adept

Идиллия.
Вот мой карандашик –
Призрачный оплот.
Во тьме тонут города.
Шахматы. Мой ход.
Черно-белая доска.
Ну, ходи, мой друг.
Ждем обое пораженья.
В темноте – фигурок стук.

Коль жил ты без страданий-
Не жил ты вовсе тут.
Луны мой круг печальный,
И сердца громкий стук.
Луна уносит вдаль
Все мысли и мечты.
К Луне плывет корабль,
На корабле том – ты.
На лунный свет волшебный
Смотрю во все глаза.
Поет мне кровь забвенная.
Ну что еще сказать?
Фантазии о прошлом
И светлая печаль.
Найду ли свое счастье?
Ты на Луне. Мне жаль.

Я іду серед синьої тиші,
Я заглиблююсь в давні віки.
Я шукаю Тебе, і ті втрачені,
Назавжди забуті роки.
Коло мене-безодня зірок,
Кожна щось собі тихо співає.
Я бачу знайомі обличчя,
Та мене вже ніхто не впізнає.
Очі сірі, суворі та тихі,
А обличчя-лице як в мерця.
Я шукаю тебе, моя Доля,
Я не бачу початку й кінця.
Безодня вдивляється далі,
А я знову продовжую шлях.
Відчуваю: Тебе не побачу,
І у серці з’являється страх.
Він гризе мою душу, вбиває,
Та я далі продовжую йти.
Бо надія остання вмирає,
А без неї помрем я і Ти.
Далі плинуть зірки,
Далі пісня луна,
Синій сон-мов зибучі піски,
І останнє, що чую я, Доле моя,-
Пахне пилом. І кров’ю Землі.