- А знаєте, - знову заговорив до мене незнайомець. – Ви коли-небудь чули пісню Скрябіна «Рожеві окуляри»?
Почувши таке дивне питання, я знову трішки відсунулася від незнайомця до краю лавки і відповіла:
- Так, а що?
- Я б хотів подарувати б вам маленький подарунок. Ну це не рожеві окуляри, а так собі невеличкий дар. Щоразу коли хтось вам брехатиме, ви будете бачити рожевий вогонь перед своїми очима.
Якийсь псих, подумала я собі. Встала, взяла суму і сказала:
- Дякую, але я вже змушена йти.
Не обертаючись, я посунула геть із парку. Позаду себе я знову почула голос незнайомця:
- Тільки ж використайте цей дар правильно. Я даю вам шанс все змінити...
Не зважаючи на його останні слова, я пішла до факультету.
Біля корпусу уже були мої одногрупники. О! Марічка – моя найкраща подруга.
- Привіт, сонце. Як справи? - підійшовши ближче до неї привіталася я.
- Привітик, яка ти сьогодні гарна, яка в тебе прикольна спідничка. Вона так пасує до твого обличчя.
О БОЖЕ!!! ЩО ЦЕ??? Мої очі вмить засліпило яскравим рожевим полум’ям. Я витягнула руки навпроти себе. Неначе відпихаючись від невидимої, уявної стіни я ступила декілька кроків назад і сильно зажмурила очі.
- Що сталося? - якось байдуже і без лишнього хвилювання спитала подруга, а тоді взявши мене за руку додала: - Перестань придурюватися. Йдемо на пару.
Невже цей чоловік дійсно дав мені якийсь дар, подумала я собі. Невже я дійсно можу розпізнавати правду і кривду? І що я цим ним робитиму?..
Після пар по дорозі додому я зайшла в один магазин. Сьогодні до мене в гості має прийти мій хлопець. По традиції я завжди купувала торта. Ось і цього разу я попросила запакувати мені його в коробку.
- А він свіжий? – спитала я, пригадуючи, що останнього разу купила торт не першої якості...
- Так, звичайно, свіжий, – посміхаючись до мене, відповіла продавець і перед очима у мене знову з’явився яскравий вогонь.
Торт брати я передумала. Замість нього взяла цукерки і печиво. Про їх якість я вже не насмілилася запитувати.
В дома мене зустріли сумні очі матері і п’яна пика вітчима. У матері на руці я побачила величезний синець.
- Мамо, що це? Де ти його взяла? - піднявши її руку спитала я.
- То на роботі... Дверима випадково вдарила, - так «переконливо» сказала вона.
Я знову побачила рожевий вогонь, але зробила вигляд, що повірила у ті слова, які сказала мати.
Ввечері прийшов Олег - мій хлопець і ми засіли на кухні пити чай. Батьки, як завжди, сиділи в кімнаті і дивилися телевізор. Після чаю як завжди ніжні обійми, поцілунки і розмови.
- Я тебе кохаю, - сказала я дивлячись коханому у очі.
- Я тебе також кохаю, - відповів він.
Ні, я не хотіла, чесно не хотіла знати правди... Не хотіла чути його оці останні слова. Адже перед очима знову з’явився рожевий вогонь, який я боялася побачити. А може я йому просто дуже сильно подобаюся? Пройде деякий час і він мене покохає по справжньому! Заспокоюючи себе подумала я...
Протягом деякого часу з спалахами рожевого полум’я я зустрічалася майже усюди. Але з кожним днем я почала помічати що він з’являвся все рідше і рідше поки зовсім не зник із мого життя. Може мені перестали брехати? Я знала чи здогадувалася, що мені говорять неправду , але вогню не було. Невже цей дар зник? А так було добре, коли знаєш правду. У мене з’явилися питання до того незнайомця, що дав мені такий дивний подарунок, тому єдиним бажанням було знову зустріти його. Кожного дня я приходила до парку. По декілька годин сиділа в ньому на тій же лавці, де відбулася зустріч. Але невідомий чоловік так і не з’явився. Надія зустріти його вмерла. Я перестала ходити до парку, почавши жити так як я жила до цього...
Одного, не скажу, що чудового дня, я, повернувшись із пар, застала свою матір із величезним синцем під лівим оком. А п’яний вітчим, як нічого не було, сидів і дивився телевізор.
- Мамо, що сталося? Хто це тобі зробив? - обурено спитала я, підійшовши до неї.
- Ніхто. Тебе ніколи не цікавили мої проблеми. Йди геть. Лиши мене в спокої... - бла-бла-бла... Я не хотіла чути те, що говорила мати, бо не знала, правду вона каже чи просто сльози відчаю заставляють її говорити дурниці у мій адрес.
Я здогадувалася, що вітчим б’є мою матір, але ніколи її про це не запитувала. А зараз у всьому винна я. Ображена і обурена я вибігла із квартири і побігла до Олега. Може хоч він мене зараз утішить і дасть якусь пораду.
Дзвінок у двері мого коханого. В думках бажання впасти в його одійми і виплакатися йому у плече. Але двері Олегової квартири відчинила моя подруга Марічка одягнута в коротенький, шовковий, голубий халатик.
- Манюня, хто там прийшов? - почула я голос Олега із кімнати.
Ну коментарів тут би не знадобилося. І подумати, що Марічка прийшла тільки на чай, я не могла.
Ще більший удар. Я біжу до парку, так як бігти більше було вже нікуди. Я сіла на лавку, нахилила голову і залилася гіркими слізьми.
- Біля вас вільно? – надомною прозвучав знайомий голос. Це був той же самий дивний чоловік у сірому пальті і капелюсі.
- Скажіть, чому я вже не бачу рожевого вогню перед очима? Чому не можу відрізнити правду від кривди?
Не чекаючи моєї згоди незнайомець присів біля мене.
- Я дав вам шанс щось змінити. А ви закрили на всю правду очі.
- А чому я перестала бачити рожевий вогонь перед очима? - знову повторила своє питання я .
- Коли ви наносите на своє тіло ваші улюблені парфуми, ви чуєте їх п’янкий аромат. Але проходить деякий час і ви звикаєте до цього аромату, не відчуваючи його. Так же сталося і в випадку з рожевим полум’ям . Рожевий спалах настільки в’ївся в ваше життя, що ви звикли до нього і перестали його помічати. Я думав, що вам вдасться щось виправити, а ви навпаки пристосувалася до нього. І почали жити у своєму рожевому світі, тобто у брехні.
У мене неочікувано зарізав живіт і мені стало якось погано.
- Йогурти, які ви придбали учора також були з простроченою датою виготовлення, - сказав незнайомий співрозмовник, встав і пішов геть.
Цього разу він лишив мене саму сидіти на лавці і я поринула у роздуми над словами цього незнайомця...
