Критики знову скажуть - безсюжетно...
Хіба наша доля - не найгеніальніший сюжет???
Тоді я займусь плагіатом того, хто створив наші долі...
Бо ось те, що вже написано чорнилом життя на потертому аркуші моєї долі...
До того, як Він прийшов у моє життя...
Хіба наша доля - не найгеніальніший сюжет???
Тоді я займусь плагіатом того, хто створив наші долі...
Бо ось те, що вже написано чорнилом життя на потертому аркуші моєї долі...
До того, як Він прийшов у моє життя...
Сниться мені, що йду я додому... Темно, ніч глуха, ліхтарі вже не горять. Майже світає. Туман простягає свої руки до зів`ялого і змореного тіла, та до твоєї лякливої але чогось байдужої свідомості. Десь зовсім далеко чути шепіт міста увісні... той час, коли всі діти ночі повертаються до свого в`язкого павутиння на спочинок... вітер ганяє сміття по дорозі, мороз проймає не стільки тіло, скільки душу...
Попереду мене рухається... так! Це вона!!! Як довго я тебе шукала! Смерть... Вона іде не на зустріч, крива, горбата та кульгава... І я якось прискорюю ходу, аби ніби натрапити їй на очі, наздогнати її... та вона чує кроки позаду себе, озирається... Перший її погляд був мимобіжний, швидкий - через плече... але... щось зацікавило її в мені... вона зупиняється і озирається. Мить - ми дивимось одна на одну... На мій подив вона починає пришвидшувати кроки... у мій бік!!! Я стою... я так давно мріяла про це, я так давно шукала її, і ось він, подарунок долі... Вона підходить... майже підбігає до мене!!! Але чому я не хочу померти, але не можу поворухнутись аби втекти?!...і раптом... її за плече вхопив хлопець - на перший погляд - звичайний хлопець, що теж трохи запізно йшов вулицею... але я не пам`ятаю його обличчя... лише виразні світлі очі з довгими та густими віями... І я провалююсь. мене відкидає від цього і я вже спостерігач, а не учасник дійства. Це схоже на змагання... Змагання за мене?!
Я прокинулась...
Я сиджу напроти нього, просто спілкуємось, вже будуємо плани на майбутнє, мріємо про дітей, буденність, але не сіру, бо у нашій буденності будемо ми... Ми і народились в один день... співпадіння... а може і ні... Як багато спільного... спілкування без слів - подихом, жестом, поглядом... доторкання до тонкої матерії...
Поцілунок... і, мов постріл... я дивлюсь йому в очі... Це він!!! Той самий хлопець, що просто йшов вулицею!!!
Пригадую останні дні, коли намагалась піти з життя, але залишилась жити заради нього...
Невже весь світ - ілюзорний? Невже кохання немає? Невже люди по своїй природі нещасливі???
Повірити в диво - непросто... але воно є... І він покличе, і я піду... Бо тримаючи за руку Його, не страшно іти у безодню...
