djkobraz

Я вертаюсь знов домів
І ми хочеться зізнатись
Що знов хочеться кохатись.

Знову хочеться обняти
Твою талію гнучку…
Цю я думку віджену.

О марштрутка маломісна,
Впхаю сраку в тісне місце
З камасутри перше місце.

Батьківщино, ненько наша,
Чому плюють тобі в усміхнене лице?
Ти ж любиш нас, а ми невдячні діти
Тебе плюндруємо за це.

Із гордістю себе ми називаєм
Синами української землі,
Та зразу ж ми про все це забуваєм,
Коли тебе продати просять за гроші.

Іудами себе ми не вважаєм
Для блага нації працюємо усі,
В дітей надію на майбутне забираєм,
За 30 срібняків пробачимо собі.

Це був лиш тільки сон, а ніби бачать очі
Кружляння тіл та шкіри атласної блиск,
Нас темрява сховала в свому лоні,
І дві душі танцюють там стрептиз.

Навіщо людям слів ці візерунки,
Навіщо балачки життя дається раз,
А тіло вже не дасть тобі збрехати,
Воно зрадливе і говорить замість нас.

Ми Богом нагородженні любовю,
Але не всі віткриють в себе дар.
Любіть, кохайте всі ми неповторні,
Та не згоріть від сонця як Ікар.

Цікаво, коли ми стаємо дорослими? Тоді коли нам 21? Коли перший раз усвідомили своє буття?
Кожен з нас напевно скаже, я вже дорослий, зрілий, за моїми плечима тяжкий багаж життєвого досвіду. Хе, панове, що ж говорити нашим шановним пенсіонерам, що прожили не малий відрізок часу.

“Я вже дорослий!” – кричить маля на вулиці і тягне свого рюкзака на плечі, відібравши його від люблячої матусі…
“Я вже доросла!” – огризається 15-ти літня дівчина на те що бабуся посварила за цигарку…
“Я вже дорослий!” – каже юнак своїй матері коли приходить з оббльованою кофтою ледь тримаючись на ногах…
“Я вже доросла?” – запитує себе дівчина, яка ще не закінчивши освіту, стає мамою…

Людські фантазії мабуть найдивніші виверження головного мозку, вони можуть змусити нас повірити в них ніби проживши це. Не кожна людина здібна уявити щось конкретне, але навіть за маловиразні образи чіпляється немов голодне немовля до грудей матері, так ніжно, трепетно і водночас міцно. Фантазії – це дзеркало нашої свідомості. Мабуть що саме ці явища дозволили нам стати розумними істотами. Хіба це не чудово, відчувати подих вітру в закритому приміщенні лише своїм бажанням. Дивно, але ми настільки сковуємо себе в рамки матеріальності що не помічаємо, що наша уява дозволяє нам виходити за ці рамки. Щасливий той хто отримує з цього насолоду. Діти створюють образ всемогутніх батьків, підлітки обирають собі кумира якого обвішують в золотих лаврах і намагаються бути такими ж.