Я бачила вчора дощ кольоровий із сліз веселки
Вони теж таке буває плачуть.
Коли сонце сховається за хмари
Вони стікають краплями нам на долоні.
Треба ними вмиватися, для чого?
А я вчора малювала кольорові сни
Поки не почали вони падати з неба
Нам на босі ноги.
А ми з тобою вчора були такі щасливі,
Були такі нещасні як дощ, що за вікном.
А ми з тобою вчора купалися у сонці,
В чиїхось теплих променях
І грілись. Закопане у землю
Проросте насіння, посаджене весною,
Заколоситься літом твоє-моє волосся
І вітер нестиме твій голос : куди? Далеко, туди, десь там, а може де?
Чи ти то знав?
А я живу від нині у теплій ванні болю від сонячних дощів і твоїх злив й громів.
Вірші
Заклик до природи
Я прокидаюся. І знову я у цьому залізному блоці! У цьому бетонному
сховищі! Як я його ненавиджу. Я хочу знов поринути у сон у свої думки і
мрії. Саме там я ховаюся у лісі , пірнаю з головою у травичку ,
відчуваю подих вітру і шелест листя. Чую далекі потічки водички які
зливаються у велику річку. Бачу пташок десь там у горі і чую їхній спів
- це все я бачу у своїх думках і снах. А у дійсності бетон, бетон і ще
раз бетон. Він тут він там він усюди куди б я не пішов і де б не
побачив людей. Скрізь люди полишали сміття і непотріб. Хіба вони не
можуть бути чемними, хіба вони не можуть не смітити? Я цього не
розумію... Але дійсно хіба це комусь потрібно? Всім подай комфорт ,
гарну їжу , зручну постіль і гарну машину! А навіщо це? Хіба не
приємніше стояти під потічками дощику який летить десь звітам з
хмаринки і ти знаєш що цей дощик є чистий незабруднений, у ньому нема
ніякої пилюки з доріг чи просто якихось газів від заводів! Де ж цей
милу серцю рай?
Все чудово або як у кіно
День починався як завжди: ранкова кава разом із поживним сніданком,
трохи телевізора і потім довга дорога до школи. З часом ця схема
мінялась і довга дорога вже була не до школи, а в Університет, а потім
на роботу. Незмінними лишалась вечірня частина – телевізор. І так на
протязі двадцяти років телевізор. Він жив одними фільмами і навіть не
помітив, як почав вірити у них. Все у них було справжнім і він вже
вірив, що можна прострибнути крізь вікно без жодного ушкодження і що
коли падаєш з даху будівлі можна спокійно схопитися за поручні балкона
і так врятуватися.
Хто я?
Хто я ? Навіщо я...? Де я в загалі знаходжуся ? Може відкрити очі і роздивитися все навкруги ? Так і зроблю. О чорт ! Чому так страшенно болить голова? Так я і думав: я дома. Так, ось моя кімната, моє ліжко (чому так болить голова!?), моє нікчемне життя. Почався ще один безглуздий день, який треба проіснувати. Знову треба іти на роботу, де кожен вважає себе великим начальником ,не зважаючи на недостаток розуму. Роботу , де кожен хоче тебе принизити , а потім без мила залісти тобі в душу, бо думає, що це необхідна процедура. В більшості випадків я не звертаю на це уваги, але бувають і винятки. Хтось казав, що кожна істота виконує свою місію на землі, а от одного я допетрити не можу : для чого людина? Людина вміє лише шкодити, і якби тільки собі.
Все, досить скиглити!
Треба підніматись.
Все, досить скиглити!
Треба підніматись.
Я чекав місяць
Я чекав місяць. Настіж відкрив вікно впускаючи прохолодний вітер в свої думки. Вітер швиденько скориставшись ситуацією, захопив контроль і поніс мене в безмежні простори своїх мрій. Вмостившись зручніше в фотелі, прислухався до тихого шепоту вітру. Він почав розповідати про сьогоднішнє парі з чорною вороно. Вона була настільки самовпевнена, казав він, що вирішила обігнати його на короткій дистанції. Вітер відверто сміявся з дурної, чорної ворони і я сміявся з ним. Він швидко перевів тему і розповів про цікавий дощ: дощ падав тільки над одним будинком – це була помста за викрадання братів та сестер, які хитрим вченим були запроторені до скляної в’язниці. Я вже не чув слів, я просто відчував їх. Вже не було потреби прислухатись до дивних фраз невгамовного вітру. Це були неймовірні історії і їх власник з великою насолодою розповідав мені.
