Первый луч солнца коснулся её лица. Она смотрела на солнце. Её черные волосы развивались, а ветер играл с её простым платьем. В её синих глазах был отблеск солнца. Она смотрела на солнце и не жмурилась, она любила его выше всего. Но сегодня, как и последние пару дней, она слушала удаляющийся ветер ночи, который носит в себе плачь, плачь её сестры! Сестры которой она никогда не видела. Сестра из ночи. Она знала только одно, что это была сестра. Откуда и как? Таких вопросов она не задавала. Это была сестра, и она почему-то была не рада тем чем она была. Кто-то не дал заснуть ей, кто-то не дал ей просто уйти из жизни, из дня, не дал ей прийти к сестре и попросить о помощи. Кто это? Она не знала. Но она знала одно, она найдёт его и отомстит за сестру.

    Она шла босыми ногами по луже крови. Её белые волосы развивались, и простое платье играло под невидимыми потоками ветра. Босыми ногами она ступала по кровавой луже. Он сидел в кресле, руки были перерезаны и из них уже не текла кровь. Губы её приподнялись в улыбке и показали белые зубы, ровным рядом стоявшие за бледными губами. Она посмотрела своими зелёными глазами на его тело. В глазах была насмешка. Она прошлась к полкам с книгами, оставляя за собой кровавые следы на паркете. На полке стояла фотография, на ней он был с рыжеволосой девушкой. От фотографии так и несло счастьем. Она прошла дальше к столу, где лежала предсмертная записка. “Я ухожу из жизни, я не достоин быть с тобой! Прости меня моя любовь и знай моё сердце всегда с тобой. Прощайте и вы мои друзья. Извините что ухожу без прощания, но так будет лучше для всех нас. Прощайте на всегда!” Она снова улыбнулась пробежав глазами эти строки. Легкий взмах руки и от записки не досталось и следа. В темном окне был виден месяц, который согревал её своими лучами.

Я Божевільний! Хворий! Ну як ще назвати людину, яка стовбичить посеред зливи на даху дев’ятиповерхового будинку? Романтик? Брехня! Це не романтизм. Просто я це… ну… люблю. Ось і все. Для когось це може і романтично, а для когось і ні! Стояти тут лячно. Адреналін гуляє по венах. Серце гуркотить в унісон із краплинками дощу. Волосся мокре і спадає пасмами, водоспадами по плечах. Навіть сильні пориви вітру не здатні зрушити це волосся. Воно ніби зрослося зі шкірою на обличчі і шиї. Ось вдарила блискавка і грім пройшовся по вухах, як поїзд по рейках. По очах вдарило молотком світло від блискавки. І викарбувало на очах її слід. Краплинки з силою падають на плечі і скоро я повністю розчинюся у воді.

Телефон задзвонив і розірвав тишу кабінету. Він дзвонив, ніби церковний дзвін. Анатолій не хотів підходити до телефону. І якусь мить він навіть вірив у те що не підійде. Але робота взяла своє. Він протягнув руку і підняв трубку.
     - Толік?
     - Угу.
     - Це я Серий! - голос був знервований, і деколи зривався на шепіт.
     - Ну що там в тебе? - Анатолію не хотілось нікуди виїжджати з кабінету.
     - Ти маєш це побачити, я тебе чекаю, записуй адресу...
     Анатолій записав адресу на обгортці від шоколадки, яку він не давно з'їв. Смак шоколадки залишався у роті і він язиком злизував з зубів решти шоколаду. А мозок в той час дивувався. Він не як не міг зрозуміти чого б це Серій так сильно нервувався? З ним такого не буває. Правда на службі і не такого передивишся, але все одно, що ж заставило його голос робити такі стрибки? Ладно швидше поїду, швидше побачу. Він надів пальто, шляпу і пішов у сморід вулиці.

