Людські фантазії мабуть найдивніші виверження головного мозку, вони можуть змусити нас повірити в них ніби проживши це. Не кожна людина здібна уявити щось конкретне, але навіть за маловиразні образи чіпляється немов голодне немовля до грудей матері, так ніжно, трепетно і водночас міцно. Фантазії - це дзеркало нашої свідомості. Мабуть що саме ці явища дозволили нам стати розумними істотами. Хіба це не чудово, відчувати подих вітру в закритому приміщенні лише своїм бажанням. Дивно, але ми настільки сковуємо себе в рамки матеріальності що не помічаємо, що наша уява дозволяє нам виходити за ці рамки. Щасливий той хто отримує з цього насолоду. Діти створюють образ всемогутніх батьків, підлітки обирають собі кумира якого обвішують в золотих лаврах і намагаються бути такими ж. Кохання... Деколи здається, що все це просто жахлива пухлина що вгризлась тобі в тіло, мозок, серце, інколи й нижче. Можливо це знову ж кумир? Може просто міраж. Так, буває і таке. Людина здатна створити образ якому можна поклонятись, і настільки глибоко вкласти в голову, що деколи не помічає що поруч зовсім інша людина, не та заради якої робив свої маленькі героїчні вчинки, не та з якою хотів провести все життя. Напевне саме тому стільки молодих пар розлучаються не проживши разом навіть декількох років. Ще гірше коли вже народжуються діти, а батьки не змінюються в своїх стосунках. Так деколи наша уява нам дарує не вельми хороші сюрпризи. Так що, перестати фантазувати, і жити тільки хворобливою манією достатку, процвітання, розширення свого егоїзму?
Мабуть що ні, але як навчитись керувати своїми почуттями, як розібратись де істинно, а де тільки твоя уява. Так на це запитання нема конкретної відповіді, нема рецепту, в кожного він свій. Декому відкриваються очі, іншим ні. Одні вчасно можуть схаменутись, а інші продовжують жити в золотих клітках уяви.
Все наше життя це уява. Ми уявляємо як виглядає наше життя ще не встигши його прожити. Наші батьки уявляють як проживемо ми, наші діти, внуки. Письменники хочуть заглянути за горизонт часу і передбачити що буде хоча б за 50, 100 років. Декому це вдається навіть дуже непогано. Цих людей поважають приносять їм дари часу - пам’ять про них. Виходить що навчившись уявляти ми знаходимо себе, чи навпаки губимо?
Ми мріємо про якусь річ і напрямляємо всі свої сили на досягнення цього. А що ми перекреслюємо цим? Ми ніколи не замислюємося. Знищенні світи, зламані життя, зраджені кохані. Можна перераховувати безкінечно. Так, знову наша уява, бажання «хепі енду». Хех, веселі американські слова – «хепі енд». Так, ми всі хочемо щоб нам було добре в результаті важкої роботи над покращенням свого життя. Але ось з’являється нова ціль і ми чимдуж кидаємось на нову жертву мозку, хто штурмом, хто тактикою, хто іншою методикою але крутимо свою карусель життя, і не завжди помічаємо, що катаємось на чужих.
Кожна людина рахує себе центром всього. Бувають винятки коли людина зрікається свого его, але це буває або тимчасове явище, або взагалі надзвичайно рідкісне. Що ж давайте пофантазуємо. Уявімо людину без уяви.
Уявіть собі ранок. Звичайний ранок людини без фантазії. Важко? Так. Ось вона застелила ліжко строго без ніяких тобі нововведень, приготувала собі свій звичний сніданок який їсть кожен день, вдягла свою щоденну сіру одежу. Не вельми дивно, бо так живе велика кількість людей. Ні вони не без уяви просто наш світ її відібрав. Обід, робота або навчання? Без різниці, ті самі сірі люди яких кожен день бачиш, які набридли своїм виглядом, задають ті ж запитання, чекаючи такої ж стандартної відповіді. Все проходить як завжди, якісь нові завдання, якісь нові обов’язки, але фантазія тут не потрібна, достатньо просто грамотно виконувати все, щоб було як завжди, щоб не було проблем. Кінець дня, зустріч. Ні, це не зустріч з молодою привабливою особою, це зустріч з дистанційкою біля екрану величного телевізора, такою ж стандартною і сірою коробкою. Ніякого бажання зробити щось для себе, для когось. Хіба це вихід? А хіба таких подій мало в нашому житті?
Не даремно люди взяли сірий колір як колір байдужості. Він дійсно не несе собі ніяких емоцій. А тепер вийдіть на вулицю і просто озирніться. Так якщо ви зараз в людському вулику, в місті то ви просто поринете в сірість нашого буття. І що не дивно, всі до цього байдужі, а хіба не добре коли всім по барабану? Утопія. Так, людина без уяви дійде до утопії. Мрія комунізму. Вони прорахувались в одному, вони дали людям бажання розвиватись. Людина що розвивається ніколи не втратить уяву, їй вона необхідна. А хіба не до утопії ми зараз йдемо? Всі кричать які ми щасливо-незалежні, а самі не висовуємо ніс далі своїх проблем. Сірий світ, сіре життя.
Мабуть що це все нестача фантазії. Що ж давайте фантазувати вірно, і прокладати шлях позитивним відчуттям реальності, без насильства і бідності, без фанатизму і апатії. Давайте скрасимо життя позитивними емоціями, ми можемо собі це дозволити, навчитись по дитячому радіти новому ранку, застеляти ліжко з мріями як солодко ви проведете ще на ньому час. Приготуйте саме краще для себе і своїх близьких, вкладіть в це душу і трошки пофантазуйте, можливо це на смак буде і не дуже але зате з любов’ю. Здоровайтесь з зустрічними людьми, нехай вони крутять біля виска, ви їм нічого поганого не побажали. Візьміть в руки крейду і намалюйте біля роботи веселку. Познайомтесь з новою людиною, побажайте успіху, можливо це їй не допоможе, але буде приємно. Робочий день проведіть не тільки в пошуках оптимального варіанту подвоїти баланс фірми, придумайте як можна його потроїти, або й помножити в ен разів. Не сідайте після роботи за свій телек, прогуляйтесь по окрузі, зайдіть в книгарню і придбайте книгу, що першою приглянеться. Проведіть вечір в здійсненні своїх маленьких фантазій.
Так звучить непогано, але мало хто на таке здатен. Ми прикуті до свого ланцюга сірої буденності. Ми звикли бути равликами, ховатись в своєму будиночку. Ось чому наші фантазії приносять нам горе. Ми фантазуємо як нам бути щасливими, не виповзаючи зі своєї шкаралупи звичок. Звички, комплекси, пережиті невдачі. Плюнь і переступи! Роздивись спочатку хто поруч з тобою, знайди те що шукав в собі, в тих хто тебе оточує. Нерідко саме по своїм друзям можна зрозуміти хто ти насправді. Зрозумівши себе ти втратиш почуття реальності, тої що тягне тебе в сіру безкінечність, відкриєш нову сторінку. Вже не сіру, а ідеально білу. І лише тобі дано розфарбувати її заново, але бажано вже в різні кольори.
І головне слухай свого серця а не мозку, бо він тільки наша хвора субстанція біологічних речовин, а жити треба душею!
Я згоден, народ став дуже мало фантазувати. Але фантазувати треба, без цього всі казки та загадкові світи Фантазій - помруть, я думаю.
А як давно ти то написав, чесно?