он был так липок как будто по нему проползли сотни улиток оставляя жирный след. это было гадко, как всегда. Тиха шуршал будильник, заставляя приоткрыться один глаз и увидеть перекошенное одеяло и силуэты мебели, нереального мира.Читати далі…

Кома

Скрип повік і я побачив його. Він був весь у білому, а за плечима мав два хрести, замість крил. Над головою світились німби, які складались в образ пентаграми.
– Ти помреш!
– Та знаю я. Настане судний, я постану перед святішими, а вони покажуть мені мою розбухлу печінку, покажуть прокурені легені і мільйони мільярдів знищених мною нервових клітин, кожну по окремо через мікроскоп. Після чого розкажуть розумними лікарськими термінами, що операція на Богові була складна, що вони дуже старались але мої рани-гріхи, були занадто важкими і врятувати мене не вдалось. Після чого добра Божественна нога, м’яко дасть мені під зад і я злечу з хмаринки назад, на пекельну землю.
– Ти помреш, я тобі допоможу!
– Угу тільки після своєї смерті.Читати далі…

Прогулка по кладбищу

Удар костяшек о крышку гроба. Ну кого же там еще принесло.
– Вставай, пора уже.
– Куда пора то?
– Как куда на собрания.
– А что за собрание?
– Ты что новенький?
– Угу токмо вчера как захоронили.
– Ясно, вставай поговорить хотят старейшины с молодняком.
Я неуклюже поднял мертвое тело и поплелся за этим полуобнаженным трупом. Голова его была полностью лысой, тоесть без кожи, только череп. Мы проходили по тихому кладбищу через все кресты и склепы. На небе были темные тучи который скрывали все в кромешную тьму. Вот мы подошли в старую часть кладбища. Тут было многотрупно. Некоторые, которые были без ног или без туловища извиваясь ползли. Мы подошли к центру где была сделана полянка. Наверно для живых. Посреди полянки лежали кучами кости вперемешку с землей. И как они только еще сюда добрались, старейшины. Все стояли молча глядя на єти кучки костей.Читати далі…

Псих

Кот на подоконнике спит
А в окно глядит слеза
Псих подкрался и молчит
В голове моей бардак
Слышно крики… звон посуды
Недоеденный обед
Кинуться бы за котом
Может он мне дас ответ…
Все бы дал я за ответ
Жить мне дальше или нет
Сигануть с разбегу в рабство
или просто промолчать
Заблудиться в тме ночной
или дню открыть себя…
Спой мне котик еще раз
и тогда отпущу тебя я глаз…

Изгой

Глава 1

Солнце светило через листву деревьев и играло на изумрудной траве. Старый дедушка наблюдал через окно за своим внучком, который сидел под деревом и считал листки на ветвях. Вдруг на дороге появилось облачко, оно было маленьким и двигалось по дорожке, как будто вися над кем-то. Внучек вскрикнул и побежал к дому, его зоркие глазки уже разглядели фигуру, шедшую по дороге. Темный плащ с большим капюшоном скрывал фигуру человека. Из-под капюшона выбивались белые длинные волосы, а глаза светились красно-желтым светом. Его сапоги не касались земли, он просто парил в воздухе, немного выше земли. Тучка летела прямо над его головой. Внучек прижался к дедушке и смотрел на эту страшную фигуру.Читати далі…

Прощання

Шелест вітру в голові. Блискавка із-за хмар і тишина. На небі сірі хмари, які своїми животами зачіпають криші будівель. Блискавка. Така далека і без грому. І знову сірі хмари. Білий-білий сніг із хмар. Він поволі кружляє і набирає темпу. Ось одна сніжинка за нею друга, третя. А ось сотні. Снігова злива. Вона заливає все навколо і закриває самі хмари. Блискавка. Тільки вона ще пробивається крізь цю білу стіну. Всі звуки припинили своє існування. Все навкруги затримало подих, дозволивши почути свої думки, побачити своє життя, задуматись над тим що ніколи не цікавило раніше. Навколо вже нікого, я сам і дивлюсь у цю білу стіну, слухаю гуркотіння серця, хрипіт у горлі, і ритм крові. Алкоголь здіймає завірюху у середині пустого мозку. І ця завірюха розповзається по тілу і зникає десь у снігу. Тепер я сам. Я дивлюсь в низ, де силуетами проглядається асфальт, де білі деревця шепочуться. І знову тільки я. Я сам і я з ним, а він зі мною. Він поруч тут стоїть і дивиться на мене. Він так само я, просто я не він, але він є я. МИ боримось, і вже давно. За що? Та за життя. Він хоче вмерти, а я боюсь померти. А до життя нам однаково. І знову крик, його крик. Стрибай! Не хочу. Стрибай і буде рай! Не хочу. Ще крок і я вже там… На самісінькім краю. Я дивлюсь в низ і бачу там кота. Він весь облізлий і дивиться на мене своїми жовтуватими очима. Цікаво що він думає про мене? Чому він не тікає від снігового дощу? Чому він витріщився? Блискавка. У небі і в очах кота. Кіт утік, а разом з ним і він. Тепер я бачу всю безглуздість своїх задумів. Я знов не зміг , я знов стояв над прірвою і страх заполонив мене. Не зміг піти. Ні сніг ні блискавка не допомогли. Чому я знову хтів піти? Чому прийшов сюди і тут стояв. Холодний сніг у мене за спиною, я відчуваю його бо вже лежу і дивлюсь в пустоту кружляючого снігу. Який це раз, яка ця спроба? І страх… можливо колись я не вернусь? Прийду сюди і не піду вже звідси? Навіщо це мені , для чого хочу я піти?Читати далі…