Перейти до контенту

Ilan

Байка

У теплий літній вечір стара похила жінка сиділа у дерев’яній кріслокачалці і читала газету. Сонце повільно полишало землю і забирало свої золоті яскраві промені. У сусідній кімнаті було чути гучну і неприємну для бабусі музику. То внучка. Її зовсім не цікавило, що бабусю дратував шум із її кімнати. А на кухні вже хвилин із 20 свистів чайник, який доречі, поставила онука, та старенька і не думала його виключати. Вона лише через зуби безмовно сипіла. Терпець її увірвався і вона крикнула:
– О Боже! Коли вже я нарешті помру, щоб не чути усього цього? – та крик її нічого не змінив і вона далі почала гортати свіжу газету “Високий Замок”
Читати далі…

***

Здала ДИПЛОМ. Вже за столом.
Всі жваво розмовляють.
Мене ж пронизують думки:
Що далі всіх чекає?

Пройшли вже шлях. Як один мах.
По заду залишили
Те, що марудило всіх нас,
І те що ми любили.

Чекали день цей. Він минув.
І що робити далі?
“Шукати кращого життя”,
Наручувать педалі.
Читати далі…

Другу

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
У аську не напишеш не подзвониш.
Й на пиво вже з тобою не сходити.
Читати далі…

Маленьке щастя

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.
Читати далі…

Хто я

Скажіть мені, хто є я в цьому світі?
Що тут роблю і що в житті шукаю?
Куди іду. І що знаходжу, що втрачаю?
Й що далі буде – я й сама не знаю…

Хто я!!! І що повинна збудувати,
Щоб правильно ішло моє буття…
А що повинна вбити й зруйнувати,
Щоб не було гіркого каяття?

Хто я!!! Й скільки помилок зроблю ще?
А потім, скільки буду виправляти.
І як навчитися усіх їх уникати,
Щоб двічі на ті ж граблі не ставати?
Читати далі…

New life

Життя – о скільки всього в цьому слові.
Безшумна хвиля, що прямує в небуття!
У кожного своя у житті доля,
У кожного своє в ньому буття.

Воно то є а то його немає,
Умить його хтось може обірвати.
А скільки треба часу і зусиль!
Щоб це життя комусь подарувати.

Стоїш і думаєш, що ти вже не сама,
Що дві душі тепер в твоєму тілі,
Якась частинка тебе зародилась,
Сорок неділь й людина вже нова.
Читати далі…

Рожевий вогонь.

– А знаєте, – знову заговорив до мене незнайомець. – Ви коли-небудь чули пісню Скрябіна «Рожеві окуляри»?
Почувши таке дивне питання, я знову трішки відсунулася від незнайомця до краю лавки і відповіла:
– Так, а що?
– Я б хотів подарувати б вам маленький подарунок. Ну це не рожеві окуляри, а так собі невеличкий дар. Щоразу коли хтось вам брехатиме, ви будете бачити рожевий вогонь перед своїми очима.
Якийсь псих, подумала я собі. Встала, взяла суму і сказала:
– Дякую, але я вже змушена йти.
Не обертаючись, я посунула геть із парку. Позаду себе я знову почула голос незнайомця:
– Тільки ж використайте цей дар правильно. Я даю вам шанс все змінити…
Не зважаючи на його останні слова, я пішла до факультету.
Біля корпусу уже були мої одногрупники. О! Марічка – моя найкраща подруга.
– Привіт, сонце. Як справи? – підійшовши ближче до неї привіталася я.
– Привітик, яка ти сьогодні гарна, яка в тебе прикольна спідничка. Вона так пасує до твого обличчя.
О БОЖЕ!!! ЩО ЦЕ??? Мої очі вмить засліпило яскравим рожевим полум’ям. Я витягнула руки навпроти себе. Неначе відпихаючись від невидимої, уявної стіни я ступила декілька кроків назад і сильно зажмурила очі.
– Що сталося? – якось байдуже і без лишнього хвилювання спитала подруга, а тоді взявши мене за руку додала: – Перестань придурюватися. Йдемо на пару.
Читати далі…

***

Ми бачимо те, в що віримо. Ми віримо в те, що хочемо. Ми хочемо те, що приносить задоволення. Задоволення приносить щастя. А щастя це наявність усього потроху але бажаного і досконалого. А Бажане і досконале ми не завжди бачимо і отримуємо. Тоді ми не віримо в те що ми не завжди бачимо. Отже ми не завжди щось хочемо. Значить ми не завжди досягаємо задоволення і щастя. Коли ми не маємо щастя – ми не досягаємо досконалого. Тому не потрібно завжди бачити те в що віриш, а вірити в те що бачиш. Бачити можна багато, головне «прагнення досконалого» правильно і вимальовувати досконало в своїй уяві.

***

Ти живеш, кохаєш, віриш і вмираєш.
А чому живеш – ти і сам не знаєш.
Щодня спиш і ходиш, гроші заробляєш,
А що хочеш мати, того і не знаєш.

Віриш в те що завтра будеш жити краще
І надію маєш що безсмертне щастя.
І впадаєш в горе коли розумієш ,
Що усе прекрасне то вітер навіяв.

І блукаєш в бездні всіх думок й загадок.
І не знаєш стежки й ліхтаря не маєш.
Впасти в темну яму і усе забути,
Тоді не важливо що у ній там буде!!!
Читати далі…

Нива

Посій добро, посій життя:
І забуянить тоді нива,
Яка змете усе сміття,
Яке в душі твоїй гноїлось.

Ти з клітки випусти голубку
І всіх птахів яких тримаєш.
Вони ж бажання й почуття –
Їх від людей не приховаєш.

І побори той гіркий страх –
Ті темні хмари над собою.
Збудуй міцний надійний дах
Від злив-тривог над головою.
Читати далі…