Сьогодні знову туман. Такий білий, сирий та все проникній. Знову мою голову заволікло важкими думками, як туманом. Батьки померли, люди знищуються, пацани б'ють. А найвища думка – чого так? Можливо я колись не вгодив там на небесах? Можливо доля не склалась і так мені було написано на старому пергаменті нашого всесвіту. Лінія тут, лінія там і кожен хоче її стерти гумкою, або зрізати одноразовою бритвою до станка. Смог, забери мене, забери туди де світить місяць і срають дракони, забери.
Ліфт
Добре, ліфт не їздить, підемо пішки. Не треба на мене так дивитись, я не сторонник здорового способу життя. І я не боюсь маленьких приміщень і темряви, та і не страшно що дроти обірвуться. Просто після одного випадку я перестав їздити на ліфтах. Коли б ти це пережив, то теж б боявся. Кидай курити та йди по сходах. Усього сто тридцять шість сходинок. Ну пішли. Зараз прийдемо віддихаємось та чаю поп'ємо з коньяком.
Прокляття німої кобіти
Ми сиділи в маршрутці і розмовляли про проблеми "золотої молоді", та чому наші маршрутки дуже нагадують консерви. На дворі була зима, всі люди були тепло вдягнені і більшу половину маршрутки займали одежі.
На зупинці виходили та заходили люди і з ними впхалась невеличка кобіта, років сорока п'яти. Вона була низенька, метр п'ятдесят в стрибку. Таким людям легше стояти в низькому транспорті, але не цього разу.
Громовідвід
Мить.
- Привіт. Ти що тут робиш?
- Чекаю.
- На кого?
- Не на кого, а на що.
- Так на що ти чекаєш?
- На все.
- На все?
- Так, на все.
- Ти тут хочеш дочекатись на все?
- Так.
- І ти знаєш коли то все прийде?
- Скоро.
- Скоро - це коли?
- Коли захоче.
- А якщо не захоче?
- То я далі продовжу чекати.
- І надовго хватить твого чекання?
Адмін
Життя, люди, прогрес, коло, техніка, комп’ютери, програмісти, системщики... Комп’ютер - досягнення науково-технічного прогресу. Прогрес. Сівши за кермо автомобіля можна дістатись з точки А в точку Б набагато швидше ніж пішки, але інколи так важко витягти свій товстий зад з шикарного і дорогого автомобіля. Колись люди їздили верхи, співали пісні своїм коханим і помирали за праве діло тримаючи в руках меч. Зараз вони їздять на швидких автомобілях, включають круті магнітофони - з яких лунають звуки бездушних пісень - щоб завоювати серце дівчини і помирають від лишнього холестерину або алкоголю в крові. Частіше помирають розбиваючись на своїй машині. Коли ти сів за кермо один - ти герой, коли взяв зі собою ще когось - ти остання сволота.
Я чекав місяць
Я чекав місяць. Настіж відкрив вікно впускаючи прохолодний вітер в свої думки. Вітер швиденько скориставшись ситуацією, захопив контроль і поніс мене в безмежні простори своїх мрій. Вмостившись зручніше в фотелі, прислухався до тихого шепоту вітру. Він почав розповідати про сьогоднішнє парі з чорною вороно. Вона була настільки самовпевнена, казав він, що вирішила обігнати його на короткій дистанції. Вітер відверто сміявся з дурної, чорної ворони і я сміявся з ним. Він швидко перевів тему і розповів про цікавий дощ: дощ падав тільки над одним будинком – це була помста за викрадання братів та сестер, які хитрим вченим були запроторені до скляної в’язниці. Я вже не чув слів, я просто відчував їх. Вже не було потреби прислухатись до дивних фраз невгамовного вітру. Це були неймовірні історії і їх власник з великою насолодою розповідав мені.
Коли день
Коли день передавав палітру з фарбами ночі. І ніч не встигла набрати темні відтінки на пензель і м'якими мазками перефарбувати день в ніч, наступав вечір. Вечір - наймагічніша пора, де тіні ставали гострішими, як шпилі в готичному соборі, як лезо ножа яке відблискує в очі в світлі заповзаючого за обрій сонця. Барви світу під вправними мазками невидимого художника набирали відтінок червоного. Кольору крові. Крові яка має присмак солоно-металічної води. Не потрібно її куштувати, лише потрібно побачити захід сонця у цій магічній порі. Відчути шуршання тварюк які з першими променями повного місяця вилізають із своїх схованок щоб відвідати цього даруючого життя та насолоду напою, який з древніх часів має назву кров.
