Тоненька шпаринка сяяла, сліпила очі. З неї виривалося світло тисячі свічок. І чому саме в моє вікно? Місячна доріжка перебігла від ніг, проповзла, наче кішка, по животі і спинилась на горлі. Така біла, тоненька, одинока. Знову без сну. Руки трясуться - бачити сни, бути у них. Знову, цей звук над головою. Він перекочується табуном маленьких ніжок зліва на право і знов повторює свій шлях. Після двадцяти я збився з рахунку. Нагадує металеву, ні, скоріш скляну кульку, яка котиться туди-сюди.
Миші.
Як вони так високо забрались? Світло яскраве, сліпуче. Очі привикли, піднімаюсь, вище. Сяючий прямокутник дверей, ручка. Тиша, шум пропав. Комин, відчуваю тепло. Нікого не видно, тихо, занадто тихо. Вони не могли так швидко сховатись. Старі потрібні речі на горищі, різноманітний хлам, купи дощок, все на своїх місцях, нічого не змінилось. Цікаво, що я хотів тут побачити? Сотні тіней і чорний страх який розтане в тихому криці? Щось блиснуло, на краю свідомості, якась світла тінь – місячне сяйво? Тільки мить, повільний поворот голови, думок – там нічого немає. Уява. Цок. Темнота, прямокутні квадрати маленьких вікон, в місячному світлі нічого не розібрати. Тільки тіні, вони завмерли, нічого особливого. Намацую драбину, скрипуча, стільки раз по ній ходив, пройду і цей. Помічаю, серце довго не стукало. Тук, тук, тук – пішло. Пів на п'яту – світає. Сон загорнув в м'які обійми і показав інші світи.
Лампа.
День змінив ніч надавши чіткості речам. Як тут не прибрано. Стелажі, минаю їх, старий паркет, білизна, мішок цукру. Може їм вподобався цукор? Чому вона розбита? Обережно викручую, міняю на нову. Світло. Вона розбита, розбилась до середини. Скло всередині, жодної крихти навколо. Оглядаю дошки, підлогу, мішок цукру. Закурюю цигарку, дим вривається в мозок і заспокоює тремтячі руки. Чому скло всередині? В день легше спускатись, не так лякає три метри безодні внизу.
Звуки.
Велика зелена галявина, обабіч шумить річечка, вітерець приносить тремтячі звук крил. Запахи заповнюють свідомість і починаєш думати про маленькі ніжки, які бігають зліва на право, без кінця. Знову! Відчиняю двері – тиша. Зачиняю – звуки. Виходжу, зачиняю – тиша. Заходжу, зачиняю – страшно. Капельки холодні, вони не встигають випаровуватись – холодно.
Кулька.
Ліхтарик, мало світла, але вистарчає щоб роздивитись, впізнати речі. Лампа - вона горить. Добре. Цигарки, добре. Звуки. Вона блискуча, все-таки металева. Котиться, зупинилась. Відчуваю ногою холод металу. Цікаво, його оточують мільйони голок, колючий їжачок-тінь на долоні. На дотик гладкий, холодний, важкий. Колючий!
Мільйони голок перекочуються з ліва на право, зверху вниз. Сон, назавжди.