Тихий вечір з холодним дощем. Косі цівки дощику натикались на скло і зливались з ним. Потім потічками стікали на підвіконник, а з нього далі на землю. Вітер гнув дерева і насилав дощик на рекламні плакати, зриваючи їх. На дорогах були вже калюжі і через них було вже не пройти. Сіра маса хмар закривало небо і сонце. Дощ йшов, не перестававши уже третій день.
     В такі вечори на нього накочувався сірий настрій. Він виповзав з-під шаф і ліжка, заповзав у душу і голову. І він ставав тіню. Ходив по хаті і дивився у вікна. В хаті була тиша і спокій. Жодна лампочка не світила і жодне радіо не займало ефіру. Тиша і спокій, ну і звичайно сірий настрій. Але не тільки настрій вилазив з-під шафи, разом з ним виходили страхи. Вони накривали, ще більше ніж просто сірий настрій. У ці вечори він боявся всього.

Ви колись задумувались над думками? Напевно що так. Думки деколи ідуть послідовно, одна за одною. Як ланцюг, чи буси. Кожна кулька на ниточці це думка. Ось ти береш одну і довго її смакуєш, тоді вона приводить тебе до іншої. Ти відкладаєш цю, нанизуєш її на нитку і берешся за іншу. Так далі. Поки не складуться всі буси і не вийде замкнутого кола. Тобто звідки виходив туди і прийшов.

Перед мною розгорнулось озеро. Чисте і прекрасне. Вода у ньому була прозора і гарна. Через неї було видно далеке дно, на якому росли водорослі. Вони сплітались у різні узори. Озеро із всіх сторін було оповити травою і лісом. Сосновим лісом. Дерева були з довгими стовбурами і голками десь там зверху. Серед травички лежали шишки. На тому березі можна було розгледіти повалені дерева з під яких з дзюркотанням виринав потічок наповнюючи озеро своїми холодними водами. Я прислухався до дзюркотання і почав уявляти собі той струмочок який несеться геть за ліс у гори де виринав із якоїсь ущелини, піднімаючись з самого серця Землі, куди він попав з хмар. Цікаво що побачив цей потічок до того як опинився тут. Де його носили хмарки і що він бачив з тої висоти. Я підняв голову і побачив небо усіяне зірками, а десь над самими деревами випливав місяць. Дерева разом з місяцем дивились у озеро і бачили там своє відображення.

Я сидів у кімнаті, я сам. Правда, ще був я. Ну не тільки нас двоє, були там ще якісь люди. Я і другий я не зважали на тих решта, хоча вони деколи задавали питання. Питання якісь дивні на рахунок того де я вчора був. Але я не пам'ятав! Я запитував у того другого а він не хотів говорити. Він дивився на стінку, так довго що я сам почав на неї дивитись.
     - Чого ти на неї п'ялися? - спитав я у другого я.
     - Бо вона Біла!
     - Та і фіг з нею, хоч сіро-буро-малинова!
     - Ні ! Ти не пойняв! Вона Біла, тобто кольору... є... всіх кольорів! Білий це всі кольори в купі і вона така!
     - Глюк в тебе! Вона зелена!
     - Та ти на штукатурку не дивись! Під нею дивись!
     Мозок запанікував. Тобто поки я розмовляв сам з собою, мозок автоматично, ніби як третя особа сприймав питання і відповідав на них. Але зараз його поставили у кут, треба підключити підсвідомість і фантазію. Так з цього питання викрутились. Де цей другий Я? Ага, знову втикає на стінку.

На весь кругозір планета! І що це означає. А згадав! З силою відліпляю морду від монітору і оп... Я в кімнаті.! О блін глюки! А злякався що знов поглючило. Треба відпочити. Стаю з крісла і падаю на підлогу в голові темно! Засидівся я за цим компом - дурним! Хай йому грець! Пробираюсь на кухню , дістаю цигарку і запалюю. Солодкий дим потроху заповнює легені і заспокоює думки. О так вже краще! Ах ні на що не схоже відчуття – покурити зранку. І зразу відчуваю що шлунок зі мною не згідний у нього інша думка. Відкриваю холодильник і бачу там... Нічого! Ну як завжди. Лізу потрохи у коридор і достаю картоплю. По до розі у кухню затримуюсь коло дверей своєї кімнати і дивлюсь на вікно. Тобто на те що там твориться . А там знову зібралися якісь люди і сидять на лавочці. Я завмираю і повільно дивлюсь як одна бабуся розмовляє з іншою, як вони теревенять про щось таке що я навіть не здатний придумати в уяві. Перевожу погляд далі і бачу парочку закоханих які ідуть в обнімочку і тихо шепочуть до себе. Хе-хе! Цікаво чи довго у них буде така радість? Коли він скаже правду про себе, а вона скаже про себе? Та ніколи поки один з них не докопається до правди і розірве стосунки. Бррр! І що я говорю – ще накаркаю хай люди собі радуються кожній хвилині життя. Переводжу погляд далі і бачу деревця які вже стоять без листочків і згинаються під вітром. А листочки літають по землі, як кури які намагаються злетіти, але їм це не дано. Принаймні курам. А от листочки це інші створіння, їм тільки треба побажати і попросити вітру і він підніме їх і віднесе туди де їм буде добре померти. АЛЕ ЩО ЦЕ! Ааааа. Це дурна прибиральниця, вона змітає листки і спалює! Вбивці!!! Краще людей у мішки, а листочки то ще не мертві, вони ще хочуть політати. Бридко на це дивитись.

