Було це літо нашої юності
Коли цвіли гібриди троянд,
Коли рожеві хмари іскрилися
від сонця, наповненого стронцієм.
Ми пили суміш озоно-бутанову,
Ми жили кульбабами на полі асфальтовім…
а потім хотіли спізнати свіжості
на тихих плесах поміж лататтям.
Та вік став комп’ютерний
Й зробив усі радощі лише віртуальні.
Посохлі верби схилилися у розпачі
в смолисто-чорне дзеркало людської совісті
Ми прозріли(заніміли). Туман незрячості
нарешті скинув пута байдужості.
Десь плакала чайка, забута навіки,
з ритмічним шумом пекла індустрії.
А на мертвому березі, що рябів скельцями,
здригалась в агонії остання рибина
століття химерної нашої юності.