Коли день
Коли день передавав палітру з фарбами ночі. І ніч не встигла набрати темні відтінки на пензель і м'якими мазками перефарбувати день в ніч, наступав вечір. Вечір - наймагічніша пора, де тіні ставали гострішими, як шпилі в готичному соборі, як лезо ножа яке відблискує в очі в світлі заповзаючого за обрій сонця. Барви світу під вправними мазками невидимого художника набирали відтінок червоного. Кольору крові. Крові яка має присмак солоно-металічної води. Не потрібно її куштувати, лише потрібно побачити захід сонця у цій магічній порі. Відчути шуршання тварюк які з першими променями повного місяця вилізають із своїх схованок щоб відвідати цього даруючого життя та насолоду напою, який з древніх часів має назву кров.
Один мій колега
Знову стукають у двері, голосно стукають. Цікаво, труп може відчинити двері якщо в них так настирно грюкають? Напевно душа покійного кинулась би в ноги Петру та благала відпускний для такого діла, як відкривання дверей. Коли вони перестануть грюкати? Навіть поставив залізні двері, дерев’яні поламали, напевне вони і їх зламають потрібно тільки трішечки почекати. Пора їх впустити.
- Ти чого так довго не відчиняв ці кляті двері?!
- Просто залізні двері важче відкривати ніж дерев’яні, ті що ви поламали минулого тижня сокирою.
- Забирай свою голову з тумбочки і пішли до низу, треба поговорити!
Він знову прийде...
Він знову прийде...
З захопленням та страхом переглядаю прогноз погоди на сьогоднішній вечір. Знову сухо. Вже середина жовтня а дощі йдуть так рідко, або зовсім маленькі, трішки покапають і закінчуються. Потрібна злива, потрібна гроза з блискавками і громом. Вода - в людині її так багато. Прожити без неї неможливо, але все-таки так бездумно поступаємо з нею. Намагаємось приборкати стихію: запроторити у в’язницю водосховищ, відгородитись залізобетонними дамбами, сховатись під дахом свого сховку, закритись парасолькою. Усе зробимо щоб не мокнути, щоб не бачити, щоб не чути. Краще сховатися в свій панцер повсякденних проблем і роздумувати над впливом вчорашнього алкоголю на сьогоднішній день. Ми боїмося свободи цього елементу. Боїмося втратити свої повсякденні проблеми. Нас охоплює підсвідомий страх залишитись без них, без свого єдиного захисту перед собою. Дощ змиє їх, залишивши тільки “Я”. А людині ой як страшно подивитись у цю глибоку, зі слизькими краями, вигрібну яму де так негарно тхне. Людина починає вигадувати неправильні ідеали і пусті думки, починає ховатись за них, затикати очі та ніздрі, обмазуватись ними як багном. Лише б знову не побачити, не відчути цього нестерпного смороду, цього огидного вигляду, цього неприємного дотику, цього, цього, цього “Я”! Вона немає ніякого бажання залишатися наодинці із собою. Вона боїться! Вона не може повірити, що протягом свого нікчемного життя сама плюндрує свою душу до такої степені. Звісно краще обмежити себе рамками і не помічати що твориться всередині та навколо душі. Краще забути про душу і залишитись зі своїм, нікому непотрібними стереотипами, стати пустою, без душі. Ми боїмося!
Ось воно повідомлення про грозу, завтра вночі. Чудово спостерігати як ховається повний місяць за налетівші зненацька хмари. Відчути швидко наростаючий тиск, такий сильний що його можна ловити руками. Відчувати зародження блискавки, коли вже немає куди це все подіти. Побачити миттєвий спалах, що вириває куски темряви з нічної чорноти. Почути невдоволене бурчання грому.
Знову сиджу на клаптику природи, що неймовірними зусиллями вирвався у всепоглинаючого каміння цивілізації, яка своєю всюди лізучею рукою загарбує її. Я спостерігаю, чекаю, намагаюсь заспокоїти свої і без того розхитані нерви. Відчуваю присутність юного вітру, що прилетів послухати неймовірні історії столітніх дубів під тихе сяйво місяця. Він ще не знає, що зараз буде.
Гарний день
На дворі було пасмурно, гарний день для смерті.
- “Я вже давно подумував “про це”. Навіть декілька раз спробував, але інстинкт виживання не давав довести справу до кінця. І ось, ще одна спроба. Спроба кинутись вниз з багатоповерхового будинку. Я продумав усе, і навіть ці думки, що будуть мене тривожити. Мама казала, що я розумний. Все прорахував. Навіть врахував куди я впаду. О, сходи хмарочосу на шістнадцять поверхів. Коли піднімусь на дах залишиться сорок вісім метрів до свободи. Свобода - вона мені необхідна, як вітер птиці, як вода рибі, як земля рослині, як вогонь людині. Земля - це добре. Так вже скоро, ось сходи на дах. Ні! Що це за кобіта! А, пройду так.”
- Ти куди зібрався?!
- На дах!
- Ану марш вниз!
- А що, ти мене зупиниш?