ти набираєш повний чайник води, полощеш від білих ошурок накипу, вона смердить хлоркою але ти знаєш шо зараз залиєш її в чашку і вона перетвориться в чай. перед очима довгий тьмяний облуплений коридор, попереду темрява. позаду теж. голос мами.
– Галю, залиєш мені кави?
у неї хороший настрій, вона знайшла тут свої старі джинси з цепурою, бігає підскакує, збирається в Ляльку, одним словом вона теж рада шо тут. шо знайшла я. розглядаюсь довкола.
п.с. всі хто хоче розділити ностальгію, приєднуйтесь.
ненавиджу коли люди які зявляються через пару років (місяців) ображеним тоном заявляють шо вони більше не пють (не курять), кардинально міняють стиль гардеробу, улюбленої музики, фраз та ідеології. катастрофічно відмовляються від пива (сигарети) ніби це враз зруйнйє построєну роками гармонію (заб’є нещасних)
ненавиджу скейтерів райдерів паркууурів під франком коли раніше там сиділи скіни готи блекери і багато іншої хіпоблудського зоопарку (прошу всіх попередніх не ображатись на мене, ви просто попались під руку)
ненавиджу коли ліпший друг стає твоїм нареченим і навпаки наречений стає другом, хуйово і з одного і з іншого ракурсу, нє, ви мене не поняли, я маю на увазі, коли знаходиш шось одне – втрачаєш шось інше і навпаки
Быстрей. Быстрее. Убежать от сюда, идти долго, далеко, чувствовать себя привидением на улицах родного города. Бежать, искать кого-то, на улицу, в лес, в поле, на кладбище.
Мои глаза горят, это они а не я ведут меня. Это какая-то одержимость. Я слеп. Я знаю только одно — надо катить куда-нибудь подальше от всего этого. Выше. Еще выше. Мое сердце бешено колотит, в голове что-то пульсирует в ритм спутывая все мысли. Внутри горит огонь, я чувствую как он меня испепеляет и не знаю как его остановить. Мои ладони мокрые и холодные, мне холодно, но колотит не от того. В горле пересохло и в глубине застрял неприятный привкус. Я усаживаюсь поудобнее на краешку. Сердце еще бьется как-бы в ожидании чего-то важного. Все еще дрожащими руками я достаю из кармана сломанные и мятые три сигареты, прикуриваю первую, самую короткую, остальные оставлю на потом. Гроза приближается все ближе. Я глубоко вдыхаю дим и запах приближающегося дождя, предвкушая момент последней осенней грозы. Уже близко. Ярко вспыхивает молния, наряду с ней еще пару длинных вспышек освещает деревья и прячущихся птиц.
Важко нести цілу нішу навіяних протиріччями думок та хитких надій у житті в якому живеш не по-справжньому або не живеш взагалі, коли віра в матеріальність кожної такої думки, сказаного або написаного слова стає жахливо невиносимою…
Кілька недоспаних ночей давалось взнаки. Як правило безсоння не тільки притуплювало усі психомоторні реакції але й, як дорогоцінну компенсацію напевно, загострювало якісь інші дев’яті відчуття. Збоку промайнув чийсь силует. Я зупинила погляд на дзеркалі. Худе бліде тіло із довгим чорним волоссям викликало у мене недобре відчуття.Прозора шкіра з синіми прожилками та дрібними царапинками, сірі синці під очима, блискучий погляд, мабуть знов підніматиметься температура. За спиною повіяло холодом. Я завмерла. На хвилину здалося ніби відображення відокремилось, абстрагувалось і зажило своїм життям. Німа зачухана істота пильно вдивлялась у мої очі. Я наблизилась ближче до дзеркала. На секунду все помутніло, зійниці почали розширятись, поглинаючи очі, лице, створюючи ефемерний образ чогось нелюдського, ні це не я, це не моє відображення, ненавиджу дзеркала.. Зі ступору мене вивів дзвінок в двері. Я оділась, спустилась по сходах. В дверях чекав вже пару хвилин роззлючений сусід.
На вулиці був саме розпал серпня, літні пахощі наповнювали гуртожитську кімнату легким вітерцем, вивітрюючи задушливий запах цигарок та дешевих ароматичних паличок. Надворі було затемно, як на таку пору дня, важкі хмари нависали над Пасічною і з них накрапав дощик, що віщував перерости у зливу.
Я неодразу помітила чорно-білу точку під стічною трубою крізь вікно. Це був чорний котик з білими лапками, хвостиком і мордочкою. Уся його задня частина нагадувала криваве місиво з кишок і кісток, в крові були також його білі лапки і хвостик. Котик жалібно нявчав і звивався в конвульсіях. Я спустилась вниз, переложила його з дороги на траву. Як на диво котик конав ше довго. Я промокла вже до нитки і продовжувала гладити його голівку, вушка, мокру шерсть. Нарешті коли чорно-білий клубок вже не ворушився я встала і вернулась назад до кімнати.
Музика яка змиває бруд і нагадує когось. Особливо важко змивати бруд коли їдеш у переповненій маршрутці. Дякую Богу, шо наділив мене вагою 38 кг, в такі дні як цей мене це тішить.
Змивати бруд непросто. Легше змиритись з ним. Людина не може бути ангелом. За ангелами полюють ті, хто кидається в безодню. Шкода, шо вони роблять це так і не побачивши моря. Хоча це добре, бо море теж брудне.
Напевно сихівське небо знає про це більше. Воно добре знайоме з деякими людьми, які втікають від бруду ближче до нього, на дахи дев’ятиповерхівок. Я люблю дивитись на громовицю з балкону і уявляти, як десь там поблизу, у ще одному такому будинку сидить тихе покірне чорне створіння, яке мріє злитись з дощем, вітром, землею, яке вже зробило свій вибір. Хоча це вже не важливо. Тепер.
Моє тіло не любить, коли я згадую про смерть. Воно пручається, малює синці під очима, які тепер направду хочеться позбутись, піднімає температуру до 37.5-38 С, і так 24 год. на добу. Люди у білому кажуть не нервуватись і більше гуляти. Я не нервуюсь. Я більше гуляю. Я люблю цей світ.
То має бути сценарієм короткометражки, яку через надмірну жорстокість у кадрах та революційні ідеї не допустять навіть до конкурсу. Або додатком до підручника з історії і теорії літератури.
МОДЕРНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ стали неспроможними відтворити реалії сучасного суспільства.
ПОСТМОДЕРН.
Події Хіросіми та Нагасакі, аеротеракти, В’єтнам, смерть одної неважливої людини. У одного знудженого адміна прямо перед монітором зароджується божевільна ідея.