Один мій колега
Знову стукають у двері, голосно стукають. Цікаво, труп може відчинити двері якщо в них так настирно грюкають? Напевно душа покійного кинулась би в ноги Петру та благала відпускний для такого діла, як відкривання дверей. Коли вони перестануть грюкати? Навіть поставив залізні двері, дерев’яні поламали, напевне вони і їх зламають потрібно тільки трішечки почекати. Пора їх впустити.
- Ти чого так довго не відчиняв ці кляті двері?!
- Просто залізні двері важче відкривати ніж дерев’яні, ті що ви поламали минулого тижня сокирою.
- Забирай свою голову з тумбочки і пішли до низу, треба поговорити!
Він знову прийде...
Він знову прийде...
З захопленням та страхом переглядаю прогноз погоди на сьогоднішній вечір. Знову сухо. Вже середина жовтня а дощі йдуть так рідко, або зовсім маленькі, трішки покапають і закінчуються. Потрібна злива, потрібна гроза з блискавками і громом. Вода - в людині її так багато. Прожити без неї неможливо, але все-таки так бездумно поступаємо з нею. Намагаємось приборкати стихію: запроторити у в’язницю водосховищ, відгородитись залізобетонними дамбами, сховатись під дахом свого сховку, закритись парасолькою. Усе зробимо щоб не мокнути, щоб не бачити, щоб не чути. Краще сховатися в свій панцер повсякденних проблем і роздумувати над впливом вчорашнього алкоголю на сьогоднішній день. Ми боїмося свободи цього елементу. Боїмося втратити свої повсякденні проблеми. Нас охоплює підсвідомий страх залишитись без них, без свого єдиного захисту перед собою. Дощ змиє їх, залишивши тільки “Я”. А людині ой як страшно подивитись у цю глибоку, зі слизькими краями, вигрібну яму де так негарно тхне. Людина починає вигадувати неправильні ідеали і пусті думки, починає ховатись за них, затикати очі та ніздрі, обмазуватись ними як багном. Лише б знову не побачити, не відчути цього нестерпного смороду, цього огидного вигляду, цього неприємного дотику, цього, цього, цього “Я”! Вона немає ніякого бажання залишатися наодинці із собою. Вона боїться! Вона не може повірити, що протягом свого нікчемного життя сама плюндрує свою душу до такої степені. Звісно краще обмежити себе рамками і не помічати що твориться всередині та навколо душі. Краще забути про душу і залишитись зі своїм, нікому непотрібними стереотипами, стати пустою, без душі. Ми боїмося!
Ось воно повідомлення про грозу, завтра вночі. Чудово спостерігати як ховається повний місяць за налетівші зненацька хмари. Відчути швидко наростаючий тиск, такий сильний що його можна ловити руками. Відчувати зародження блискавки, коли вже немає куди це все подіти. Побачити миттєвий спалах, що вириває куски темряви з нічної чорноти. Почути невдоволене бурчання грому.
Знову сиджу на клаптику природи, що неймовірними зусиллями вирвався у всепоглинаючого каміння цивілізації, яка своєю всюди лізучею рукою загарбує її. Я спостерігаю, чекаю, намагаюсь заспокоїти свої і без того розхитані нерви. Відчуваю присутність юного вітру, що прилетів послухати неймовірні історії столітніх дубів під тихе сяйво місяця. Він ще не знає, що зараз буде.
Гарний день
На дворі було пасмурно, гарний день для смерті.
- “Я вже давно подумував “про це”. Навіть декілька раз спробував, але інстинкт виживання не давав довести справу до кінця. І ось, ще одна спроба. Спроба кинутись вниз з багатоповерхового будинку. Я продумав усе, і навіть ці думки, що будуть мене тривожити. Мама казала, що я розумний. Все прорахував. Навіть врахував куди я впаду. О, сходи хмарочосу на шістнадцять поверхів. Коли піднімусь на дах залишиться сорок вісім метрів до свободи. Свобода - вона мені необхідна, як вітер птиці, як вода рибі, як земля рослині, як вогонь людині. Земля - це добре. Так вже скоро, ось сходи на дах. Ні! Що це за кобіта! А, пройду так.”
- Ти куди зібрався?!
- На дах!
- Ану марш вниз!
- А що, ти мене зупиниш?