Сонце ще бігло по то сторону Великих гір. Я прийшов перший, прийшов щоб зайняти місце ближче. Ближче до лорда, ближче до суддів, ближче до друга. Щоб потрапити сюди, мені прийшлось витратити усі золоті монети, котрі я, котрі ми, збирали на подорож. Подорож, я навіть усміхнувся, смакуючи це слово. А ті ж, що залишились жбурнув у темряву залу. Так важко здобуті, без цілі – вони втратили свою цінність.
Не знаю скільки тут просидів, певне вічність, поки сонце розмалювало зал кольорами вітражів. Зображені на них, невідомі мені, святі, баталії, сцени полювання, міфічні потвори, не викликали жодних почуттів. Так, вони гарні, я знав це, не один раз я, ми, сиділи в цьому залі…
Відчинились двері, ввійшла ще заспана прислуга, вони розпалювали вогнища в камінах, розставляли стільці та лави для менш важливих “гостей”. Мене вони ніби не помічали, обходили з різних боків, ховали погляд. Працювали мовчки, між собою не розмовляли. Уся сцена вибудувались навколо мене: трон для лорда з височенною стінкою – стояв найвище, нижче стільці для суддів та невеличкий стіл. Біля столу, у каміння підлоги, вкрутили сталеве кільце. За моєю спиною, рівними, рядами поставили лави. Навпроти, жодного стільця, та по праву і ліву руку залишився порожній простір до самісіньких стін. Я отримав найкраще місце, щонайближче до кільця, до злочинця, до друга. Слуги кудись зникли, наче розтанули з вранішнім туманом. Почали сходитись знатні міщани, потім поповзла чернь. Навколо було так гамірно, що закладало вуха. Так хотілось встати і викрикнути щось вульгарне, щось ненависне, щоб усі навколо оніміли. Судді одягнені в чорні мантії, з вишитими магічними символами на них, займали свої місця. Лорд, м’якою ходою, прямував то трону. Натовп стих, я спочатку навіть не помітив що стало тихо-тихо. Усі погляди були спрямовані на нього. Погляди ненависті, осуджуючі погляди, жадаючі погляди. Бажаючі крові!