Ти прокидаєшся у ліжку, але де не зрозуміло. Навколо стіни і бетон. Ліжко просте і скрипуче у вікні темнота. Цікаво де ж я є? Та цього взнати не дано. Ти піднімаєшся з ліжка і на ватних ногах підходиш до вікна . Але фіранку не відсуваєш, а думаєш і гадаєш про то що саме чекає тебе за тим вікном? Дерева ? Природа? Чи знову голі стіни і бетон. Починає повертатись пам’ять і ти згадуєш вчорашній вечір! П’ять чи шість фляжок вина і стільки ж горілки? То де ти ?
     Набираючи відваги ти відсуваєш фіранку! І чудо! За вікном був пляж! Теплі хвилі накочуються на лагідний пісочок , а зліва видно темний і густий лісок з деревами! Це було гарно! Ти відкриваєш вікно і вдихаєш свіже повітря ранку! Десь там далеко за хвилями поволі підіймається сонце. Воно золотить хвилі і лишає на воді слід. Хмари розтягнулися у довгі лінії на всьому горизонті. Це так гарно! Це тебе захоплює! Ти відчуваєш легкість і забуваєш про вчорашні страхіття! Сонце по трохи піднімається все вище і вище , вже видно листочки на деревах і можна розгледіти між деревами потічок , який тихим шелестом наповнює повітря! У відповідь йому листочки перешіптуються між собою обговорюючи сонце, яке воно сьогодні тепле. Як приємно це все бачити і відчувати! Голова все ясніша і ясніша!

Я прокидаюся. І знову я у цьому залізному блоці! У цьому бетонному сховищі! Як я його ненавиджу. Я хочу знов поринути у сон у свої думки і мрії. Саме там я ховаюся у лісі , пірнаю з головою у травичку , відчуваю подих вітру і шелест листя. Чую далекі потічки водички які зливаються у велику річку. Бачу пташок десь там у горі і чую їхній спів - це все я бачу у своїх думках і снах. А у дійсності бетон, бетон і ще раз бетон. Він тут він там він усюди куди б я не пішов і де б не побачив людей. Скрізь люди полишали сміття і непотріб. Хіба вони не можуть бути чемними, хіба вони не можуть не смітити? Я цього не розумію... Але дійсно хіба це комусь потрібно? Всім подай комфорт , гарну їжу , зручну постіль і гарну машину! А навіщо це? Хіба не приємніше стояти під потічками дощику який летить десь звітам з хмаринки і ти знаєш що цей дощик є чистий незабруднений, у ньому нема ніякої пилюки з доріг чи просто якихось газів від заводів! Де ж цей милу серцю рай?

День починався як завжди: ранкова кава разом із поживним сніданком, трохи телевізора і потім довга дорога до школи. З часом ця схема мінялась і довга дорога вже була не до школи, а в Університет, а потім на роботу. Незмінними лишалась вечірня частина – телевізор. І так на протязі двадцяти років телевізор. Він жив одними фільмами і навіть не помітив, як почав вірити у них. Все у них було справжнім і він вже вірив, що можна прострибнути крізь вікно без жодного ушкодження і що коли падаєш з даху будівлі можна спокійно схопитися за поручні балкона і так врятуватися.